Зацветает кизил очень рано,
отражаясь в хрустальной росе…
Разделяющей клетки, мембраной -
ты вернёшься, чтоб жить не как все.

Это выше, не просто доктрина,
шайтан ягода* вьёт кружева,
расцветёт над могилою Грина -
грусть романтика, внемлет молва.

В спящем зрителе, сцена немая,
пробежался софит по лицу…
Вечной спячкой мечту воздымая,
неуютно в гробу мертвецу.

Изменили добро на надежды -
бестолковщина, сроду вражда.
Только горы остались как прежде,
веет вечным покоем гряда.

В толковании чести, стократно,
Крым – что лучшее есть у меня,
по-другому вернётся, обратно,
и восполнит смысл каждого дня.


Юрий СЛАЩЁВ©12.09.2016

Пишу щоденного листа -
благаю нашого Христа:
нехай війна скінчиться вкрай
та заспіває водограй!

Моє серденько ледь, два роки,
до Бога пише кляті строки -
коли ж покине смерть нас жерти,
чи буде вкрай «гарант» відвертий.

Чому, й ще досі люд страждає
і хто країну розкрадає?!
Ісусе те ж, обрав цю долю,
подарував незламну волю.

У сорок три, стара вже мати -
доколи й ще, їй смерть приймати.
Чи бачили кохання вдови,
у двадцять п’ять сівоголови.

Дочка цілує лист з АТО,
воскреснув б, тато їй… - Будь-хто!
Бо вже на небі пів-родини
серед сирітської години.

Пора, вже час до мирній дії -
у наших дітях всі надії.
Країна доки є могутня -
коли у неї є майбутнє!

З небес зійдуть брати-герої
візьмуть орала замість зброї.
Час забудови, від руїни -
щоб процвітала Україна!


Юрій СЛАЩОВ©23.08.2016

Раскрутив под сигаретку,
Пару тем в альтернативе.
Хоть встречаемся мы редко,
Говорим на позитиве.
И казалось, всё умнею…
То, что вижу, понимаю -
адекватно, ахинею,
без сарказма принимаю.

Мы как будто разной веры -
Крым, опять! - Уже в «Союзе»
Принимает в пионеры,
«Вечный» Ленин в профсоюзе.
А у Вас, что, в Украине!
Своих прихотей немало?!
Преподносят в героини -
Беспардонную Джамалу!

Как-то так, самокритично,
С каждой мыслью в чёрном теле -
Разругались мы прилично,
Чуть с катушек не слетели.
В тему вклинилась погода,
Непонятны катаклизмы…
Жизнь - вода, течёт два года,
Утопая в плюрализме.

На душе тоска, ей-богу –
Раньше суть не привирали.
Отдавая диалогу
Преимущество морали.
Что за жизнь пошла такая!
Завели в тупик беседу…
Прошептала, умолкая:
- Уезжаю…
- В Крым наш,
- В среду…


Юрий СЛАЩЁВ©24.05.2016

Говорил мне отец много раз,
и согласен я с ним на все сто!
Обо мне, о тебе, и о нас -
через сто лет не вспомнит никто.
Только мысли бежали вразброс -
мы же больше, чем просто семья.
Губит память проклятый склероз,
беспринципную Суть бытия.

Дед седой, как норманнский варяг
и другим я не помню его…
Сколько скрыто в судьбе передряг -
за собой сохранял статус-кво.
Старики были крепче за нас,
позади у них голод, война…
Выжил бабушкин – Род «карих глаз»,
волоча на себе бремена.

Гнули спины отец мой и мать -
что теперь, на погосте они…
Продолжает полжизни ломать -
мог бы чаще делить с ними дни.
О себе – я давно стал «рабом»…
О тебе, ты как прежде строга,
за столом раскрываешь альбом,
память нашей семьи, очага.

Талисман мой, счастливый билет -
это было как будто вчера!
В фотографиях памятных лет:
мама, папа, родная сестра…
Мы, «СлащИ» - работящий народ,
без бахвал, распинаний, скажу –
естество прославляет наш Род,
за троих всегда тянем вожжу.


Юрий СЛАЩЁВ©05.06.2016
Памяти моему отцу, рано ушедшему, 2 июня 1985 года, посвящаю эти строки.

Два роки йде війна,
Отримав лист від сина…
Лютує «сатана»!
Нізащо люди гинуть…
Неначебто, часи
Зозуля відгукнула.
Лунають голоси,
Покинули минуле…

Два роки йде війна…
Де винного шукати?
Як звісточка сумна, -
Свічки у кожній хаті.
Де правду їм знайти?
За смерть з кого спитати?
На пагорбах – хрести…
Сумують батько й мати.

Два роки йде війна,
Життя в ціні упало.
Знов звістка, знов сумна,
Як вирок, пролунала…
Мов, начебто, часи
Зозуля повернула.
Лунають голоси,
З часів, що вже минули.

Дякую Боже, бо ти в мене є,
за радість, що вмію любити.
Надії, натхнення даруєш своє
зусилля, повчаєш як жити.
Два роки країна моя у вогні -
як дім мій, сім’ю захистити?
Боже, благаю - дай сили мені,
зраду кримчанам простити…

Дякую Боже, що зараз стою,
всі діти, онуки здорові.
Натхнення наповнює душу мою,
і прагне до миру, любові.
Без Божої волі сім’я пропаде,
навчи нас прощати щоденне.
Нехай, тім хто любить, прозріння прийде
і тім, хто ненавидить мене.

Дякую Боже, за кращі часи -
ти дав мені віру в Ісуса.
Країні на краще надію даси -
у ніч, за Великдень, молюся…

Бывает, вдруг нагрянут,
накинутся словами -
и старое помянут,
с канонами, правами.
«Святою ложью», матом,
прозрение теряя,
доводят компроматом.
себе, не доверяя.

«Кто старое помянет» –
в трусливом лексиконе,
словами «обезьянит»
поклявшись на иконе.
По правде пустит нюни,
запросит всё и сразу.
Как будто, в душу плюнет
безвольную заразу.

Узрело, намекает
всевидящее Око -
кто правдой потакает,
тот действует жестоко.
Святая ложь, уместна,
как прыщ, на чистой коже…
Бывает, если честно -
мне, истина дороже!

Комусь це важко, а мені ж, ні грама,
бо я вже бачів сяйва первоцвіт.
За хмарами чудова панорама -
поважно чую той яскравий світ.
Мов блискавка лунає передчасно,
думки пугає, гасну повесні.
Кромішня темрява, очам неясно…
Комусь це марно, тільки не мені…

Годинник б'є упевнено, жорстоко -
блуждають сни навколо пустиря.
Останній постріл у доцільне око…
Якби ж, то зміг знайти поводиря.
Важкої долі Заповітна брама -
прийшли часи моєму викритті.
Комусь це прикро, як сімейна драма,
не ставлю крапку своєму житті.

Втрачаю зір, залишилося око,
пів-сонця сяє Бога милосердя,
Родина бачить кепського циклопа -
мені б, зламати зовнішнє осердя.
Музика гра! Заклятий паладина -
сон лицар мій, дарує світ мені.
Надію маю, бо вона єдина -
за сліпотою думи не сумні.

День угасає, мовби свічка,
цвіркун співає в долині.
Жару вдихає чорна річка
щоденні спалахи брудні.
Немов стара лісна-повія,
хвостом виляє на траві.
Зірки збирає Водолія,
на сподівання Вікові.
Пурнає Місяцю глибОко,
немов гасає на метлі.
Лякає ніч химерне око,
вода скипає у котлі.

Змотали вудочки рибалки,
у «повний місяць» не клює.
Вночі кікімори, русалки
весілля празнують своє.
Килими стелють самобранки,
гудуть як вогнища вітри.
Дивові враження до ранку,
гріховних пристрастей майстри.
Ріка дарує первозданні -
містичні враження мені.
Натхнення, подихи неждані,
нічне блукання уві сні.

Вітаю Вас українські поети,
чи все ви на сьогодні написали?!
Достатньо про майдан та водомети -
чи гасла у дорозі позгасали.

При нинішньої владі, судочинстві,
яка не садить злодіїв за грати?!
Тож далі будеш жити у безчинстві
- поет, де ж твої дії як гармати?!

Хіба існують справжні десь пророки,
хотів би я у людства запитати -
війна іде з Росією два роки,
кремль хоче нам країну розхитати?!

Католики, євреї, християни:
однакової долі різномовні -
чому тоді нікчемні росіяни,
грабують наші цінності духовні?!

В незламній та славетній Україні -
поети, Ви творці нової Ери!
Пора катів, вже, ставить на коліна:
усякі «де-не-ери», «ел-ен-ери»…

Разбудил странный звон на рассвете,
поутру, в небесах грохотало,
облака разбежались как дети,
к серой дымке прильнули устало.
В непонятном доселе сумбуре
бился стяг о железку флагштока,
видит Бог, надвигается буря,
вертолёты слетались с Востока…

Раскричались вовсю альбатросы -
будто заново всех упреждали!
Что не ясно? - Какие вопросы,
в сорок первом их, тоже, «не ждали»…
В небе «энной весною» гремело
высшей расы надменные снобы.
Кто ж тебя заставлял, очумело,
паспорта лихо жечь под флешмобы.

И не слушай меня как пророка,
на вопрос: «кто вас сделал рабами» -
не трещи как лесная сорока,
лучше сам пораскинь-ка мозгами.
Ты всего лишь заложник – отвечу:
опустившись до стати плебея,
потеряешь лицо человечье,
станешь, явно трусливей, слабее.

P.S. Мысли долго искали покоя,
недосказанность - лести услуга,
состояние жуть, никакое,
я в Крыму потерял Сашку «друга»…

Десь, у гаю коса співає,
дбайливий серпень бачить сни,
зірки вечірні зустрічає -
чудово сяють восени.
Тремтить медова насолода:
Медовий Спас вже на дворі,
над надзвичайній прохолоді
срібляні роси у горі.
Натхненній зірочки, за слідом,
співає небо за ліском.
З оселі тхне печеним хлібом,
парним, духмяним молоком.
З врожаю хиляться дерева,
червиві груша у стерні.
На сонці посмішка рожева,
вечірні зорі вогняні.
До мене думи йдуть веселі,
співає осінь, з нею я.
Натхнення тягне до оселі
в старе подвір’я де Сім’я.

Весілля справили торік,
подружжя майже не жило’
пішов у лави чоловік -
дитинки місяць не було.
Нехай до неба він гукне’,
на дворі березень співа.
Ніхто ж, і оком не моргне -
пора вже сіяти жнива.
Грязюка липне до коліс,
оселю «градом» рознесло.
Невже дотисне сучий біс -
спалив, у тлі стоїть село.
Марні думки прийшли на мить:
що далі буде навесні’...
Але ж, не грім зрання гримить,
недобре бачиться у сні.
Гніздів'я наново не в'ють,
коли в країні йде війна.
Птахів напевно переб’ють,
весна – чи буде й ще вона?

Бессоння тхне не свіжиною,
всю ніч, та день гризуть щури.
Тай справжні думи, довжиною -
нікчемни часом, з мішури.
Існують кроки – ненароком,
останнім подихом весни.
Питання кепського пророка:
дойшли навіщо до війни?

Боргів немало… Ціни - жахи!
Оскільки треба йще пройти.
Невже довічні ми невдахи -
де Моїсія нам знайти.
Марні літа як ті набої -
салютнім залпом водночас,
Питання кепського ізгої:
коли прийде вже інший час?

І де знайду я виправдання,
часи бессоння не пройшли.
Наскрізь серця людей страждання -
Надію, Боже, ниспошли!