Я вдягнула гарну сукню та й пішла на танці,
Може ти мене покличеш молодий коханцю?
Я самотня стара жінка, але досвід маю.
Я тебе як поцілую, то злетиш до раю!

Не дивися, що я сива, кохати умію,
Не замерзнеш навіть взимку - я тебе зігрію!
Наварю тобі борщу я і спечу хлібину,
Де іще знайти ти зможеш отаку дружину!

Я хазяйка дуже добра і гарна на вроду,
Обробляю сорок соток свого огороду.
Маю коні, гуси, вівці, корову та кури,
Я читаю всім їм вірші Володі Сосюри.

Я все маю, та бракує справжнього кохання
І чекаю я на нього з вечора до рання.
Я чекаю лиш на тебе, молодий коханцю!
Відігрій моє ти серце, запроси до танцю!

2016-2017

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Безлике небо і туман над містом.
Неспинний дощ в моїх тужливих снах,
Осінніх снах, без сонячного світла?

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Таємна туга схована від світу,
Пташки мовчать в покинутих садах,
Дерева мертві вкриті пустоцвітом?

Чому лиш осінь у моїх віршах,
Холодні, сірі та сумні світанки,
Ні снігу білого, ні льоду на ставках,
Ні радісних, ясних морозних ранків?

Чому лиш осінь у моїх віршах?
Мене питаєш... Справді, ти не знаєш?
Мій шепіт завмирає на вустах,
В моїх віршах лиш ти, а осені немає.

Зима не хоче відпустити
Торкнутися тепла весни,
Вона незримо прилинає
В мої скоцюблені замерзлі сни.

Я знову й знову поринаю
У відголос весняних днів,
Та парости свої пускає
Зима і знову заметіль.

Покрило білим снігом землю,
Квітки заковані в кришталь,
І навіть сонце не зігріє,
Не вижене з душі печаль.

Лиш туга душу аж до краю
Наповнила і пролилась.
Я радості вже не шукаю
За щось печаль мені далась...

Напевно я це заслужила
Лиш тугу, сніг, замерзлі сні.
Даремно я мости спалила,
Вони вели в тепло весни...

Коли в повітрі пахне димом,
Лиш трошки, ніби для душі,
Коли спускаються тумани,
Немов примари, десь з гори.
Коли навколо золотисте
Багряне листя мов горить
І вітер в ньому, ніби котик
Грайливо, тихо шелестить.
І павутиння у повітрі,
І чашка чаю на столі,
То пишуться тоді осіннні
Солодко-терпкії вірші.

2016

Так сумно та темно, десь місяць сховався,
Дороги не бачу та мушу іти.
Ніхто не зупинить, ніхто не заплаче,
Згоріли без лишку останні мости.

Чекати не можу на допомогу
Усі зникли без сліду, нікого нема
Ніхто і не знає, що йду я в дорогу,
З якої немає, нажаль, вороття.

Спинитися хочу, та щось не пускає,
Щось манить туди, у ту даль небуття.
Невже там на мене таки хтось чекає,
Чи це лиш відлуння чужого життя?

2014

Травинка помирає разом з літом
І осінь все у траур одяга.
А сніг, він помирає на одинці,
Коли усе навколо ожива.

Так плакав сніг останніми сльозами,
Коли прийшла безжалісна весна.
Він знав, вона його не пожаліє,
Вона ж бо смерть для нього принесла.

Я в руки сніг збирала, бо жаліла
Я так його хотіла вберегти,
Але він помирав в моїх долонях
І на руках лишались сліз гіркі сліди.

Ніхто не міг його урятувати,
Усі раділи сонцю і теплу.
Він знав, даремно на зиму чекати,
Вона минула, канула в пітьму.

Останні сльози снігу все котились,
Земля їх радісно і жадібно пила.
І сніг втрачав своє іскристе тіло,
Його душа у небо попливла.

Так сніг помер і сліду не лишилось,
Забувся якось його дар життя.
Природа теплу сонечка раділа,
Для всіх прийшла омріяна весна.

Чому ж усі жаліють так травинку,
Коли вона у лузі замерза,
Але бездушно так радіють смерті снігу,
Ніхто крім нього сліз не пролива?

2004