Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.09
08:50
Втікаємо — від поглядів байдужих круговерті,
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
2026.09.09
06:08
Ніжно і закохано дивлюся,
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
2026.09.09
01:17
Сопе і пише - все ніяк!
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
2026.09.09
00:44
Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
2026.09.08
21:50
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
2026.09.08
20:53
сни все не йдуть
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
2026.09.08
20:44
Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Лозан (1961) /
Вірші
Вчительські монологи
Ми роки свої відлічуємо травнями,
А у вересні старіємо на рік.
Полином гірким чи запашними травами
Простелився нам стрімкий двадцятий вік.
Ми літа свої карбуємо за вереснем,
Нам у інший світ немає вороття,
Бо учитель не посада, не професія,
Бо шкільний учитель – це життя.
***
Я не знаю чому, я не знаю навіщо
Ми приходим у школу віддавати серця.
Нам би квіти ростити і писати би вірші!
Та здоровיִя і нерви віддаєм до кінця.
Боже, скільки тих творів і диктантів написано,
Скільки зошитів грубих у ніжних руках
Перелистано,
Перевірено,
Переписано!
Чи судився, чи вибрали
Ми тернистий цей шлях?
Є у когось зарплата, є у когось посада,
Є у нього достаток і перлини в грудках.
А нас-лиш робота,
А у нас-лиш досада:
непрочитані книги,
помилки у рядках.
Чи людей ми не знаєм…
Чи не знають нас люди…
Ми борги не чекаєм довгі-довгі роки.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
Лиш повага і честь, може, теплі рядки…
На невдячність чужу нарікати не будем.
І на грубість невмілу печать не кладем.
Чи не хочуть признать?
Чи не знають це люди?
Ми в житті по путі дуже трудній ідем.
Ми не гірші від них, може, навіть і ліпші,
Непомітні і щирі поміж добрих людей.
Ми ховаєм в шухляди недописані вірші,
І здоровיִя не маєм на власних дітей.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
А начальство забуде, що в нас ювілей.
Лиш надія жива…
Вірю:
виростуть Люди!
Знаю:
виростуть Люди із наших дітей!
***
Де столітні платани над рікою дрімають,
Зупиніться на хвилю, озирніться на нас.
Час летить безупинно, але тут зупиняє,
Щоб у юність бурхливу знову кинути вас.
Падає листя під ноги
Сядуть на плечі роки.
Довгі тернисті дороги
Десь пролягли у віки.
Школо моя, рідна школо,
Дивний казковий наш край!
Дні неприємні й чудові-
Ти моє пекло і рай!
Тут старанно й недбало ми гризли науку…
І сварились і бились- потихеньку росли…
Тут пізнали кохання і зраду -розлуку.
Ми і дітьми, й дорослими разом були.
Ця будова столітня нас чекає щоранку,
Бо вона- наша доля, наш жертовник і храм.
І багато хто з нас віддає до останку
Свої сили і розум, і здоровיִя на храм.
2015 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вчительські монологи
Ми роки свої відлічуємо травнями,
А у вересні старіємо на рік.
Полином гірким чи запашними травами
Простелився нам стрімкий двадцятий вік.
Ми літа свої карбуємо за вереснем,
Нам у інший світ немає вороття,
Бо учитель не посада, не професія,
Бо шкільний учитель – це життя.
***
Я не знаю чому, я не знаю навіщо
Ми приходим у школу віддавати серця.
Нам би квіти ростити і писати би вірші!
Та здоровיִя і нерви віддаєм до кінця.
Боже, скільки тих творів і диктантів написано,
Скільки зошитів грубих у ніжних руках
Перелистано,
Перевірено,
Переписано!
Чи судився, чи вибрали
Ми тернистий цей шлях?
Є у когось зарплата, є у когось посада,
Є у нього достаток і перлини в грудках.
А нас-лиш робота,
А у нас-лиш досада:
непрочитані книги,
помилки у рядках.
Чи людей ми не знаєм…
Чи не знають нас люди…
Ми борги не чекаєм довгі-довгі роки.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
Лиш повага і честь, може, теплі рядки…
На невдячність чужу нарікати не будем.
І на грубість невмілу печать не кладем.
Чи не хочуть признать?
Чи не знають це люди?
Ми в житті по путі дуже трудній ідем.
Ми не гірші від них, може, навіть і ліпші,
Непомітні і щирі поміж добрих людей.
Ми ховаєм в шухляди недописані вірші,
І здоровיִя не маєм на власних дітей.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
А начальство забуде, що в нас ювілей.
Лиш надія жива…
Вірю:
виростуть Люди!
Знаю:
виростуть Люди із наших дітей!
***
Де столітні платани над рікою дрімають,
Зупиніться на хвилю, озирніться на нас.
Час летить безупинно, але тут зупиняє,
Щоб у юність бурхливу знову кинути вас.
Падає листя під ноги
Сядуть на плечі роки.
Довгі тернисті дороги
Десь пролягли у віки.
Школо моя, рідна школо,
Дивний казковий наш край!
Дні неприємні й чудові-
Ти моє пекло і рай!
Тут старанно й недбало ми гризли науку…
І сварились і бились- потихеньку росли…
Тут пізнали кохання і зраду -розлуку.
Ми і дітьми, й дорослими разом були.
Ця будова столітня нас чекає щоранку,
Бо вона- наша доля, наш жертовник і храм.
І багато хто з нас віддає до останку
Свої сили і розум, і здоровיִя на храм.
2015 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
