Казка про неслухняного зайчика
Десь далеко за горами за лісами, десь за широкими морями. Десь там де і ти ніколи не ступав по землі жило собі сімейство зайців. Зайчиха-мама, тато-заєць, і маленьке зайченя. Вони були хорошими батьками для свого сина, весь ліс любив та поважав їх, а ось мале зайченя зовсім не вдалося в батьків. Не хотів малий розбишака слухати нікого в лісі. Що тільки не витворяв малий :- і бігав за комахами, і ловив птахів та обривав їм крила, топтав мурах, та ще багато різних прикростей, про які ми і не знаємо.
Втомилися куцохвості пояснювати що не можна так робити,що така поведінка в лісі недопустима. Як би батьки не виховували сина, все було марним,нічого не допомагало.
Довго думав старий вухань, як провчити малого розбишаку, і ось порадившись з дружиною, вирішили відати малого в найми , так би мовити на науку, до їхнього лютого звіра – лисиці. Мовляв хоч вона виховає з цього недотепи справжнього зайця, і він перестане ганьбити їх.
Багато з тих звірів що жили в лісі боялися цю панію, і намагалися боком обходити її нірку, а як вже зустрічали її на вулиці, то навіть не віталися. Поміж лісовими мешканцями ходила недобра слава про цю жительку лісу, одні казали що вона курей в людей краде, інші – що тиняється біля бору, де багато таких шибеників як вона. Одним словом ганьба цієї рудої йшла поперед нею.
Куцохвості також чули про пригоди цієї хитрюги, та все ж зважилися, іншого виходу не було…
Встав наступного ранку батько, розбудив сина, одягнув та насилу відвів до лиски, хоч малий брикався,та вперто не хотів йти, але врешті батько доволік неслухняного вуханя до нірки де жила руда.
Господиня вийшла на подвір'я та чемно привіталася з гостями:
- Здоровенькі були, чим можу допомогти?
Старий хвильку побарився, а потім чемно відповів:
-Здоров'ячка й вам ! Я ось до вас на науку сина привів, бо він бешкетує, не хоче ні мене ні матір слухати, шкодить іншим мешканцям лісу, й немає іншого шляху, як просити вас про допомогу , ми вам заплатимо з дружиною, ви лише скажіть скільки!?
Хитрунка не довго думаючи погодилась, назвала платню, лише поклала одну умову, що до кінця навчання батьки не приходитимуть до сина , не навідуватимуть його, та не писатимуть йому листів, аби як їм там кортіло.
Що залишилося батьку - звісно він погодився.
Скінчився термін перебування на службі малого бешкетника, час батьку йти за ним, і хоч старий дуже скучив за своїм чадом, він боявся що нічого в синові не стало краще, і що поведінка його стала ще гіршою. З важкою душею рушив в дорогу, та ще з гущі лісу, батько побачив сина, який біг йому на зустріч. Він виріс, став дужим, навіть більшим за батька, але в наступну мить міцно притулився до свого тата і слізно заплакав вибачаючись за все що наробив, та щиро перепрошуючи за свою поведінку. Старий не знав що сказати на таку реакцію, але в душі дуже радів за те що його син став справжнім зайцем, і в серці його тепер жила любов.
Подякував вухань лисці та забрав сина , і пішли вони до дому.
Стара зайчиха була не менше здивована поведінкою сина, і батьку допомагає, й огород попорає, й інших мешканців лісу не омине Часто лісові звірі зустрівши матір десь на стежці чи біля криниці, не могли нахвалити їхнього синочка. Мати ж не могла не гордитися таким чудовим та добрим сином.
Сіли вони якось з батьком вечері в світлиці, й не знають як сина спитати, що з ним стало, що так його змінило. Дивляться як їх дитина вечерю за обидві щоки вплітає, та й лиш радіють душею за чадо своє. Тут батько не витримав тай питає, що ж лиска робила з тобою що ти так змінився,А син проковтнувши ,те що мав в роті відповів:
- Батьку лиска в людей краде курей, і багато лиха робить, всюди її багато, і всі її не люблять. Так вона і мене змушувала ходити з нею, нас мало не вбили, я плакав ,просив, а вона все одно постійно змушувала ходити з нею, мені стало дуже страшно,все хололо, коли ми до людей за куркою приходили знову. Батьку, мамо, я не хочу як лиска, я не хочу щоб за мною люди з вилами бігали, я хочу щоб мене любили мешканці лісу, і ходила щоб про мене лише хороша слава… Не хочу бути схожим на лиску.
На що батьки лише посміхнулися сину.

Я народилася й живу в епоху механізації, машин-комп’ютерів та роботів. Не можу сказати, що техніка зовсім витіснила людську працю , та все ж я не могла не помітити , що ні одна установа, ні одне підприємство не обходиться без сучасних технологій. Як наслідок, техніка поступово витісняє робочу силу, а люди біля комп'ютерів стають чи не такими ж машинами. І я, сучасна людина двадцять першого століття, цілком усвідомлюю, що прогрес не спинити, але також розумію і те, що через певний період часу цілком можливе витіснення людської праці, роботи, яку людина виконувала з любов’ю, в яку вкладала свою душу. На жаль, витіснить металева машина, груда металу, яка ,можливо , й виконує роботу ефективніше, але ніколи не вкладе в свою працю любов.
На мою думку, повинна бути якась межа між працею людини та машини. Я б не хотіла їсти хліб чи іншу їжу, якої не торкалися людські руки. І , можливо, не всі погодяться зі мною, та я вважаю, що є професії , в яких машина не може замінити людину, адже найрозумніша техніка не може зрозуміти і відчути людські емоції.
Якщо ви все ще думаєте , що я проти сучасних технологій, то наполегливо вас переконую в тому, що я сама користуюся багатьма благами цивілізації. Так,однією з основних причин масового безробіття населення є автоматизація робочого процесу на виробництві, і таким чином кількість вакансій постійно зменшується. З одного боку це економія часу та ресурсів, а з іншого - масове безробіття .
Чи є вакцина від безробіття? Так, звісно,але ,як відомо, налаштувати систему завжди важче, ніж схибити щось у ній, і дозволити хаотично працювати.
На мою думку, для того, щоб зменшити відсоток безробіття, потрібно займатися створенням власного бізнесу, а відтак - нових робочих місць, де необхідні людські руки. А саму систему виробництва потрібно спрямувати так, щоб машини лише приходили на допомогу людині, а не повністю замінювали її працю.
Бо машина - це лише інноваційне рукотворне диво, створене людиною, яке, на відміну від людини, не має душі.

Осінь була холодна, дощ падав мов би прорвало небо. Може просто погода така, а може й небо плаче за кимось.
Ще вчора яскраво світило сонце, гріло землю своїм теплим промінням,а сьогодні дощ б’є краплинами по склу, і вони стікають по склу мов сльози з чиїхось очей.
Я б теж плакала напевно, якби дозволила собі бути трохи слабшою, та я не можу. І не тому що мені не дозволено, а тому що я не маю більше сліз. Я так багато плакала, і солоної води в очах зовсім не залишилося.
Думаю час щось змінювати в своєму житті, варто просто розвернутися й почати йти в протилежному напрямі. Хочу просто залишити все й полетіти в небо пташкою, чи деревом вирости на весні…
Все довкола таке божественно красиве, зелені вершки дерев, галявини з запашним и квітами, і лише ти топчеш землю своїми мозолистими ногами, й душа в тобі знівечена. І не відчуваєш більше ти в собі життя, того яким живе людина, скоріше назвеш себе покручем, недолюдом. Ніяка тут зовнішня краса не допоможе, вона не сховає потворності душі…
Кожному з нас при народженні дається душа, вона чиста як новий аркуш паперу, який щойно виготовили з старого, але ще такого могутнього дуба. Але живучи ми стрибаємо з одного гріха в інший. І з кожним наступним гріхом відриваємо від нашої душі шмат і знову й знову вмокуємо його в багнюку. Свої ж душевні каліцтва ховаємо за широкою білосніжною посмішкою, розумними фразами, сказані не нами, копіюємо цим інших, не маючи власної сутності. Ми псуємося з середини, як червиве яблуко, натомість маскуємо всі вади великим шаром косметики.
Так і я до цього прийшла, починаючи з маленьких огріхів, закінчуючи наймерзеннішими справами. І не варто просити мене перерахувати весь список до кінця, бо він безкінечний, довжиною в життя, це довгий шлейф гиготи, що тягнеться за мною довгі роки, й спирає мене важким тягарем, не даючи полетіти в небо… І опинившись цій калабані, я грузну в ній щоразу глибше, і вся я гидка і брудна, навіть для себе.
А чи могла я колись подумати , що так низько впаду, нижче вже нікуди, там пустка. Найстрашніше те , що я не вмираю, живу далі, з порозумінням власної жалюгідності, я продовжую існувати й топтати землю, дихати повітрям, і забруднювати все чого торкаюся власною чорнотою. Шансу все виправити, забілити, повернутися в минули й вирвати сотні сторінок прожитого мною життя не має. Майбутнє також під жирним знаком запитання, бо замість душі і серця – купа каміння, і лише на самому денці щось жевріє, напевно це віра,вона жевріє й не гасне, як вуглина, яку ніщо не може загасити, нагадуючи про те, що я все ще людина, і я маю пробувати почати жити.
Чи можна виправити все? Звісно ні! Але можна зробити ще один крок, а потім розвернутися й направити свою сутність, проти себе ж, і боротися з собою заради примарного світла, заради лампочки, яка можливо й не працює, але якщо все спрацює, то я таки зміню своє життя і шлях стане твердим, освітленим, і я впевнено піду ним, бо бачитиму куди йду. Але все це здається таким далеким, бо відмовитися від старого «Я» так важко, це надзвичайна, титанічна робота над собою.
Та вірю ,що все зможу, я впораюся, я дам собі раду заради чистих спогадів свого дитинства, де прагнула світла, і світло було в мені, була маленьким сонечком на землі, а все довкола сонячним відбитком. Я жила і мріяла залишити світло після себе.
Але щоб тепер залишити це світло по собі треба засвітитися ним, і освітити свій шлях, щоб все довкола було теплим світлим, та яскравим, треба поселити в серце любов і надію.
Була холодна осінь…