На голу душу плащ, без почуттів,
Прикритися, щоб світ її не бачив,
І щоб ніхто питати не посмів,
що у думках, за ким ночами плаче.
Відвертість погляду сховає макіяж,
Сміливо чорним підведе повіки,
Немов би як і всі вона така ж,
У натовпі незримому безлика.
А дрібний крок і злет тремтливих рук,
Це непомітно, хай же так і буде.
У шумі вулиць тихне серця стук,
І врешті решт, вона тебе забуде.

А знаєш, мені плювати,
На всю безглуздість твоїх умовностей.
Набридло просто чекати,
Незримо-жаданої все готовності.
А знаєш все буде просто,
Твоя потрібність, пустими…темними,
Я твій особистий острів,
Так і залишимось надтаємними.
Мовчати тобі, що байдуже,
Віршами, піснями, а ще цитатами,
Твоя гіпер ніжність - фальш уже,
Твоїми руками, мене за гратами.
А знаєш все буде краще,
Тобі вже шепочуть розлук підступності,
Я над усе, а не нащо,
І тільки лиш разом ми – справжність сутності!

Безсилі руки на пустий листок,
Ти так далеко, але ти усюди,
Моєї муки нескінченний строк,
І я не знаю, доки все це буде.
Твої мовчання, усмішки німі,
Мої відверті тексти у безодню,
Насправді ж бо, нема ніяких «ми»,
Є гра бажань, та вигадки самотні.
Безсонні ночі скільки ж їх було,
В думках, сльозах, що може й не потрібні,
Та спогади вели кудись на зло,
Туди де очі до зірок подібні.
Ну ким ти був? Яким ти став тепер?
Я не дізнаюсь, та воно й на краще,
І розум хоче що б вогонь помер,
Але душа не віддає нізащо.

Самотність зі смаком чаю,
Й гарячою гіркотою.
я світ за вікном вивчаю
де люди живуть весною.
А сонце усе жартує,
Кидаючи білий промінь
І руку мені цілує,
ця ніжність неначе повінь.
Невіра зі смаком зради,
Вже більше ніж двадцять років,
В брехню із чиєїсь правди,
Я знову роблю ці кроки.
Мені б лише зрозуміти,
Що в світі я означаю,
І в краплях тепла втопити,
Самотність зі смаком чаю .

Перед аркушем білим несписаним,
Як на сповіді знову стою.
І пронизую римами-списами,
Чистий аркуш і долю свою.
Легко , звично, душа розливається,
Темно- синім чорнилом в словах,
І усе завмирає, лишається,
В акуратно-нерівних рядках.
І усе, що прожито і зболено,
Все, що радісно, ново чи жаль,
Тихий шепіт і нерви оголені,
Все прийме сніжно-біла скрижаль.
Це самотністю мабуть даровано,
Хочеш смійся, кричи або плач,
Збереже все, що там занотовано,
Чистий аркуш – мій вдячний слухач.

Вона вже давно не чекає від минулого телеграм,
І розум суворо каже, що все завершено.
Та й на її пошту уперто приходить один лиш спам,
І так професійно вбиває, неперевершено.
Вона все блукає у проміжках сірих буднів та хмар,
Думками ще іноді повертаючись в заборонене,
Чекає, що включиться серце немов радар,
Коли зустріне те чисте, світле, справжнє і не змарноване.
По вулиці як по лезу у натовп незрілих душ,
В нічну прохолоду міста надто вже провінційного,
А очі кричать ти світу мого не руш,
Не обіцяй як всі того незбагненного й безнадійного.
Вона ще кохає, та знову вкотре бреше собі,
Простіше і легше отак змиритися з безперечністю,
Вона вже давно не чекає від минулого тих листів,
Та тільки що їй робити з цією невчасною незалежністю?

Слова не підбиралися уперто,
Хотілось ними витиснути біль,
Та він у душу, наживо й намертво,
І доля, мов трагічний водевіль.
Слова мовчали з тишею німою
І тільки нерви струнами вночі,
Про те, що так хотілося з тобою,
Про те, що так неможна і мовчи.
Слова не підбирались, та душили,
Ховалися гарячими слізьми,
І надто швидко покидали сили,
Немов душа тікала із тюрми.
Слова згорали в променях світання,
Та залишали свій одвічний слід.
І шепотіли губи – Це в останнє,
Хтось перетнув мій особистий світ!