Я слухав, коридорів тишу,
Йдучи під стелі кам’яні,
А тіні мовчки на стіні,
В одну з’єднались – найстрашнішу.

І було в ній, там щось таке,
Чого збагнути не можливо,
Потвора – обернулась в диво,
В щось невідоме, надлюдське!

Вона вхопилась в край одежі,
І раптом, здерла тінь мою,
З під самих ніг, де я стою,
Накресливши між нами межі.

І моя тінь, що була доти,
Із моїм тілом чимсь одним,
Постала контуром чужим,
Так ніби різні дві істоти.

Як супротивники ми стали,
Один від одного, чимдуж
Ми застигали – ані руш,
І щось напружено чекали.

Тим більше, ширилась межа
І вже настільки віддалялась,
Що тінь та якось захилялась,
Затріпотіла як душа...

І кинулась тоді від мене,
А я за нею, щоб схопити,
Як власну річ яку одіти,
Чуття наказує шалене.

Але вона у кут шмигнула,
І зникла, поміж мої пальці,
Де приховалися блукальці
Зі стін цих, що пітьма стягнула.

І я лишився, сам-один,
Скоріше, як шматок віддертий,
Який не може жити, вмерти,
Який минає часу плин!

2012