Ніч на зміну дня прийшла,
стихла божевільна метушня,
в темряві душа знімає маску,
знов зазнала я поразки.
Уночі стаю сама собою,
огортають ковдрою туга з журбою,
хочу розірвати ці кайдани,
та віками не затягуються рани.
Зав’язав мене давно Ти в пута,
скропленими зради краплями отрути,
образ твій на серці вигорів вогнем,
там болить і крається все день за днем.
Рану злістю й ненавистю залікую,
всіх на Тебе схожих відшукаю,
заберу у них я щастя й радість,
яблуком спокуси вирахую їхню слабкість.
Дороге і рідне знищу,
знаю, Божа кара жде мене найвища.
Та лиш це, від небуття мене тримає,
доки помсти за прокляття довго так чекаю.
Зрадив Ти мене, обравши іншу, кращу,
і за це ,Тебе, я занапащу.
Через Тебе не ростуть у мені квіти,
такі бажані, невинні діти.
Між Проваллям адським й Раєм я блукаю,
як скінчити муки ці не знаю.
Навіть, відьомські, не помагають ночі,
замість малих янголів у мене поторочі.
Знову в темряві сховаюсь,
і,Тебе, я відшукати намагаюсь.
Буду снитись іншим в снах я еротичних,
забирати душі в Темну Вічність.
Буду я з’являтись до жінок,
щоб з фіалок й лілій одягти вінок.
І забрати їхній спокій,
посміятися із їх утопій.
Досконалі всі і схожі,
копіюють Її може.
Вдень такі всі ідеальні,
а вночі грішні і справжні.
Морок обійма холодними руками,
непомітно омиваюся сльозами.
Рік, десятиліття чи століття,
проминуть як мить в жахіттях.
Всеодно, у натовпі, Тебе зустріну,
не впізнаєш суть мою зміїну.
І тоді або вкушу і навік загину,
або знищить в мені зло, та квітка – дитина.
А поки на варті, пильно я чекаю,
вночі людське, цінне - собі забираю,
вдень же, гіркими сльозами, душу очищаю.
Почуттів чужих, хороших, не можу відчути,
знову вип’ю з чаші болю, щоб усе забути.

2017