Ми повстали любий брате,до зброї повстали.
Слово твоє пророцькеє у війні згадали,
Як кайдани свої рвали за майбутню долю.
А минулось-і нарешті отримали волю.
Та де ж воля та солодка,котру ми кохали?
За що ж батько з дідом в полі своє тіло клали?
За нас бились,без надії,що їх син згадає
Й дочекались...А де ж воля? А її немає.
Знов в полоні,любий друже,наша рідна мати.
Знову точить у кандалах ніж сестра на брата,
Знову поле червоніє,в небі чорна хмара...
Розлетілась наша воля в полі,мов примара.
Вже немає в нас кайданів й кнутів кривавих,
Та немає вже у сина козацької слави,
А чи душі у кайданах в вільнім тілі жиють?
Може,й жиють.Та у рабстві.Іншого не вміють.
Подивись пророцьким оком-долю їх побачиш,
Ницу долю.Й на тім світі ти за них заплачеш.
Та що ж сльози,як немає вже свого народу?
Всі сховались у безчестя,мов у темну воду.
Прошу тебе,друже щирий,дай меча державі!
Меча того,котрий буде грізне і ласкаве,
Праведне й тому болюче слово в душі лити.
Й може,виростуть в неволі козацькії діти
І невільную сваволю поженуть із краю?
Та чи.буде,чи не буде...Та того не знаю.
Море з крові похоронить у собі сваволю.
Тисячі людей за неньку втратять свою долю.
Й розітнеться понад нами багряна заграва-
І встане на очах нашадків велика держава.
Тож готуймо меч,Тарасе,тож гартуймо зброю.
Хто мовчав,ховавсь,боявся-уперед,до бою!
Хай земля,що рветься з болю,вознесеться сину,
Хай з небес побачать предки вільную країну...
25.12.2017

Дощем вогненним осінь душі гріє,
І перші краплі падають з небес.
І навіть перший подих вітровію
Зломить не може дива цих чудес.

Сховалось сонце у води краплині,
Й освітлює осінній перший день.
І в звоні річки,і в малій росині
Це світло грає співами пісень.

Чарівна поро! Сонця пелюстками
Ти вкрила землю.Світлом і теплом,
Червоними та жовтими нитками
Розмалювала листя під вікном.

Дерева вже вкладають собі ліжко
З багряних і пожовклих подушок.
Змовкли і ялини:лише стишка
Шелесне гілка без важких шишок.

І річка духу піддалась природи,
В гарячій ковдрі зупинила плин.
Залишились у ковдрі чисті води,
А ковдра вкрилась вітами ялин.

Здригається у громі небо грізно,
Але гримить далеко,не у нас.
Ще прийде вітер,але буде пізно,
Бо днів промоклих вже пролине час.

Гуляє осінь серед вулиць тихих,
Каштани розсипає серед них.
Вкриває їх від холоду,від лиха
Зів"ялим листям.Й вітер знов затих.

Іще не скоро прийдуть заметілі,
Не скоро прийде крижаний буран.
Але вже в небесах ,від хмар зтемнілих,
Кружляє золотавий ураган...

Білесим дахом вкрились зорі,
І тихо плине в даль ріка.
І на засніженім просторі
Шепоче ковдра говірка.

Шепоче воєм заметілі
І скрипом криги на воді.
І лиш дерева почорнілі
Мовчать,як на страшнім суді.

І лютий вітер не зриває
Снігів пекучих із дахів.
Й шалена в‘юга завиває
Там,де вогонь колись горів.

А біла ковдра все пухкіша,
Все укрива лапатий сніг.
А снігу дотик все ніжніший,
Й сніжинки падають до ніг.