Зачем на свете дом без света,
Зачем нам люди без души?
Зачем мы слушаем команды:
«Она – дыши, ты – не дыши»?
Зачем на свете лжи так много?
Зачем мы слушаем так долго
Все эти фразы невпопад:
«У всех у нас одна дорога»,
«Так надо. Ты терпи.
Поплачь, поплачь и вновь терпи».
Да, терпи! И жизнь свою проспи!
И делай так, как скажет кто-то,
И все не-то, не-то, не-то.
А все закончится однажды,
В холодной луже ты воды,
Без света и тепла утонешь.
И свою душу ты уронишь
Среди толпы чужих людей.
И не вернуться больше ей,
Из призрачной страны несчастья
В страну любви добра и счастья.
И кто-бы что не говорил,
Не врал, не уверял, не клялся,
Запомни – ты достоин счастья!
И у тебя своя дорога
Добра на ней тебя ждет много.
Ты не терпи, не плач – иди!
Иди вперед и этот мир – буди!
И светом ярким зажигай,
Дыши свободно, так и знай:
Во всей Вселенной нет такого же как ты,
Ни твоего таланта, ни красоты души.
Есть много копий, их не счесть,
Наполнен ими мир наш весь.
Не будь похожим на кого-то,
Не бойся быть собой и сделать что-то!
И даже если кто-то говорит, что это невозможно,
Ты верь в себя, а если веришь – все возможно!

2019

Віночок
Ой уночі на Івана Купала,
Дівчина з квітів віночок сплітала.
Шепотіла, тихо благала,
Як віночок на воду пускала:
«Ти вір у мене і в почуття до тебе,
Ти моє сонце, ти моє небо.
Твоя любов розфарбувала душу,
В барвисті теплі кольори.
Душа співати тепер може,
Лише «люблю» ти знов скажи.
Тепер я маю незримі крила,
І я літати не боюсь.
Ти підтримка моя, і сила,
З тобою завжди я сміюсь.
Ти розкажи, віночок милий,
Все те, чого не можу я сказать.
Що як його зустріла, я щаслива,
І я боюсь його втрачать».
Ти бережи, вода, віночок,
Нехай не тоне він, пливе.
Любов усім нам так потрібна,
І цей віночок, хтось так жде!

06.07.2019 Ксенія Згура

Куди втікає те дитинство,
І де його тоді шукать.
Що за невидане блаженство,
В калюжі просто пострибать.
І навзнак на землі лежати,
Рахуючи з хмарин коней.
І як шалаш зробити – знати,
І із скакалкою стрибать.
У хованки десь заховатись,
У «дочки й матері» погратись.
І вчасно влучний пас віддати,
А днів сумних не помічати.
І миті ці такі щасливі,
Та швидко так біжать від нас.
Життя доросле й метушливе,
Все розставляє по місцях.
Й так хочеться хоч раз вернути,
Дитячу віру в чудеса.
Коли батьки живі й щасливі,
Для нас були чарівниками сили.
Під Новий Рік приходив Миколай
І подарунки під подушки клав.
Та швидко так летять роки,
І поряд інші малюки
В калюжах по дощу стрибають,
А із стільців шалаш складають.
У піжмурки по черзі всіх шукають,
І де країна Дива – знають!
Та чути раптом за спиною:
«Мамусю! Ти – допоможи!»
І з усмішкою осяйною,
Ти згадуєш, що чарівник вже ти!

28.06.2019

Коли сум отруює душу,
Коли болі й печалі кинджал
В самісіньке серце влучить,
Не витягти його на жаль.
І добре, коли хтось руку протягне,
Й отрута безсила стає.
Хтось слово підтримки скаже,
І від кинджала серце вбереже.
Слова любові, слова кохання,
Як крапля живої води.
Зима не проникне у душу того,
У кого, в серці, сонце яскраве живе!

2019

В тобі живе душа моя,
В твоєму погляді, у диханні щомить.
Я завжди буду лиш твоя,
Любов вогнем палким горить.
У рідні очі я дивлюсь -
Мене любов'ю й щастям заповняє,
І завжди чи радію я чи злюсь,
Твій ніжний погляд надихає.
Коли тебе нема зі мною,
Тепла і ніжності не вистачає.
І - голосу, обіймів, сміху,
І жартів, лиш твоїх,
Над вухом тихих видиху і вдиху,
Коли ти безтурботно спиш.
Твої слова - жива вода,
Для мого зраненого серця.
Не страшна ні одна біда,
Коли ти поруч біля мене.
Даруєш віру у бажання,
Ти - рідний і коханий мій!
Любов твоя як сонце гріє,
І наший світ окремий, свій!
Тебе я серцем відчуваю,
Не треба нам цих зайвих слів.
Для тебе я єдина - знаю,
Ми поза межами світів!

2019

Я убегала от тебя
Дождем по мокрому асфальту,
Не ненавидя, не любя,
Давным-давно в начале марта.
Танцуя каплями дождя,
Смывая о тебе воспоминанья,
Кружась в деревьях ветром я,
Выкрикивала слов любви признанья.
Во мне кипел огонь обид,
Я умирала от укуса яда,
Хорошего мне не принес ты,
Лишь горечь боли и утраты.
Я долго странником была,
Везде по миру я блуждала,
Как можно дальше от тебя,
Себя теряла, обретала.
Сожгла, пережила, переболела,
Но так забыть и не сумела.
Прошло немало лет с начала марта,
Я до сих пор люблю тебя.
Себе боюсь признаться в этом,
Напоминает лишь душа.

2017

Ніч на зміну дня прийшла,
стихла божевільна метушня,
в темряві душа знімає маску,
знов зазнала я поразки.
Уночі стаю сама собою,
огортають ковдрою туга з журбою,
хочу розірвати ці кайдани,
та віками не затягуються рани.
Зав’язав мене давно Ти в пута,
скропленими зради краплями отрути,
образ твій на серці вигорів вогнем,
там болить і крається все день за днем.
Рану злістю й ненавистю залікую,
всіх на Тебе схожих відшукаю,
заберу у них я щастя й радість,
яблуком спокуси вирахую їхню слабкість.
Дороге і рідне знищу,
знаю, Божа кара жде мене найвища.
Та лиш це, від небуття мене тримає,
доки помсти за прокляття довго так чекаю.
Зрадив Ти мене, обравши іншу, кращу,
і за це ,Тебе, я занапащу.
Через Тебе не ростуть у мені квіти,
такі бажані, невинні діти.
Між Проваллям адським й Раєм я блукаю,
як скінчити муки ці не знаю.
Навіть, відьомські, не помагають ночі,
замість малих янголів у мене поторочі.
Знову в темряві сховаюсь,
і,Тебе, я відшукати намагаюсь.
Буду снитись іншим в снах я еротичних,
забирати душі в Темну Вічність.
Буду я з’являтись до жінок,
щоб з фіалок й лілій одягти вінок.
І забрати їхній спокій,
посміятися із їх утопій.
Досконалі всі і схожі,
копіюють Її може.
Вдень такі всі ідеальні,
а вночі грішні і справжні.
Морок обійма холодними руками,
непомітно омиваюся сльозами.
Рік, десятиліття чи століття,
проминуть як мить в жахіттях.
Всеодно, у натовпі, Тебе зустріну,
не впізнаєш суть мою зміїну.
І тоді або вкушу і навік загину,
або знищить в мені зло, та квітка – дитина.
А поки на варті, пильно я чекаю,
вночі людське, цінне - собі забираю,
вдень же, гіркими сльозами, душу очищаю.
Почуттів чужих, хороших, не можу відчути,
знову вип’ю з чаші болю, щоб усе забути.

2017

Ніч на землю як по морю,
в човнику спустилася.
Сонце згасло, тихі зорі
світлом засвітилися.
Сон з дрімотою тихенько
в подорож зібралися,
в діток милих і маленьких
в колисках гойдатися.
Спи синочку, засинай,
мій маленький янголе!
В сон казковий поринай,
втіха моя, соколе!
Хай присниться тобі лебідь
із зіркою яскравою,
хай завжди тебе розрадить
піснею ласкавою.
Хай присниться тобі сонце
з променями теплими,
серцю буде охоронцем,
не дає замерзнути.
Хай присниться тобі коник
в долині зеленій,
може будеш ти полковник –
то хай незнищенний.
Хай ті біди і нещастя
ідуть стороною,
сон з мішечка сипле щастя
з долею ясною.
Спи синочку, засинай,
скарбе мій, єдиний!
В сон казковий поринай
з ангелом незримим.
Ангел завжди за тобою,
впав ти чи піднявся,
материнською любов’ю
всі рани загоє.
Спи синочку, засинай,
щастя ти безцінне,
в сон казковий поринай,
лихе хай загине.
2017

Жива я доки серце б’ється,
допоки щастям музика звучить
в душі моїй; рікою ллється
світло і тепло, і аж зашкалює
бажання жить!
Жива я доки бачу красу нічної тиші,
і жовтобокі яблука і спілі вишні
в саду мого дитинства.
І тихо млію від блаженства –
поніжитись на сонці біля річки,
де виросли ми з братом і сестричка.
Жива я доки відрізняю,
де сум є щирий, невідкупний,
любов є справжня, вірність – непідкупна.
А доброта і ніжність невичерпна,
і біль жалом нещадним в серце.
Жива я доки моє серце відчуває:
то від кохання грає і співає,
то від образ болючих ниє і страждає,
від слів хороших лілією розквітає,
а від коханого приємним хвилюванням виграває.
Жива я доки сильна духом,
плітки нещадно відбиваю сміхом,
і доки «без надії сподіваюсь»,
на зло нещастям усміхаюсь.
Допоки я це я –
жива я!
2017

Минає 6 років, як немає тебе,
моя дорогенька бабусю!
На фото з тобою ми де,
я дуже часто дивлюся.
Тримаєш ти там, мене на руках,
й сміливо дивишся прямо,
тепер ця підтримка лише в моїх снах,
самотніми стежками йдемо.
З тобою ніколи не страшно було,
лиш поглядом гріла ти серце,
словами лише проганяла все зло,
як заслоняла вкривальцем.
Від тяжких бід, людського горя і зла,
захищала нас ти, рідненька.
Для мене як ненька була,
та птахою склала криленька.
Так швидко не стало тебе,
тепло і світло пропало,
давно уже стихли слова молебен,
та в серці роз’ятрена рана.
Мені так часто бракує тебе
в хвилини суму і туги,
кажуть, що час лікує усе,
та не лікує такої недуги.

Якби усе повернуть назад,
бабусенько, рідна людино!
Та забрали тебе небеса –
серця мого частину.
Тепер ніхто не обійме як ти,
ніхто не скаже:»Тримайся!»
Лиш фото в руках як згадки сліди
відлунням звучить:»Не здавайся!»
2016