Пишу про те що лежить на серці, про те що не оминає нікого. Про війну- яку всі забули..

Гнепа В.В

Осінь була холодна, дощ падав мов би прорвало небо. Може просто погода така, а може й небо плаче за кимось.
Ще вчора яскраво світило сонце, гріло землю своїм теплим промінням,а сьогодні дощ б’є краплинами по склу, і вони стікають по склу мов сльози з чиїхось очей.
Я б теж плакала напевно, якби дозволила собі бути трохи слабшою, та я не можу. І не тому що мені не дозволено, а тому що я не маю більше сліз. Я так багато плакала, і солоної води в очах зовсім не залишилося.
Думаю час щось змінювати в своєму житті, варто просто розвернутися й почати йти в протилежному напрямі. Хочу просто залишити все й полетіти в небо пташкою, чи деревом вирости на весні…
Все довкола таке божественно красиве, зелені вершки дерев, галявини з запашним и квітами, і лише ти топчеш землю своїми мозолистими ногами, й душа в тобі знівечена. І не відчуваєш більше ти в собі життя, того яким живе людина, скоріше назвеш себе покручем, недолюдом. Ніяка тут зовнішня краса не допоможе, вона не сховає потворності душі…
Кожному з нас при народженні дається душа, вона чиста як новий аркуш паперу, який щойно виготовили з старого, але ще такого могутнього дуба. Але живучи ми стрибаємо з одного гріха в інший. І з кожним наступним гріхом відриваємо від нашої душі шмат і знову й знову вмокуємо його в багнюку. Свої ж душевні каліцтва ховаємо за широкою білосніжною посмішкою, розумними фразами, сказані не нами, копіюємо цим інших, не маючи власної сутності. Ми псуємося з середини, як червиве яблуко, натомість маскуємо всі вади великим шаром косметики.
Так і я до цього прийшла, починаючи з маленьких огріхів, закінчуючи наймерзеннішими справами. І не варто просити мене перерахувати весь список до кінця, бо він безкінечний, довжиною в життя, це довгий шлейф гиготи, що тягнеться за мною довгі роки, й спирає мене важким тягарем, не даючи полетіти в небо… І опинившись цій калабані, я грузну в ній щоразу глибше, і вся я гидка і брудна, навіть для себе.
А чи могла я колись подумати , що так низько впаду, нижче вже нікуди, там пустка. Найстрашніше те , що я не вмираю, живу далі, з порозумінням власної жалюгідності, я продовжую існувати й топтати землю, дихати повітрям, і забруднювати все чого торкаюся власною чорнотою. Шансу все виправити, забілити, повернутися в минули й вирвати сотні сторінок прожитого мною життя не має. Майбутнє також під жирним знаком запитання, бо замість душі і серця – купа каміння, і лише на самому денці щось жевріє, напевно це віра,вона жевріє й не гасне, як вуглина, яку ніщо не може загасити, нагадуючи про те, що я все ще людина, і я маю пробувати почати жити.
Чи можна виправити все? Звісно ні! Але можна зробити ще один крок, а потім розвернутися й направити свою сутність, проти себе ж, і боротися з собою заради примарного світла, заради лампочки, яка можливо й не працює, але якщо все спрацює, то я таки зміню своє життя і шлях стане твердим, освітленим, і я впевнено піду ним, бо бачитиму куди йду. Але все це здається таким далеким, бо відмовитися від старого «Я» так важко, це надзвичайна, титанічна робота над собою.
Та вірю ,що все зможу, я впораюся, я дам собі раду заради чистих спогадів свого дитинства, де прагнула світла, і світло було в мені, була маленьким сонечком на землі, а все довкола сонячним відбитком. Я жила і мріяла залишити світло після себе.
Але щоб тепер залишити це світло по собі треба засвітитися ним, і освітити свій шлях, щоб все довкола було теплим світлим, та яскравим, треба поселити в серце любов і надію.
Була холодна осінь…

В даному творі розповідається про дівчину, в якої війна відібрала все, і сенсу жити далі просто нема.
Задумайтесь чи потрібне вам таке життя?