Серед сухого полину, серед мокрого піску.
До зірок вночі я лину, як я вмію - так й лечу.
Серед круглого каміння, серед солі і води,
Я пірнаю вниз до тиння, вдих - і я там вже на дні.
З тисячі тих мушль чаріних, що побиті на шматки
Я знайду одну ту цілу, що розкаже все мені.
Як живе на дні цар моря, що він робить уночі,
Де блукає, що шукає, що гадає у воді?
Як русалоньки пірнають, що співають, де живуть?
Чи кохають, чи страждають, чи вони колись помруть?
Випливаю я на землю, знову лину до зірок.
Зустрічає повний місяць, небо, мушля і пісок.

Місячне сяйво улітку - молоко,
Льється на шати диво-султана,
Музика грає, далеко й легко..
Потопає в шовках його кохана..
То його серце від неї палає,
Кохає, благає, зорі з неба знімає.
То він від неї тихесенько мліє.
Немов в пустелі багаття дотліє.
Вона мовчить, але добре те знає..
Що зробить він все, що вона забажає.
Він у полоні тих пристрасних мрій..
У серці султана - живе буревій.

Ти і я.Це скільки ми пройшли?
Скрізь пристрасні обійми почуття.
Що не давало нам життя
cпокійно віддавати в небуття.
Ти знаєш, я все згадую, як ми
з тобою жили, проживали вік.
Кохання? Ні, це більше, ніж той крик,
що в горах із луною тихо зник.

"Немає часу", - ось що ти сказав,
Забувши про моє гігантське море сліз.
Гірких, солоних, чорних сліз.
Що окропили і залили
усі забуті на Землі
червоні квіти, що чекали,
але не випили води.
Іди! Тебе я відпускаю.
Про біль, на мить, коли кажу,
я забуваю, відлітаю
в пустелю, де знайду одну
ту квітку,що мене врятує.
Знайду й для неї я води.
Її я ніжно поцілую.
Та то є квітка, а не ти..
Ти як пісок, ти поряд, всюди,
але тебе немає тут.
Тебе ніколи не забуду,
тебе ніколи не знайду.
І я вертаюсь знов до моря,
під звуки хвиль я бачу сни.
Нема дощу - багато горя
для квітки,що була мені
надією, яка могла
моє те серце повернути.
Пісок став склом,
але те скло так ріже душу - не забути...