Я слухав, коридорів тишу,
Йдучи під стелі кам’яні,
А тіні мовчки на стіні,
В одну з’єднались – найстрашнішу.

І було в ній, там щось таке,
Чого збагнути не можливо,
Потвора – обернулась в диво,
В щось невідоме, надлюдське!

Вона вхопилась в край одежі,
І раптом, здерла тінь мою,
З під самих ніг, де я стою,
Накресливши між нами межі.

І моя тінь, що була доти,
Із моїм тілом чимсь одним,
Постала контуром чужим,
Так ніби різні дві істоти.

Як супротивники ми стали,
Один від одного, чимдуж
Ми застигали – ані руш,
І щось напружено чекали.

Тим більше, ширилась межа
І вже настільки віддалялась,
Що тінь та якось захилялась,
Затріпотіла як душа...

І кинулась тоді від мене,
А я за нею, щоб схопити,
Як власну річ яку одіти,
Чуття наказує шалене.

Але вона у кут шмигнула,
І зникла, поміж мої пальці,
Де приховалися блукальці
Зі стін цих, що пітьма стягнула.

І я лишився, сам-один,
Скоріше, як шматок віддертий,
Який не може жити, вмерти,
Який минає часу плин!

2012

О лікарю, подайте смерть!
Моє життя – страшна хвороба,
Торкніться тільки мого лоба –
Думки там ходять шкереберть.

Я почуттями повен вщерть!
Невже кохання – хибна спроба,
Вона лиш істини подоба,
Де щастя може навіть – чверть?

Все інше: муки та тортури –
Одноманітних, сірих днів,
Від котрих зблід я та збіднів,
Скоріш добродію – мікстури!

Бо кожна мить як кровопивця,
Інакше лікарю ви вбивця!

2013

Шкідливий цвях* на перешкоді
Невігласам та їх шляхів,
Став всупереч, ніби хотів
В п’яту забитись при нагоді.

І тим хто марив в насолоді,
Знешкодити таких цвяхів,
Яки б дістали до верхів,
І там були би у пригоді.

Він болячи таки допік,
Залишивши по собі рану,
Але як «приятель» тирану,
Завжди підштовхував у бік,

Як цвях, як кий, як то стрекало,
Що світ змінятись спонукало!


2013

О, цей жахливий яв, що сліпить мої очі,
Що вдерся у нутро, встромивши пазурі,
Кошмарний сон ніщо, серед глухої ночі,
З тим видивом, що я у божий день узрів.

Чи треба щось іще, що може бути гірше,
Чим смерті карнавал із постатей сліпих?
Які напомацки – сплелись, щоб йти скоріше,
Та кроки їх, то плач, або шалений сміх.

І всесвіт, що увесь розлігся в панорамі,
За спинами о тих, незрячих бідолах,
Враз виліз їм, під ноги, й паща – ями,
Ковтає першого, якого їсть вже страх.

А другий, що ніяк не втямить, бо безодня,
Вже тягне і його до себе стрімголов,
І лиш в думках йому майнуло: «Де ж, Господнє,
То око в небесах, невже не бачить знов?»

Та третьому іще тремтять лише коліна,
Він сподівається, що все це промайне,
Хоч перший десь там впав, але його не кине –
Четвертий, той завжди, відтягне чи сіпне.

Що ж п’ятий? все іде, і в нього за плечима,
Такий же шостий – крок по крок у слід,
Що вибрав, як і він, когось, щоб був очима,
Та очі над усе, без них не світить й світ.

Але біда у тім, що кожний з них повірив,
Що може вік іти з таким поводирем,
Який не бачить сам, як всі ці лицеміри,
Які лиш шепотять: «Ми разом не помрем!»

2015