"Немає часу", - ось що ти сказав,
Забувши про моє гігантське море сліз.
Гірких, солоних, чорних сліз.
Що окропили і залили
усі забуті на Землі
червоні квіти, що чекали,
але не випили води.
Іди! Тебе я відпускаю.
Про біль, на мить, коли кажу,
я забуваю, відлітаю
в пустелю, де знайду одну
ту квітку,що мене врятує.
Знайду й для неї я води.
Її я ніжно поцілую.
Та то є квітка, а не ти..
Ти як пісок, ти поряд, всюди,
але тебе немає тут.
Тебе ніколи не забуду,
тебе ніколи не знайду.
І я вертаюсь знов до моря,
під звуки хвиль я бачу сни.
Нема дощу - багато горя
для квітки,що була мені
надією, яка могла
моє те серце повернути.
Пісок став склом,
але те скло так ріже душу - не забути...