То чаша чи таця? Причастя, а чи пожертва?
Посрібнені вінця. Натільна липка іржа.
Лежиш мені, сину, як сіль – на устах пошерхлих,
Як пальці на струнах/ на вістрях тремких лежать.

Не виберу крику – спливає гортані свічка.
Тьмяніє у чаші світанку вино старе.
Лежиш мені, сину...І вітер у скроні свище.
І пнеться до неба з відкритої рани хрест.

Лежиш мені в грудях і важчаєш, ніби гроно.
Холоне цілунок – горить на чолі печать...
На лінії фронту герої святих боронять,
аж мічені пта́хи до ночі вгорі ячать....

По кому ці квіти? По кому дзвенять трамваї?
Вривається серця підсічена волосінь.
Герої безсмертні – от тільки синів ховають,
як всіх.

Руки Господні - персні та стигми - в тісто солоне в'язнуть:
чиниться січень. Тліє сльоза на вилиці.
Втешуть для тебе хрест дерев'яний, світлоголосий в'язню,
ще заки місяць трісне, і в море виллється

точена тиша/товчене срібло, мов молоко із глека;
ще заки півні зречення тричі випіють.
Скажеш потому, світлоголосий, чи помирати легко...
Ближче до сходу січень спазмує викиднем,

сіється шквальним і мінометним, як з рукава чи торби.
І проростає цвяхом на тілі просфори.
Заки тамують кров'ю та оцтом спрагу твою, мій добрий,
змучений голос, ніби тесак, нагострюєш.

Ризи Марії - білені ружі - в рамі ікони в'януть.
Звістка недобра б'ється об хвилі радіо.
Тягнеться січень липко і довго, мов коляда різдвяна:
"Син народився/ Сина в полоні стратили".

2019

Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під марш. А він
мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)
у камуфляжнім схроні - запранім рукаві.

Хто б йому мовив: " Вовче, брате тисячолиций,
вбитим героєм - легше. Слався, а чи терпи".
Ходимо, мов до храму, в горе - женцям молитись.
І несемо гортані згрублі під іх серпи.

Мертвим лежить по скиртах наш споконвічний голос.
Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.
Потяг от-от прибуде. А на вокзалі - голо,
порожньо і безлюдно. Хто б його зустрічав?

Вибирати для нього квіти. Неодмінно троянди чорні, бо
він глибокий і темний - не випливеш, не зурочиш.
Зі стрічками атласних пальців заплітати троянди в бороду,
загортати у білість розірваної сорочки.

А у серці мілкому, наче у посудині позолоченій,
принести йому лезо чи згіркле вино торішнє.
Цілувати живіт і руки ( порубцьовані руки - зодчого!),
на південній засмазі устами псалми вторивши.

Аж над ранок здригнутись: сойки у косі моїй гнізда витимуть.
Помиратимуть весен леткі та прозорі сонми.
І болітиме кожен крок мій, як ітиму до нього з квітами.
По струні металевій. По тихій струні - босоніж.

Хлопчику, хлопче, несеш, мов свічу, історію.
Станеш безсмертним - пізнаєш криваве таїнство,
бо причастишся не тілом глевким Христовим, а
сірим металом, що в горлі, неначе птах, зросте.

Хлопчику, муже (торкався а чи жіночого
стиглого лона?), не виполять, не зітруть тебе:
доки наймення пресвітле твоє замовчують,
сходиш знаменом (чи ж - сонцем) вгорі над Крутами.

Хлопчику, страже / спартанцю/повстанцю/лицарю,
в'ється державність по пальцях твоїх, як вервеця.
Пісня про тебе пошерхлі уста палитиме -
не рветься-бо.

Носити в собі малого тотемного звіра чи
велику біду – сполохане і руде…
Коли ж: утече, нутро твоє начисто виївши,
аж хвіст вдалині згорить, мов зимовий день.

А ти йому вслід до болю у більмах стоятимеш.
В гортані твоїй колиску птахи зів’ють…
Бродитимеш між брудними базарними ятками,
шукаючи смерть дешеву та не свою.

Ця пустка в тобі не тістом солоним учиниться,
а морем ламким, записаним на вініл…
Лягатимеш із терпкими, як вишні, дружинами –
і випита кров кипітиме у мені.

І рани твої почнуть у мені мироточити.
І з горла мого народиться птах живий…
Я знову прийду до тебе, спартанський мій хлопчику.
Чи ж пустиш мене укотре у свій живіт?

Відчуваєш: цей біль росте в тобі разом з вірою.
І нічого не вдієш : хоч ріж себе, хоч - вішай.
Та слова, що з душі, як одіж із тіла, зірвано,
дозрівають гіркими ягодами у віршах.

Відчуваєш цей біль так тонко, немов незаймана
відчуває присутність першого чоловіка.
І шукаєш в собі святого чи хоч би пса його,
щоб було кому прочитати чи розповісти.

Відчуваєш? Цей біль? Цю музику порцелянову?
Розбиваєш об неї голову, ноги, лікті...
І чекаєш когось, хто в рани твої заглянув би.
І посіяв би в них по яблуні невеликій.

Зір патефони виснуть над полоненими:
душі-платівки дряпають і жуюють.
Той, хто посіяв правду, збирає ненависть.
Ось тобі й філософія врожаю.

Музика рветься, схлипуючи і молячись.
Тулиться в скронях, горлянки сухі гризе.
Той, хто примножив сум, забирає молодість.
І загортає молодість у брезент.

Кожна маленька нота - пташа поранене -
кров'ю в тобі спливає, слізьми гірчить...
Той, хто тебе чекав, не одягне трауру.
І не пога́сить во́скової свічі.

2015 р.

Окуню, окуню, по кому ти плачеш, окуню?
Сіль твого ока святою стає і містичною.
Віра мілка твоя ще вчора була глибокою -
всі океани навряд чи б не помістились у ній.

Правда крихка твоя ще вчора була гранітною,
серце - гарячим, а кров - молодою і чистою...
Що тобі, окуню? Повідати відчай ні́кому?
От і ховай під лускою його. І мовчи собі.

Хай проростає із рани твоєї булавкою /
дикою квіткою / розтерзаною вітчизною...
Окуню, окуню, і як же тобі не плакати?
Тихим плачем за невизнаними і визнаними.

2015 р.

Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.

І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і пораненої.
Я - дешеве вино, в якому ні краплі істини.
Я - Твій вбогий врожай, натомлений Виноградарю мій.

Бо усе, що в мені від Тебе, - болюча цілісність.
Я - причастя, застрягле в горлі у нерозкаяного.
Листопад відступає, тихо у мене цілячись.
І кожнісінький вірш прощає і відпускає мені.

2014 р.

Ну от. Маєш вибір - не знаєш, кого вибрати.
Знаєш дорогу - не маєш куди податися.
А лютий торгує квітами і верлібрами,
теплим і чистим, липким і сорокаградусним.

І так тобі смішно - сили нема сміятися.
І так тобі сумно - солі бракує плакати.
А лютий не шарить в фізиці-математиці,
і струшує з неба тонни в'язкої платини.

Розплавлене світло по білих щоках котиться
хвилями болю, шаленства п'янкого хвилями.
Читатимеш зиму ревно, як "Богородицю",
доки весняне спасіння собі не вимолиш.

А поки що смійся - награно, до істерики.
А поки що дихай - солодко, спрагло, глибоко.
Цей лютий стоїть із крилами розпростертими.
Ну от. От і спробуй його з голови вибити.

2015 р.

Смерть не спиняють і не пояснюють.
Біль викорінюють з ран довго.
Кожен з нас носить у собі яструба,
як ненародженого бога

смутку і відчаю нескінченного.
Гілкою яструбу - нерв голий.
В світі, немов у китовім череві,
кожен шукає чужий голос,

щоби спіткнутися чи опертися.
Тиша нас крає, як хліб чорний.
Яструби плачуть за нами мертвими
в наших холодних живих чолах.


2015 р.

Милий, я хвора. Я квітка у тебе в ногах.
Вже тобі, милий, ні музикою, ні музою…
Ніч – темношкіра натурниця, хтива й нага, –
зорі-насіння у небо відкрите лузає:

має у жмені засвічену тиху печаль.
Серце настав – до зернини, по вінця, висипле.
Нащо ти, милий, слова в моїм горлі зачав?
Зореш мій спокій натхненням, неначе віспою.

Станеш не ямбом, а якорем в горлі, відтак
голос зірву ( може й виполю) – та не вимовлю…
Милий, я п’яна. Я вуличних бардів свята.
Стигми мої виноточать гіркими винами.

Милий, я хвора. Ти ж сам собі кулі й ножі.
Сам собі поле за масками і котурнами.
Ніч на мольберта нешлюбному ложі лежить –
курить.

Світло гусне і гасне, як в залі перед виставою.
І розходяться хвилі – мов шви – на морському череві.
Капітанові сниться: столові ножі висталюють
мовчазні деміурги – і тілом його вечеряють.

І нуртує по чарах багряна, аж чорна, кров його.
Деміурги від спраги: хто – залпом, а хто – пригублює…
Та вривається військо зі стягами і корогвами
(автоматами /псами/мечами/бичами/бубнами)

у священну і темну, з пташину зіницю трапезну .
Та ячить стоголосо (співає/хрипить/насвистує):
«Пропадай, капітане, бо горе тому, хто зрадив нас!
Спочивай, капітане, у шлунках богів сумних своїх!»

Ще єлей. Ще троянди. Ще ліжко його м’яке йому.
Ще раби в узголів’ї скалічену смерть відлякують.
Заколисують хвилі палату / каюту/келію.
Тільки гупає серце у грудях, як збите яблуко.

У очницю ріки западає колиска місяця.
Він іде по воді – і від того вода тривожиться.
Я легка і м’яка, що аж тісто із мене міситься.
Затискаються в плоть дикі рожі, бинти і ножиці.

І кажу йому так: «Хоч ламай мене, хоч печи мене».
Розпиває мене він очима своїми темними.
От стою перед ним я невінчаною дружиною.
А над нами вгорі – дивні янголи з веретенами.

Хай, во ім’я Отця, не порветься ніколи пряжа ця.
Хай хоч пальці мої – білі стебла каблучок – вижнуться.
Унизу живота молоко невагоме пряжиться.
Пряна ніч, ніби грог, – на холодних вустах Всевишнього…

Не знає бо, що мені болітиме,
і – слово за словом – про любов мережить.
На білому молоці колін моїх –
черешні.

Отак-от від колін і зіп’є мене.
А заки змілію – поспитаю тричі:
то змій горить між кучерів Євиних
чи стрічка

круг глиняного лона повилася?
Наповниться, мовби темний глек, се лоно.
Троянда утікає по вилиці
солоно.

До тла, не догола, ми роздягнені.
І рідшають тіні, як нічні трамваї.
І котяться підлогою ягоди
криваві.

А вони мені кажуть: немає нічого вічного, бо
розторочиш за виточки серце – і не болить…
Я ж чекатиму, заки ти море човнами вичовгаєш.
А чи стопчеш асфальти і трави об постоли.

А вони хороводять, як старість до шкіри братиметься,
як стрілятимеш птиць – вище горла і наповал.
Та мені не важливо, чи мужем єси, чи братом єси.
Ти ж бо спиця, що в’яже із нерва мого слова.

Ну а я тобі, чуєш? Невже коли-небудь випитаю?
З-під поли відпустила би птицю, якби повів:
вже тепер не жона я, не бранка – всього лиш квіти твої.
Білі квіти у чорній і стомленій голові.

Серце твоє фарбоване, аж роздряпане,
ніби яйце велике і великоднє.
Входиш у дім з запаленими трояндами,
а залишаєш попіл на підвіконнях.

Тишу гортаєш повагом, наче Требник чи
Книгу Псалмів, і голос із тиші кроїш.
Спраглі-голодні, серце твоє тереблячи,
ріжуть фаланги зморшкуваті до крові.

І шкаралупу сіють поміж коритами.
І заставляють сріблом столи дубові.
Сходиться місто слухати: говоритиме
біс у тобі і Бог, що завжди з тобою.