Україно, рідна Ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ріки, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця зріє в полі, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще не прожити.
Соловʻї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть-пливуть хмаринки лиш піднімеш очі.

Я люблю лани безмежні і травневі роси,
зʻїсти кусень сала з хлібом десь на сінокосі.
Заблукати у лісочку там, поміж дубами,
та іти-іти за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять як стріли аж до небокраю.
В сині жайвір зависає і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива як дарунком хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна Ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…

жовтень 2015