«Коли ж божественна природа в них виснажилася, змішавшись із земною... і вони не змогли більше виносити своє багатство й утратили благородство, Зевс, бог богів, що править за законами справедливості, вирішив покарати гордий рід Атлантів, аби повернути їм тверезість ума».

Платон, діалог «Крітій»

«ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ: Коли Океан закрив Небо»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється в унісон із підводними рифами.
Хор атлантів – плем'я велетнів-титанів, що народилися з піни та золотого насіння; володарі хвиль.
Голос Океану – первісний пращур-деміург, чий подих підіймає материки, а шепіт стирає царства.

СЦЕНА 1: На вершині Гордості
(Посейдоніс – серце міфічного світу. Три гігантські концентричні кола мурів із чорного, білого та полум'яно-червоного каменю тримають на собі вагу небосхилу. Наче сонце, що впало в море, палає Храм Посейдона, щедро залитий священним Оріхалком. Атлант стоїть на вершині жертовника, обличчям до безкрайньої води).

ХОР АТЛАНТІВ:
Ми вийшли з морської піни, і море лягло нам під ноги.
Ми навчили дику хвилю слухатися людського голосу.
Наші човни птахами летять за обрій, туди, де заходить сонце… і повертаються, обважнілі від чужих скарбів.
Ми розітнули закриті надра землі, ми дістали звідти священний Оріхалк – застигле сонячне світло, що сміється в очі ночі.
Наша держава АТЛАНТИДА вічна!..

АТЛАНТ (підносить золотий тризуб, його голос подібний до гуркоту прибою в гроті):
Нехай Зевс на Олімпі береже свої іржаві блискавки. До хмар далеко, а Океан – ось він, під моїми долонями.
У наших жилах тече гаряча і солона кров Бога, ми не вигадуємо молитов – ми самі диктуємо Долю.
Ми загнуздали море, як дикого коня, ми змусили безодню світити на наших вежах.
Мої воїни вже гострять списи на сухі міста Сходу. Завтра впадуть Афіни, післязавтра схилиться гордий Єгипет.
Я – АТЛАНТ, володар води і суші. Моє слово – закон для припливу, і цей світ належить моєму племені!

КЛЕЙТО (вбігає, розриваючи на грудях пророчі шати; її пальці закривавлені від дотику до вівтаря):
…Зупинись, царю! Твій голос заглушив твій розум!
Поглянь на вівтар: сонячна сіль згасла. Оріхалк, що палав віками, став чорним і холодним, як серце небіжчика.
Посейдон відвернувся. Він занурився на саме дно, і ми залишилися сиротами у власному кам’яному гнізді.
Твої мудреці копали занадто глибоко. Вони розтривожили сни тих, хто мав спати до кінця віків.
Я чула, як під нашими ногами, в темних гротах землі, ворушиться первісний жах.
Боги більше не радяться. Вони піднесли мечі. Океан уже відкриває свою пащу, щоб злизати нашу гордість з обличчя землі!
.

СЦЕНА 2: Ніч гніву Посейдона
(Раптом Небо розривається, наче стара тканина, впускаючи гігантську чорну хмару. Сонце зникає в одну мить, лишаючи світ без очей. Земля під ногами перестає бути твердю, вона ходить хвилями, дихає смертю. Гігантські палаци й храми тріщать, білий та червоний камінь перетворюється на порох. Звідусіль чути дикий, первісний гуркіт води, яка вимагає свого).

ХОР АТЛАНТІВ (у паніці, розкидаючи руки до сліпого неба):
Земля роззявила пащу, і підземне полум’я злизує наші вежі!
Усе, що ми будували віками, рушиться в пил, золото стікає в тріщини гарячими сльозами!
Погляньте на обрій... О боги, це не море, це жива стіна води!
Чорна гора піднялася з безодні, вона головою торкається хмар, вона вища за наші найвищі шпилі!
Куди бігти, якщо сама стихія повстала проти свого племені?

ГОЛОС ОКЕАНУ (гуркоче тисячами одночасних штормів, цей звук іде з-під Землі і змиває Небо):
Ви забули, чиє насіння дало вам життя, нерозумні діти Атлантиди!
Ви обміняли мудрість – на гнилу гординю, а благородство Духу – на криваві завоювання.
Моя піна породила вас, моє лоно вигодувало вашу велич… і моя ж рука забере вас назад у вічний спокій.
Я закриваю Небо… Мине одна ніч – і усе ваше золото, ваші закони і ваше горде ім'я стануть лише тихим міфом у пам'яті смертних!

КЛЕЙТО (падає на уламки зруйнованого вівтаря, холодна солона піна вже обмиває її коліна):
Атланте! Поглянь на свій тризуб – це просто шматок мертвого металу, він більше нічого не накаже морю!
Вода підіймається все вище, вона вже ковтає наші храми, вона хоче втопити самі зорі!
Наш захист, наші величні кола мурів – усе рушиться, наче дитячі іграшки, зліплені з мокрого піску.
Прощавай, прекрасна, осліпла Атлантидо! Ми повертаємося туди, звідки прийшли... В бездонну, темну колиску.

СЦЕНА 3: БЕЗОДНЯ ЗАБУТТЯ
(Гігантська хвиля накриває Посейдоніс повністю. Вода поглинає храми, золоті вежі та людей. Столиця й увесь острів повільно, але невблаганно занурюються на саме дно океану. Світло згасає, лишається тільки товща синьої та чорної води. На уламку вівтаря, що йде на дно, височіє постать царя, яка до останнього не схиляє голови перед стихією).

АТЛАНТ (фінальний монолог; його голос зривається на крик, перекриваючи рев безодні, а пальці міцно стискають тризуб):
...Топи свій трон, батьку Посейдоне! Змивай наш прах, великий Океане!
Ти ковтаєш наші тіла, ти глушиш наші крики, але тобі не втопити наш Дух!..
Смертні шукатимуть нас на дні, вони видивлятимуться наші обриси у кожному штормі, вони маритимуть нашою золотою колискою!
Нехай погас священний Оріхалк, але міф про Атлантиду палатиме вічно!
Океане, пращуре грізний... прийми своїх блудних синів!
(Хвиля повністю накриває Атланта. Тризуб вислизає з його рук і повільно падає у темну глибину).

ЕПІЛОГ
(На сцені панує абсолютна тиша. Світло стає глибоким, синім, пронизаним тонкими променями, що пробиваються крізь товщу води. На передній план виходять поодинокі постаті з Хору – тепер вони схожі на примарні тіні, їхні голоси звучать усе глухіше, доки не перетворюються на бульбашки повітря що розчиняються у воді).

Поодинокі голоси ХОРУ АТЛАНТІВ:
– Все скінчилось. Одне дихання бога – і велична цивілізація стала німим мулом.
– Там, де виблискували золоті вежі, тепер панує вічний сутінок і спокій.
– Світ забуде наші дороги, наші кам’яні кільця розчиняться в солі води, а Час титанів обернеться на пісок…
– Але доки б'ється море об береги землі, доки люди дивляться на захід сонця –тихий шепіт хвиль розповідатиме нащадкам казку про втрачений рай…
– …Про гордий рай, який колись носив наше ім'я... АТЛАНТИДА…

***

ГЛОСАРІЙ до драматичного «ескізу» «ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ»
Атлант — у давньогрецькій міфології титан, що тримає на своїх плечах небесне склепіння. У діалогах Платона — перший, старший цар Атлантиди, син Посейдона та смертної дівчини Клейто, на честь якого було названо острів та океан навколо нього.

Атланти — напівміфічне племя велетнів і героїв, первісні мешканці острова Атлантида, які вели свій рід від союзу бога Посейдона та смертної жінки Клейто. У початкові епохи вони відзначалися благородством, мудрістю та неймовірними талантами в мореплавстві, архітектурі й науках, але згодом переродилися, піддавшись гордині, жадібності та невтоленій жазі завоювань.
Хор атлантів — у структурі драми колективний голос цивілізації, який уособлює колективний розум, гордість і тріумф народу Атлантиди. Якщо в першій сцені Хор звучить як монолітний гімн людській величі, яка підкорила стихії, то у фіналі він перетворюється на приголомшене багатоголосся, що усвідомлює невідворотність божественної кари та власну безпорадність перед Океаном.

Афіни — давньогрецьке місто-держава, яке в міфі Платона постає як ідеальне суспільство. Афіняни виявилися єдиними, хто зміг чинити опір могутній армії атлантів і зупинити їхнє завоювання Сходу.

Гераклові стовпи — антична назва Гібралтарської протоки, що з'єднує Середземне море з Атлантичним океаном. За переказами, саме за цими «стовпами» починався безмежний і невідомий світ, де лежала Атлантида.

Єгипет — давня цивілізація, чиї жерці, за текстами Платона, зберегли сакральну історію про Атлантиду та передали її грецькому мудрецю Солону за 9000 років до її загибелі.

Зевс — верховний бог Олімпу, владика неба, грому та блискавок. У міфі про Атлантиду він виступає як уособлення вищої справедливості та каральної сили, яка вирішує знищити цивілізацію за її моральний занепад.

Клейто — перша цариця Атлантиди, смертна жінка, яку покохав бог Посейдон. Навколо її первісного пагорба Посейдон створив три водні та два земні захисні кільця, що стали основою столиці.

Мінойська цивілізація — реальна високорозвинена культура епохи бронзи на островах Крит і Санторіні (Тера). Її раптовий занепад після колосального виверження вулкана вважається головним історичним прототипом міфу про Атлантиду.

Ойкумена — давньогрецький термін для позначення всієї відомої людям заселеної частини Землі.

Оріхалк (букв. «гірська мідь») — легендарний таємничий метал (або сплав), який за цінністю поступався лише золоту. За описами Платона, він виблискував вогненним світлом і покривав внутрішні мури та храми Атлантиди, слугуючи символом її надприродного багатства.

Посейдон — могутній бог морів, штормів та землетрусів. Прабатько царів Атлантиди. Він вважався божественним засновником і покровителем Атлантиди, а його прямі нащадки правили островом.

Посейдоніс — головне концентричне місто-імперія Атлантиди, назване на честь бога морів. Його архітектура уособлювала космічний порядок, який люди порушили своєю гординею.

Фатум — невідворотна Доля, якій підкорялися навіть безсмертні боги (наскрізне поняття для всієї збірки).