У зв’язку з тим, що в нашій державі безлад, а правлять нею цинічні бариги, п’ятниця з обіду стала не робочою. Не будемо вдаватися в подробиці та не будемо вирішувати добре це чи погано, а те що це змінило плани є реальністю. Ну приїхав я додому, а що робити не знаю, адже зараз я пішов би на обідню перерву, купив би риса з паровими битками з індички й насолоджувався обідом споглядаючи на рибок в акваріумі. На вулиці злива, нікуди не підеш. Стоїш біля вікна і споглядаєш, як твою нещодавно відремонтовану вулицю біля будинку заливає водою, а стікати їй нікуди, бо зробили її так, як роблять багато чого в нашій країні, тобто через одне місце.
Заліз до холодильника, назбирав залишків їжі собі на обід та й пообідав. Приліг на ліжко, дивлюсь в стелю, а на думку нічого пристойного не надходить. Вирішив почитати книгу. Вистачило мене на півтори години. От як кажуть, що шило в мене там і не дає мені спокою. Узяв тенісні м’ячики, увімкнув радіо і пожанглював з годину. І знов до вікна, а там вся таж злива. Присів на кухні, втоптав з десяток печива “Марія” з полуничним варенням і … знову не знаю, що робити.
І тут мені на думку спадає, а вірніше серце підказує, що потрібно зробити для неї сюрприз. Рівно місяць тому я написав першого свого вірша українською, присвяченого їй на подію закінчення наших з нею стосунків, якщо можна так сказати. Та і не було ніяких стосунків. Було три тижні залицянь і намагання пізнати її більше. А потім був цей турботний і іноді дуже бентежний періодами місяць без тісного спілкування з нею. Не полишаючи надії я намагався підтримувати зв’язок з нею, інколи роблячи дії, які в неї повинні були викликати приємні емоції, а на вустах з’являтися посмішка. Мені це вдавалось і від цього я отримував свій кайф і подальше натхнення.
Сьогодні п’ятниця і на ринку оптова торгівля квітами. Вирішено, я їду. Але спочатку заїду за Пєтєним зефіром, бо це те, що я собі дозволяю із солодкого і воно начебто якісне і на смак мені подобається більше ніж той, що продають в магазинах.
Уперед.- пролунало з моїх вуст, і я стрімголов побіг по сходах до авто.
Три зефірини ввійшли в мене за лічені секунди. Цукор у крові підвищився, що зумовило прилив активності.
І от я вже на ринку, а навколо мене стільки квітів різнобарвних, що аж очі у різні сторони розбігаються. Пройшов по ряду, подивився, порозпитував і вирішив ось ці біло-фіолетові.
- Три букети, будь ласка, в один мені зробить! - сказав я голосно.
І поки мені його робили у голові промайнула фраза:
- О це ти гониш. Потрібно воно тобі?
А серце каже: роби, роби й не треба сумнівів. Ти ж так бажаєш. Отже зроби це, щоб потім не шкодував.
- Дуже гарний вийшов букет. - промовив я про себе і посміхнувся.
І от я стою із букетом квітів і обмірковую свої наступні дії. Щось конкретного поки що не придумав. Час минає тому треба їхати. Упевнено крокую до автівки та рушу. Вже під час руху я знов замислився, чи все я роблю правильно, і вирішив що треба проїхатись з вітерцем і ще раз все обміркувати. Поки я накручував кілометри, звечоріло.
І от я біля її будинку. В дорозі було вирішено, що квіти я їй подарую через вікно. Одного разу я так вже робив і це був для неї сюрприз. Сьогодні це було б не так несподівано, але нового нічого на думку не спадало.
Телефонний дзвінок:
- Алло, привіт, ти вдома? - питаю я.
- Привіт. Ні. Я пішла з друзями на прогулянку. - відповіла вона.
- Ну добре, - кажу я. - Тоді бувай, щось придумаю.
В той момент я був повен рішучості зізнатися їй у своєму коханні та ще раз спробувати запросити її на побачення, але все склалось не так як бажалось.
- Щось треба робити, - прошепотів під носа я собі.
Довго думати не прийшлося, бо зовсім нещодавно мені доводилось допомагати людині привітати його матір з днем народження, під виглядом кур’єра зробити доставку квітів. Спроба номер два опанувати професію кур’єра.
Але я не знаю номера її квартири. Треба потрапити до під’їзду, щоб це з’ясувати. Не знаючи який номер квартири набирати на домофоні, я його сприймав не як засіб для зв’язку з квартирою, а як перепону до своєї мети. Приблизно п’ять хвилин очікування і завдяки хлопцю, скоріш за все з Африки, я потрапив у під’їзд і переді мною, немов у квесті виникло нове завдання. Дві квартири - одні двері. Треба з’ясувати яка з двох квартир її. Логічне мислення підказує, що це квартира №Х, але треба переконатися, що це не квартира №Х+1. І знов очікування.
Довго чекати не довелось, переді мною мешканці верхніх поверхів.
- Доброго вечора, - привітався я і запитав, - не підкажете в якій квартирі живе найгарніша дівчина у світі?
- Ми такої не знаємо - відповіли вони. Було ще декілька фраз на з’ясування цього питання, але це ні до чого не призвело.
Я в шоці, бо знаю сто відсотків, що вона живе саме тут, а вони кажуть що не живе тут така, бо вони знають тут усіх. Збій системи.
Чекаємо….
І фортуна таки мені посміхнулася. Заходить молода дівчина у під’їзд і прямую до цих дверей.
- Бінго, залишилось ще трохи.- подумав я і звернувся до неї.
- Скажіть, будь ласка, а з якої ви квартири.
- №Х+1. - відповіла вона.
Все з’ясовано і залишилось трохи, подумав я і натиснув на кнопку дзвоника.Тиша. Ще раз дзвоню. Знов тиша.
- Ви пам’ятаєте про домофон?
- Я ні, - тому починаю грюкати у двері в надії, що мене почують. Все марно, адже це двері у тамбур, а не до квартири.
Цей квест стає все більше і більше цікавішим.
Логічне мислення вже відсутнє, лише почуття і бажання доставити ці квіти в її квартиру.
І знов до моєї макітри надходить безглузда ідея. Достукатися у вікно і передати квіти. І от я вже під вікном, скоріш за все це кухня і я розмірковую як же це зробити. Хоч це і перший поверх, але височенько. Тягнуся до вікна і бац….. згадую про домофон. Як же я раніше до цього не додумався. Кохання, з цим нічого не поробиш.
Набираю №Х. Гудки. Очікування. Тремтіння і бажання убігти.
Відповіла мати.
- Доставка. - сказав я.
- Що? Для кого? - пролунало у відповідь.
- Квіти, для найгарнішої дівчини у світи. - кажу я.
І я знову опиняюся у під’їзді. Дуже швидко йду до дверей які відчиняє жінка, від якої дуже приємне перше враження. Вона трохи розгублена, але її очі сяють немов серпневі зорі біля моря. Я то розумію, що це від несподіванки й від букета який я їй вручаю зі словами про доставку і мелю якусь ще нісенітницю.
- Від кого? - запитала вона.
- Просили не називати ім’я, інкогніто. - перше що спало на думку і було вимовлено - вона знає від кого - додав я, і почав стрімко покидати під'їзд.
- Який гарний букет, зараз подзвоню їй і скажу. - останні слова, що я почув перед тим як вийшов на вулицю.
І от я вже сідаю в автівку, на вустах посмішка, в тілі відсутнє тремтіння, а на душі приємне відчуття, що все зроблено правильно.
- Тепер можна спокійно чекати на її реакцію. - промовив я і поїхав до дому.
Приїхавши до дому я вирішив що ляжу спати. Приліг, заплющив очі, а ні, в голові думка на думку налізає, а збоку ще парочка намагається своє місце зайняти. Вирішив, через те, що все одно не зможу заснути, то треба цю всю пригоду занотувати, може колись знадобиться. Взяв блокнот, ручку і не встиг написати й декілька речень, як сигнал пролунав на мобільному.
- Це вона! - впевнено я сказав у голос і посміхнувся в очікуванні, що далі буде щось приємне й обнадійливе.

Я помилився.......


2016

Вечоріло..., погляд застиг на годиннику. Я розумів, що залишалось небагато часу для здійснення дії, яка незабаром змінить щось в моєму житті або залишити все як є, і займатися хатніми справами. І саме в цей час сказав собі у голос : «Зроби це! Не лінуйся». Вийшовши з дому я кинувся стрімголов вгору. Я розумів, що декілька секунд також є дуже важливими і втрачати їх не дозволено. І ось я там, де мав бути в цей час. Я на даху і навколо мене велике місто, але відчуття ніби то Я один і знаходжусь в іншому вимірі. Десь в середині душі з’явилось хвилювання і відчуття, що далі буде щось неймовірне:
«Переді мною червоне сонце, яке повільно наближається до лінії небосхилу і насичує небо різними барвами. Десь дуже поруч, солов’ї , своїм дзвінким та неймовірним співом, змінюють навколишній міський гуркіт на атмосферу спокою та затишку... Мій погляд застиг на двох птахах, які здіймались вгору, а потім пікірували вниз. Вони кружляли як одне ціле, мов в танці кохання. Затамувавши подих, я споглядав як сонце сідає за обрій, а птахи під супровід солов’їного співу віддаляються від мене вдалину, туди де закінчується сьогоднішній день». Ці двадцять хвилин були дужі гідним фіналом сьогоднішнього дня, а в голові поставало питання « А що зробив сьогодні ти, для здійснення своєї мрії?» Заплющив очі… зрозумів, що лінощі призводять до дивану і ТВ. Мрійте, дійте, перемагайте вже сьогодні.

2016