Та дитинність часом притискає й пускає нас
Було добре побути ніч. Та пора, пора
Як за мною зачиняться двері цього метра
Не помітять у натовпі радощів і гримас
Я під шкіру впущу солодавий нектар із рим
Хай тече у мені не багрова вода, а мед
Хай цілунки в чоло і скрипучі гудки ракет
У великому місті – і рідний, і пілігрим
А приїдь уночі і коня залиши під вікном
В нас на вербах цвітуть – відцвітають вчорашні сни
В нас гітари мовчать. В нас не холодно восени
Ми здригаємось не від страху, а від судом
У думках проторуєм непевні собі шляхи
Проберемся у спільно-рідний армагедон
Журавлі прилітають і з неба клюють поп-корн
Поцілунки в чоло залишають дурні сліди

На тобі сонце, будь з ним легка й вдячна –

Казав чоловік і дивився безмежно гордо

Повітря ставало тягуче як мед і гаряче

Розпікало ніздрі і натирало горло.


Легені всмоктували його і жували, жували

Серце перекачувало кров як ніколи неспинно

Нагрівались дахи, плавилися мурали

Фарба текла по стінах як слина.


Чоловік цілував у шию – і було душно

Незахищене тіло перетворювалось у сплав металів

Світило в очі, у скроні пекло бездушно,

Ми чекали.


Ми дратувалися і нітилися, як непрошені гості

Спека нас збуджувала і бентежила

Пальцями гладив ребра крихкі і гострі

Ніби одне з них точно йому належало


Воно горіло в небі – липнева ватра

Пальці вгризалися в спину, спинялись вчасно.

На тобі сонце – погрійся в ньому до завтра
Потім загасне.