P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі.
Проте присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють участю своєю долі.

Коли ж вони нарешті покидають сцену,
тоді провіщене й доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Ману – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбів Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
нежданно в Едесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а заодно і передати лист подяки -
уклінно Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон.
І нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
аби збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотою вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горбів Богів туди птахи й помчали?

Цар запитав, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків?
- Біда, що служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних надписах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела -
позамість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші..

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Насправді, царю, це лише покою час.
Але повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що ми маємо робити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбах Богів.
Там з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож так напевно варто діяти і зараз.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети,
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Дзвеніли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
без пограбунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що отой не знає віку, -
бо як навчав його, був тим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника й спитали,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік - вони на боці спокою і ладу.
То задля них наказ потрібен - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
будови зводилися, правились лаштунки!

І дійсно став покій і лад богам дарунком!
І хоч ніхто їх в цих краях не зустрічав,
але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростання блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбів Богів, де правив радник.

Та він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу!
Про Едессу заговорили навіть в Римі -
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде, нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут для них є все потрібне,
то звідси ні ногою, й що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож радник Бардесан бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - розповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали поміж собою
два геть загублені в минулому діди,
чи стосуватися могло часів прийдешніх?
Край процвітав, майбутній цар вдягав корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід вчорашнім дням.

*
Абгар помер - на Пагорбах Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, стару накидку скинув,
і показавши мужа плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І, видивом захоплені, вбирали люди
духмяні пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Звучала музика негучно урочиста,
немов процесії тяглася вдаль хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками,
що, із наспівами на невідомій мові,
серця розчулені вкривали забуттям.

2026

Попри постмістерійність, це майже історична своїм контекстом ребусна річ.
Бо й Марк Аврелій - це зовсім не його надумані пізніше фальсифікати, - це, найперше, про знищення еллінської культури і вирізання громад. А ще про пробуджену ним чуму, в якій протягом десятиліть загинула чим не третина населення Європи. (
Та й крім Аврелія тут вистачає історії. Одні Пагорби Богів - Гьобеклі-Тепе, чого варті. А є і початок християнства, чомусь уперше саме в цьому краї, і реальні царі - Ману VIII й Абгари, Бардесан...