Всіх простить? Величності Пророка
Я не маю сили осяйнуть…
Не карай, Всевидящее око,
Бо припала камיִяниста путь.
Жовті чорнобривці біля хати
Зацвіли від пізнього дощу.
Я втомилась радості чекати...
Всіх простить? Не можу й не прощу…
Я слабка, нікчемна перед Богом,
Не завжди на правильнім шляху…
Зупинюсь пред храмовим порогом:
не молюсь, а тільки помовчу.
Жовті чорнобривці ще жевріють,
осінь завмирає день за днем.
Пале листя, наче мрії, тліє
і не розгоряється вогнем.
2016р.

Відгомоніло в долі, відболіло.
І що ж тепер? Поплач і помолись...
Розквітли мої спогади за тином,
Голівками похитують мені…
І пригадались мамині жоржини,
Барвисті айстри, вересневі дні.
І не забулись жовті хризантеми:
Дбайливих рук нехитрії діла.
Простіть мене, моя далека нене,
За все, що я зробити не змогла…
За те, що я зробити не схотіла,
За те, що залишала на «колись».
Відгомоніло в долі, відболіло…
І що ж тепер? Поплач і помолись...
***

Летять роки, хіба їх наздогнати?
Комусь пряма, комусь терниста путь.
Вернутися до маминої хати
Хоч уві сні, хоч в мріях не забудь.
2017р.

Відпочинь, відпочинь, моя рідна,
ти величного спокою гідна...
Ми зустрінемось в райській долині...
прощавай, дожидай свого сина...
Я зі смутком дивлюсь на могилу,
де матусю поховано милу.
Серце мліє, бо в ньому- печаль,
На очах тільки сльози і жаль.
Ллються сльози. Я плачу, ридаю,
маму кличу, даремно шукаю.
Де ти, рідна? Де образ твій милий?
Син печальний рида на могилі.
Де мені набиратися сили,
Щоб підвестись від цеї могили,
де матуся сном вічним лежить?
Моє серце рида і болить...

2015р.

За вікном відцвіли жоржини:
наступає пора сумна.
Не коханка і не дружина,
не самотня, але одна.
Чом же так у нас переплетено,
не розрубано всі вузли?
Чи падіннями, а чи злетами?
і вмирали ми, і жили?
А стежини вже всі загублено,
і не знайдено спільну путь…
Не пробачено, не полюблено…
І жоржини вже не цвітуть…
2015р.

Він шибки мив
старанним, неквапливим,
красивим рухом дужої руки.
Відкинулись зневажливо мужчини,
оглянулись захоплено жінки.
Блищали шибки,
чистотою брались,
суботній ранок парував теплом.
Зітхала стиха вулиця,
всміхалась і
заздрила отій, що за вікном.
2012р.

Всевишньому хвала за всі дарунки долі.
Він знає, що дає. Та треба вміть принять.
А що робить тому, хто вже не має волі,
І сили вже нема, щоб повернуть назад.
Якби ложку дано до обіду.
А кохання би нам - до пори.
Я у юність уже не приїду:
моє серце в дорозі згорить.
А я - у обійми до осені,
а доля віщує весну.
Цінний дарунок – непрошений…
сили нема… не прийму…
Пізно, і гірко, і боляче
долі дарунки приймать,
втомлене серце неволячи,
плакать , журитись і ждать.
2015р.

Сірі вічка твої-
це блаженство моє.
Задивляюсь у них-
і картаю себе.
Лиш єдину тебе-
цілим серцем люблю.
І коханням палким
Я себе погублю.
Ніжний мед на вустах-
не судилося пить.
При звабливих очах
бідний розум мовчить.
Душу я би віддав-
Хай погибель моя!
Лиш би тихо сконав
біля тебе і я.
2012р.

До тебе повертаюсь, рідний дім,
Коли втомлюся на крутих дорогах.
Прийми мене у радощах, тривогах,
у горі, у неспокої моїм.
Стара, похила батьківська хатино,
завжди для тебе я мала дитина.
Уже роки приносять сивину.
Доріг немало - я люблю одну.
Повернусь нею із країв багатих,
і мрію знов зустріти маму й тата.
Нехай когось у розкошах купають,
а ми підем туди, де нас чекають.
2005р.

Ми роки свої відлічуємо травнями,
А у вересні старіємо на рік.
Полином гірким чи запашними травами
Простелився нам стрімкий двадцятий вік.
Ми літа свої карбуємо за вереснем,
Нам у інший світ немає вороття,
Бо учитель не посада, не професія,
Бо шкільний учитель – це життя.
***
Я не знаю чому, я не знаю навіщо
Ми приходим у школу віддавати серця.
Нам би квіти ростити і писати би вірші!
Та здоровיִя і нерви віддаєм до кінця.
Боже, скільки тих творів і диктантів написано,
Скільки зошитів грубих у ніжних руках
Перелистано,
Перевірено,
Переписано!
Чи судився, чи вибрали
Ми тернистий цей шлях?
Є у когось зарплата, є у когось посада,
Є у нього достаток і перлини в грудках.
А нас-лиш робота,
А у нас-лиш досада:
непрочитані книги,
помилки у рядках.
Чи людей ми не знаєм…
Чи не знають нас люди…
Ми борги не чекаєм довгі-довгі роки.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
Лиш повага і честь, може, теплі рядки…
На невдячність чужу нарікати не будем.
І на грубість невмілу печать не кладем.
Чи не хочуть признать?
Чи не знають це люди?
Ми в житті по путі дуже трудній ідем.
Ми не гірші від них, може, навіть і ліпші,
Непомітні і щирі поміж добрих людей.
Ми ховаєм в шухляди недописані вірші,
І здоровיִя не маєм на власних дітей.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
А начальство забуде, що в нас ювілей.
Лиш надія жива…
Вірю:
виростуть Люди!
Знаю:
виростуть Люди із наших дітей!
***
Де столітні платани над рікою дрімають,
Зупиніться на хвилю, озирніться на нас.
Час летить безупинно, але тут зупиняє,
Щоб у юність бурхливу знову кинути вас.
Падає листя під ноги
Сядуть на плечі роки.
Довгі тернисті дороги
Десь пролягли у віки.
Школо моя, рідна школо,
Дивний казковий наш край!
Дні неприємні й чудові-
Ти моє пекло і рай!
Тут старанно й недбало ми гризли науку…
І сварились і бились- потихеньку росли…
Тут пізнали кохання і зраду -розлуку.
Ми і дітьми, й дорослими разом були.
Ця будова столітня нас чекає щоранку,
Бо вона- наша доля, наш жертовник і храм.
І багато хто з нас віддає до останку
Свої сили і розум, і здоровיִя на храм.
2015 р.