Вона вже давно не чекає від минулого телеграм,
І розум суворо каже, що все завершено.
Та й на її пошту уперто приходить один лиш спам,
І так професійно вбиває, неперевершено.
Вона все блукає у проміжках сірих буднів та хмар,
Думками ще іноді повертаючись в заборонене,
Чекає, що включиться серце немов радар,
Коли зустріне те чисте, світле, справжнє і не змарноване.
По вулиці як по лезу у натовп незрілих душ,
В нічну прохолоду міста надто вже провінційного,
А очі кричать ти світу мого не руш,
Не обіцяй як всі того незбагненного й безнадійного.
Вона ще кохає, та знову вкотре бреше собі,
Простіше і легше отак змиритися з безперечністю,
Вона вже давно не чекає від минулого тих листів,
Та тільки що їй робити з цією невчасною незалежністю?