Вона у ніч у неземній красі
іде Землею під зористим небом,
ввібравши світло Всесвіту у себе,
дарує посмішку окрилено усім!
Та щось у ній таке – лише для тебе,
як іскорки у польовій росі…

А у пшеничних локонах її
відтінок дня барвистий, за спиною,
обпалений кривавою війною,
на зелені розстріляних гаїв.
На жаль не обминули стороною
жахіття наші людяні краї…

З пітьми вона рішуче постає,
у новий день вертаючи із ночі,
і пломеніють зоряниці-очі,
несе чоло упевнено своє!
Та хто б і що мадонні не пророчив –
у неї віра і надія є!

Ти Україні, друже, поможи –
свободу їй і волю збережи!

Впали на калину горобці,
полюбились грона її пишні,
і такі завзяті молодці –
мало їм черешні вже чи вишні.

Налетіли, жадібно клюють,
до смаку плоди їм соковиті.
Галасливо у гіллі снують –
всі такі вгодовані і ситі.

Обліпили рідну горобці,
опустила калинонька віти…
Не здолаєм спритників оцих –
розбредемось неозорим світом!

Покрова! Сонце сяє, дзвонять дзвони
і лине благодать по всій землі.
В церквах лунає проповідь з амвонів,
святковий настрій в місті і селі!

Козацтва споконвічне, древнє свято,
захисника Вітчизни славний день.
Це пам’ятають майже в кожній хаті,
де не забули батьківських пісень.

Де не забули голод, лихоліття,
як прали українського снопа,
у дні війни минулого століття
народжувалась у боях УПА.

Де в ці часи війна іде на сході
і гинуть кращі – Неньки білоцвіт.
Ідуть щоденно по небесних сходах,
щоб захистити український рід.

Покрово Богородиці святої,
від України горе відведи
і омофором з істини сувоїв
укрий мою Вітчизну від біди!

Як зима вертає в літо,
так Василь проходить світом.
Тож дозвольте привітати
вас із цим веселим святом!

Засіваю хату житом,
щоб в достатку стали жити.
Вам насиплю ще пшениці
на пухнаті паляниці.

Щоб вареники пузаті
не виводились у хаті,
а також на пампушки,
пиріжки і галушки.

Ще добавлю дрібку проса
на густі травневі роси,
на багатий урожай
і на пишний коровай.

Наостанок повну жменю
засіваю вам ячменю,
щоб хватило й на черінь.
Слава Господу! Амінь!

13.01.2018

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців завели до хати
і лишили у світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів у елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують і свого не лишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам уже не помагають навіть рідні стіни…
Толерантні ми, їй богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми готові до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи –
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюся, згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма, в пожежі.

Ми патріоти-українці
простого люду, не ординці.
Вітчизна нам – Вкраїна-мати,
її ми будем захищати.
Її ми будем боронити
від ворогів, що вільно жити
нам не дають, а тих вже тьма.
Чисельність їх зведе з ума
здорового. Не в ранах діло,
хоч наше військо й поріділо,
бо кожен день за рядом ряд
іде в бій особовий склад.
Вітчизни кращі то сини,
за Неньку боряться вони
із "руцкім міром" і "кадиром",
із "лугандонами" і "диром",
з кролем, гаркавим, з шоколадом,
своїм чиновником і гадом…
Бої тривають, фронт усюди,
вже заморились бідні люди,
та вороги все пруть і пруть,
бо це для них єдиний путь –
украсти у свого народу
усе до нитки ще й свободу.
Щоб в кабалу людей загнати,
а потім вішати, стріляти,
ще й на хрестах порозпинати…
Ми рідний край одягнем в шати
й самі вже будем обирати –
куди іти та з ким дружити,
щоб в злагоді і мирі жити.
Хай пам‘ятає злий чужинець,
що тут господар українець,
за волю на своїй землі
дорослі стануть і малі!
А ще тремтять хай свої гниди,
бо час прийде мокриць давити.
Недовго їм це зло творити,
бо так не можна вічно жити.
Нехай у нашій всій родині
лунає – слава Україні!
А їм немов сталева лава
у відповідь – героям слава!

17.05.2016

Життя прожив я не мале на світі,
хоча півсотні років й небагато.
Однак уже повиростали діти,
давно померла мама, є ще тато.

За вік свій зрілий пізно й на світанні,
що не кажи, а так життя вже склалось,
жінкам не раз освідчувавсь в коханні,
а Батьківщині – ще не видавалось.

Освідчитись хотів би їй в коханні,
але зробить відкрито це боюсь –
при всіх Вітчизні висловить зізнання,
ім'я якої Україна-Русь.

Відкрито страшнувато, бо віками
стидалися всі імені того,
та зрозуміли все-таки з роками,
що незаслужено забули ми його.

У доленосну цю, складну годину
мене чомусь не покидає сум.
Люблю я свою рідну Україну,
та в голові багато й інших дум…

Люблю її як матінку родиму,
у вірності своїй навік клянусь.
Люблю її єдину й неділиму,
свою Вітчизну – стародавню Русь.

За щастя всього люду без спочину
молився щиро й до сих пір молюсь.
За рідну нашу Неньку-Україну,
за Київську мою святую Русь.

18.05.2016

Якщо ми гідно хочем жити,
не варто нити і тужити,
а працювати більше треба
і починати треба з себе.
А ще потрібно не вищати,
а Батьківщину захищати
від різних гадів, недоросів
й своїх народних кровососів;
чиновників, що люблять статки
й беруть-гребуть щоденно взятки;
від різних зрадників-іудів
і пострадянських словоблудів.
Лише всім миром, дружно, разом
позбавитись ції зарази
ми зможем, люди, взагалі
й запанувати на Землі,
на наших неозорих нивах,
таких родючих і красивих,
на наших українських кручах,
де знову Дніпр реве ревучий.
Лише тоді прийде наш час,
і посміхнеться нам Тарас!

24.05.2016

Віками нас „брати“ гнітили,
все мордували, розпинали,
та віру в майбуття не вбили –
лише сильнішими ми стали.

Стинали голови нам, крила,
у небо душі відлітали,
і голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!

Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали,
дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!

Ми не ламалися, не нили,
боротися не покидали,
в кулак свої збирали сили
й насіння наше не пропало!

Любіте Неньку-Україну,
не залишайте на поталу.
Від злості вороги загинуть
і стане щастя до Уралу!

Україно, рідна Ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ріки, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця зріє в полі, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще не прожити.
Соловʻї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть-пливуть хмаринки лиш піднімеш очі.

Я люблю лани безмежні і травневі роси,
зʻїсти кусень сала з хлібом десь на сінокосі.
Заблукати у лісочку там, поміж дубами,
та іти-іти за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять як стріли аж до небокраю.
В сині жайвір зависає і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива як дарунком хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна Ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…

жовтень 2015

Весна все білосніжним цвітом вкри́ла,
дерева гіллям розпустили ко́си.
Лечу у снах до тебе, Ненько мила,
збиваю подумки босоніж чисті ро́си.

Буяє свіжа зелень у саду́,
джерельце ранком дарить прохоло́ду.
Я вірю, знаю – знов тебе знайду,
коли прийде́ш по кришталеву воду.

Ми сядем під калиною удвох,
моя голубко, пта́хо сизокри́ла.
Як серце б‘ється, знає тільки Бог,
твоя любов мене на чужині зігріла.

Ніч зо́рями застелить чисте небо,
немовби господиня скатертину.
Усім єство́м в душі лечу до тебе,
з блаженством уявляю ту картину.

У снах далеку відстань подолаю,
крилатим птахом в небо підійму́сь.
Погляну на красу земно́го раю,
свою Вітчизну – Ки́ївськую Русь.

23.05.2016

Парад в війну – бенкет під час чуми.
Невже цього не розуміє влада?
Невже цього не помічаєм ми?
Чи одного нам не достатньо Сталінграда?!

Невже елітна техніка потрібна,
щоб раз на рік проїхатись парадом?
А фронт тримають хлопці наші бідні
без „броників“, з одним лиш автоматом!..

Зате нацгвардія у латах до зубів,
й на ременях у них новітня зброя.
Між ними й фронтом нездоланний рів.
Кого й від кого захищають ті герої?!

Кого потрібно у столиці захищать,
чию потрібно берегти свободу?
Як завжди, слуг й гаранта…, їхню мать,
від власного невільного народу?!

А потім брязкать зброєю для кого,
кому демонструвати свою силу?
Щоб продавати й далі мати змогу
гуртом і вроздріб Україну милу?!

Хода ж нескорених осталась без уваги,
герої справжні ратну справу вже зробили…
Уже нікому не потрібні ті трудяги,
які життя ціною Неньку захистили?!

Та прийде час і ще усі прозріють,
бо вже не зможуть всіх і вся дурити.
Якщо не влада, то хоч люди зрозуміють,
що далі так не можна в світі жити!

Серпень 2016

Мова народу, моя чарівниця!
В радості – пісня, в біді – рятівниця.
В спеку – вологи бездонна криниця,
де прохолодна джерельна водиця.

Приспів:
Мово народу, ти – серце моє,
дякую Богу, що ти в мене є!
Шепіт калини і спів солов‘я,
дружна родина, єдина сім'я!

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й лиха бунтівниця.
У непроглядній пітьмі провідниця.
Серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою
спрагу віків втамувати любов‘ю.
Дай доторкнутись джерел твоїх чистих,
ти ніби жінка у роду намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна й чарівна, мов красна дівиця.
Нею говорить село і столиця.
Вірю і знаю – вона знадобиться.

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доля народу – жадана свобода.
Плескіт джерельця і спів солов‘я,
рідна сирітко, жебрачко моя...

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає
й пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мова козацтва і пісня свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!

Нас на рабів перетворили,
ми спину гнем за копійки.
Втрачаємо останні сили,
бредем покірно до могили,
у власнім домі – байстрюки…

Народе, час опам‘ятатись,
терпіння термін весь пройшов.
Уже потрібно об‘єднатись,
за вила миром дружно взятись
і спекатись брехні оков.

Хто генератор наших бід?
Хіба ж усім іще не ясно,
веде то чий з офшорів слід?!
Тож будьте пильні повсякчасно,
бо згине наш козацький рід!

Вставай знедолений народе,
нарешті спину вже розправ.
Здійми уверх свої клейноди,
як символ волі і свободи,
надії, віри й честі сплав!

31.01.2017

Вставайте, графе, ранок уже скоро,
із підземелля кличуть нас давно, –
дзвінкі слова Остапа-командора
не раз лунали з книги і кіно...

Пройшли часи, не ті тепер Остапи,
мільйон – дитячі забавки для них.
Тепер крадуть мільярдами сатрапи
і це, повірте люди, вже не сміх...

Нам залишилось мало, чесне слово,
до підземелля, тобто кабали.
У ті часи такого Ільф з Петровим
і уві сні доперти не могли!

Хто переможе – Бендер чи Бандера?
Та перемога змінить весь наш світ,
бо визначить, яка наступить ера
і скільки Неньці ще лишиться літ...

Іуди Україну всю обсіли,
панують кляті, що й не продихнуть.
Деруть три шкури, тягнуть з люду жили
й суспільство не бояться сколихнуть.

Вони в торгівлі, владі, управлінні
компаній, фабрик, всяких установ…
Своє пустили глибоко коріння
і наплодили різних настанов.

А все тому, що тварі ті затято
об’єднуються завше у кагал.
Нам треба вчитися у них перемагати,
як направлять палких емоцій шквал.

Організація – завжди велика сила,
гуртом, відомо, добре й батька бить.
Бо іудеї здавна навіть сина
готові в християнина рядить!

Одні віками Біблію писали,
вуздечку щоб накинуть на загал.
А інші також довго не дрімали –
творили „Маніфест“ і „Капітал“.

Поглянь, народе, глибше на проблему –
Чому ми й досі бідні, бо дурні?
Як говорив їх вождь, проклятий Ленін,
бо віримо семітській тій брехні!

22.05.2017

Потоки слів і ріки бруду,
мільйони голих обіцянь.
Брехні лавини й словоблуду,
озера хвастовства й стенань…

Знайома всім така картина,
бо кожен день і кожен час
багном вся правляча „родина“
з екранів заливає нас!

А потім та „родина“ підла
свої збирає бариші.
Народ вважає гірше бидла
та веселиться від душі.

Чи довго нас дурити будуть
ці горлопани й торгаші?!
Та не давати жити люду,
поки ми пишемо вірші…

2016

Україно мила, моя Ненько,
ти в біді уся і у вогні.
Животієш, матінко рідненька,
у жахіттях, горі і борні.

В тридцять третім голодом морили
комуняки і кацапи нас.
Землю рідну всю могили вкрили,
Крим „брати“ украли і Донбас.

Та біда не ходить поодинці,
гниди усередині свої –
доморощені й чужі ординці
розривають нутрощі її.

Розкрадають рідну Україну
рвуть її сердешну на шмаття,
добивають мову солов‘їну,
позбавляють Неньку майбуття.

Та хіба ж ми, други, так і будем
тихо, мовчки осторонь стоять?
Чи минуле зовсім позабули
й на майбутнє також наплювать?!

Розтуліть нарешті свої очі,
пробудіться грішні віді сну.
Я побачити нарешті хочу
українську чарівну весну!

Чорнобривці щоб розквітли наші
біля хати, в рідному краю –
нам потрібно позбавлятись „Раші“
і не скніти в пеклі чи раю!

Та й з Європи нічого чекати,
тільки зиск їм з нашої пітьми…
Навести порядок в своїй хаті,
українці, зможемо лиш ми!

11.06.2016

Ще не вмерла Україна й житиме віками,
якщо ми не доконаєм власними руками!
Якщо той одвічний принцип „Моя хата скраю…“
ми не зміним кардинально – „Вмію, хочу, знаю!“

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла наша воля та вже меркне слава.
Не живе, а животіє вся наша держава.
Вороги самі не згинуть як роса на сонці
поки будем дожидатись, стоячи в сторонці.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла Україна і не вмре ніколи,
якщо ми усю гидоту виметем довкола!
Ворогів здолаєм разом, скинем кровососів,
гнид здолаємо своїх ми і всіляких …росів.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Не потрібно помирати ще й ложити душу,
ворогів трусити треба ніби дичку-грушу.
Треба битись, браття милі, за нашу свободу
й доказати: українці – козацького роду!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Загримить козацька слава від Карпат до Криму,
і часи настануть славні – четвертого Риму!
Тільки ми і наша праця звеличать країну,
бо ніхто крім нас не любить нашу Україну!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

січень 2016