Зустрів якось Зајчик на стежині Лисенятка та ј каже:
    — Нумо дружити, а то самому су-у-умно.
    Лисеня одразу погодилося, бо хоч було воно ще мале, але вже хитрюще. На те воно ј Лисеня!
    Јдуть вони лісом, сміються, перекидаються. Весело удвох. Лисеня показує Зајчикові дудочку ј хвалиться:
    — Глянь, яка дудочка, це мені татко подарував!
    — А в мене… ремінець є, ось… — також похвалився Зајчик.
    — Ха, ремінець! З ремінця яка користь? — насмішкувато сказало Лисеня ј заграло на дудочці.
    У Зајчика ноги самі в танок пішли. Ото весела дудочка!
    Натанцювався Зајчик, тоді став просити Лисеня:
    — А тепер дај мені дудочку, я пограю, а ти потанцюєш.
    — Е, ні-і-і, — проказало Лисеня ј сховало дудочку за спину. — Що як ти її поламаєш?
    І знову заграло. Грає ј само пританцьовує, а Зајчик мовчки јде поруч, і танцювати јому вже не хочеться.
    Діјшли до річки. Бачать, по воді корч пливе, а на ньому сидить Білочка ј плаче. А хвилі штовхають того корча далі ј далі від берега. Шкода стало Зајчикові маленьку Білочку, і вирішив він їј допомогти. Підбіг до кущика ј став гілку ламати. Та сил в нього замало. Ото якби удвох… А Лисеня стоїть поруч і мовчить.
    І раптом Зајчик згадав про дудочку.
    — Лисенятку, — просить він, — дај дудочку, я простягну її Білочці, вона вхопиться лапками, а ми удвох підтягнемо корч до берега і врятуємо Білочку.
    — Що ти! Що ти! — злякано вигукнуло Лисеня. — Зрониш її у воду, а це ж татків подарунок!
    І тут Зајчик пригадав про подарунок свого татка. Він хутенько відстебнув червониј, з блискучою пряжкою, ремінець і кинув јого Білочці.
    Вона вхопилася за пряжку тремтячими лапками, Зајчик підтягнув корча до берега, ј Білочка стрибнула на траву.
    — Спасибі тобі, Зајчику, — сказала вона. — Хочеш, будемо друзями?
    Зајчик з радістю погодився, а Лисеняті сказав:
    — Ти казав, рудохвостику, що з ремінця користі немає! А бач, як вијшло!
    Лисеня похнюпилось:
    — Я теж хочу з вами дружити!
    Але слів тих Зајчик з Білочкою вже не чули. Вони зникли у високіј траві.

          01.01.2016

    Сонце почало припікати з самого ранку. Навіть під грушею в затінку, де влаштувалися Вітя з Толею, ставало душно. Внизу, за болотом, сріблилася річка. І тільки звідти віяло прохолодою.
    Толя зняв кашкета, пошкріб свою кучеряву голову ј кивнув на річку.
    — Гајда скупаємося?
    — Купатися? — чорні Вітькові очі заблищали. — Ходімо!
    Хлопці скотилися з пагорба, завернули у вулицю. Вона кільцем обгинала гору, а під вербами, де стояв стовп пилюги, збігала на греблю.
    — Якраз машини јдуть, — зітхає Толя ј переводить очі на канаву. — І хто її тут викопав?
    — Викопали на нашу голову, — приятель підходить до канави.
    Вона хоч і не дуже глибока, але на дні жовта, наче з іржею, вода. Іноді, в спекотне літо, вода в канаві пересихає. Але до першого дощу. Обіјти її можна лише греблею. А там якраз машини таку пиляку зняли, що ј очеј потім не продереш.
    — Хоч би місток зробив хто або кладку яку. — Віті зовсім не хочеться јти в ту порохняву, що хмарою звивається на греблі.
    — Кладку? — задумано проговорив Толя. — Може, нам самим спробувати?
    — Нам? — Вітько пожвавішав. — А з чого?
    — З чого, — кујовдить свою кучеряву голову Толя. — Може, з нашого старого ослона?.. Лежить під тином без діла…
    — Отого з потрухлими ніжками? — кривиться Вітя.
    — Він не потрухлиј, то тільки ніжки…
    — Було б здорово! — радіє Вітя. — Ходімо подивимося!
    Дошка від ослона товста, дубова. Скільки їј віку — годі ј дізнатись. Цеј ослін стояв у старіј хаті. Коли спорудили новиј будинок, батько јого виніс у двір. В кімнатах тепер нові меблі, холодильник, столик під телевізором, стільці. Та ј не личило вже такому ослонові стояти на виду. І спалити було шкода, бо ще прапрадід на ньому сидів. Тож батько ј приладнав јого під тином. Нехај лежить, то, може, колись на щось і знадобиться в господарстві.
    Але ж і важезна та лава, хај їј грець! Хлоп'ята не знали навіть, як до неї ј підступитися.
    — Зате ж міцна, мов залізо! — кректав Вітя. — Якраз через усю канаву її ј стане. Довга!
    — Довга, то довга, але ми її і з місця не зрушимо! — розчарованиј, уже відіјшов од тину Толя.
    Потягнув ще раз Вітько. Тріснув тин, але лава не зворухнулася.
    Довгенько вовтузилися хлопці з тим ослоном, доки нарешті не витягли јого на середину двору. Потім посідали на нього, щоб просушити свої чуби.
    Коли віддихалися трохи, поволокли свою знахідку до канави. Щоб краще лежала дошка, ніжки увігнали в землю. Загицелили їх сокирою. Закріпили так, як батько до тину. Вијшла непогана кладка. Першиј по ніј пројшовся Вітя. Туди ј назад. Тоді вијшов на середину, підгојднувся. Кладка навіть не ворухнулася.
    Хлопці гајнули попід вільхами навпростець до річки. Близенько стало. І ніякої тобі пилюги.
    Закупавшись, забули ј про кладку. Коли ж котријсь із них зиркнув убік, помітив сусідку. Тітка Варка оглянула кладку, пројшлася до середини. Але далі не пішла.
    — Побоялася, мабуть? — розчаровано протягнув Толя.
    — Хтозна, — зітхнув і Вітько.
    Та за кілька хвилин побачили її вже з коромислом на плечі. А на коромислі — сорочки. Прати до річки зібралася.
    Хлопцям кортіло зустріти її, похвалитися, що це їхня кладка, але передумали. Нехај це буде їхнею таємницею.
    Загоряючи, дочекались і дідуся Васюка. Тому дідуганові вже за сімдесят буде, а він все ще без палиці ходить. Пројде було від дому аж до греблі, під верби, — і назад. А тепер ось і він пошкандибав через кладку, навіть не зупиняючись.
    — Чи не купатися стариј здумав? — пожартував Толя.
    Придибала подивитися на гусеј і бабуся Лукія. Зупинилася на кладці. Постояла.
    — От спасибі добрим людям, кладочку зробили… Тепер і мені легше буде гусеј доглядати…
    Увечері, коли посідали за стіл вечеряти, Толин батько сказав:
    — Дивина! Іду оце понад канавою, щоб кролям зілля нарвати, а воно, дивлюся, кладка лежить. Хтось гарно придумав. З нашого старого ослона. Така добряча. Ото щасливиј ослін. Тепер він і там ще не один рік послужить людям…
    Толя все те чув і тільки усміхався.

          10.03.2012