Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марія Лозан (1961)



Художня проза
  1. Дідусь з трояндами
    Ну й мороз видався сьогодні! Аж дух перехоплює! Біжу на ринок: слід дещо купити. Біля центрального виходу – дідусь. Повільно пересувається - слизько. Шуба добряча, але поношена, шапка старомодна, на носі- окуляри. Старий інтеліґент. Дідусеві- років сімдесят - вісімдесят. В одній руці ціпок, а в іншій- букет розкішних червоних троянд.
    Зупиняюсь вражена. Сніг, мороз, перехожі метушаться туди –сюди. А дідусь - з трояндами. Стоїть на виході, боїться вирушити в путь:слизько. Напевно, ці троянди забрали третину його пенсії.
    Дух перехоплює. Чи від морозу, чи від букету у дідусевій руці? (Вам колись дарували троянди посеред зими? Мені- не дарували.)
    Який сьогодні день? Напевно, день чийогось імені. Може, іменини Каталіни? Угорці такі дні святкують. Або, може, у дідусевої дружини сьогодні День народження? ( Чи лаятиме вона його за витрачені гроші?)
    Молодець дідусь, що купив своїй дружині троянди. Якби ще зміг донести їх неушкодженими додому. І відсвяткувати разом з нею. Вона йому, напевно, пирога спече. ( На залишок пенсії). У такому віці свято може стати останнім…
    2014 р.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Іменини Аранки
    Повільною ходою попід стінами житлових будинків іду зі своїм старим вчителем Миколою Івановичем. Щойно скінчилася служба у церкві і я проводжаю його до будинку, що неподалік. Залітає мокрий сніжок, неприємно налипає на обличчя. Хочеться якнайшвидше пробігти вулицею і сховатись у підיִїзді. А далі – затишна квартира, теплий душ і смачна поливка. А потім - хвилі Інтернету, адже сьогодні - неділя. Але я підлаштовуюсь під сповільнену ходу мого співрозмовника : він після інсульту. Згадуємо деякі епізоди шкільного життя. Микола Іванович - мій колишній класний керівник, а згодом- колега.
    Мене бере нетерплячка. Надто кволі рухи у старого і надто повільно звучать слова. І ось нарешті - сірі металеві ворота.
    - Ну, до побачення, можна вже грітися в теплі,- похапливо починаю прощатися.
    - Ні, я ще не буду грітися, мені потрібно йти на кладовище, - голос у старого стає твердішим.
    - Навіщо? -дивуюсь.- Підете за кращої погоди.
    - Ні -, сперечається старий, - саме сьогодні слід іти.
    - Ну, як можна, адже заметіль збираться-не відступаю я.
    - Мушу,- каже мій старий учитель. - Адже сьогодні Оронко-ноп. Я приготував букет із хвої і квітів.
    І тут мене осяйнуло. Покійна дружина Миколи Івановича називалася Аранкою. І саме сьогодні день її іменин. Незважаючи на завірюху, інсульт, старий піде на кладовище, постоїть біля могили і скаже тихенько своїй далекій дружині те, що не встиг їй сказати за життя. А ще поскаржиться їй на самотність у великому старому будинку, де вони виростили двох синів. Старший уже спочиває поряд із матірיִю. Хоч молодший мешкає близько, у тому ж дворі, але в окремому житлі і зі своєю сімיִєю. Вечорами він забуває заглянути до батька (добре, коли житла достатньо, але і погано, коли квадратних метрів забагато). Старому так хочеться доглянути за внуками та правнучкою, дати свої мудрі поради, але невістка встигає все сама і знає все якнайкраще. І його поради зайві. Він би хотів розказати своїм близьким про все, що його навчило життя ( і мені інколи перепадає з цих порад), але молодим не потрібен досвід старого. Молодь вчиться тільки на своїх помилках, бо на чужих не вміє.
    І він розкаже про все це своїй дружині. І йому стане легше на душі…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -