Сумні чомусь твої пісні
І серце б’ється хаотично,
І муза наче в напівсні
Складає вірші неліричні…

До неба виросли думки,
До сліз і білого цвітіння,
Затерпли ноги і смаки
І щезли ночі й сновидіння.

І розтікається мов віск
Зліпивши стіни у кімнаті
Смарагдово-безмежний блиск,
Глибинна тиша анахати.

із піднебесся табунами
пасуть траву крилаті коні
блискуче море під ногами
розчісує в нічному лоні
креветки й сіль поміж зірками

поля чиїсь сліди читають
у квітах чебрецю прим’ятих
вже блискавиці світлом грають
і казкарі росу збирати
до сходу сонця поспішають

а на небесному пероні
дощі збирають у валізи
ті громовери що на конях
увірвуться у сон Луїзи
з всесвітнім щастям на долонях

душевний біль як ртуть
із стану нерідкого
у воду перейде
і до самого Бога
усіх нас поведуть
і ті хто не піде
молити будуть слово
як незбагненну суть

заплівши язики
у коси гріхомовні
стоятимуть стовпи
сумнівно-виліковні.
гігантської ріки
із присмаком ропи
виновні й невиновні
змішаються роки

і спалахнуть ліси
і всеосяжні очі
будуть стинати світ
і збудуться часи
пророчі й непророчі
натягнуті мов дріт
замліють голоси
і вже не буде ночі

і знову буде світ

безликий сум на полотні
стіна свіча стремена на коні
вікно розбите у пітьмі
і сіна гниль і вершники земні
виття і вила

земне усе до забуття
про волю просо і життя
де сон бере мале лоша
і сяє трепетна душа
в очах кобили

свіча згорить стіни впадуть
кобила і лоша помруть
і в нас життя лише одне
і що зробили ми чи не
не так зробили?

2010

Одна тривога серед світу,
Серед усіх іще тривог -
Іще одне погасле світло,
Яке єднало нас удвох.

Тремтіння листя в піднебессі,
Зникаюча в пиршінні парасоля…
Дощу і суму перехрестя
Мені подарувала доля.

Та кроки сотні вулиць відбродивші –
Ніколи ще не були випадкові,
І душі за гріхи моливші –
Не були ще ніколи помилкові.

І відчуття, що я неодинока,
Серед навколишнього тлуму,
Бо кожен раз беру уроки
Із алегорій суму.

Кудлаті хмари пили душу літа,
Як поглядом і ти хотів мене
До дна, одну з цілого світу,
Допити наче келих "Шардоне".

Між нас сидів безстидний вечір
І любощі нам посилав Амур,
Ти обіймав мене за плечі
Як справжню мадам Помпадур.

Ми вперше цілувалися і мліли…
Як квітка що не варта до саше,
Любити я боялася й тремтіла
Від запаху і доторку лише.

Вона приходила
вимучена, порожня і холодна,
кинувши мокру парасолюу куток
вона прилипала до його спини,
тепло від нього вливалося
крізь її пальці.
ЇЇ ніс і зледенілі кінцівки
відтавали.
Він наповняв її енергією,
світлом і жаром,
духовним і матеріальним,
живим і над живим.
Тільки тоді вона починала дихати
і відчувати серце.
Воно билося не так як завжди,
воно билося рівномірно-боляче,
аж в горлі відбивався його ритм.
І сльози щастя
лилися по талому обличчі.

Віднедавна твої «ні» і «не»
Заплітаю в нові гобелени.
Штучну кризу - кіно німе,
Крижаними нитками до мене,
Натщесерце зима жене.

Обморозили вже мої крила
Ці холодні пастельні тони,
Існувала я, а не жила,
Хочеш звідси мене нажени.
Всі картини мої купили.

Заперта осінь в місті на замок,
У мороці її багато суму…
Б’є вітер по засмученій щоці.
Горіхи мармурові паладини
Від вогнищ і дешевих цигарок
Віками травлять тонни диму,
Аж потопає місто в молоці
І відцвітають із плачем жоржини.
Зворот в минуле... із теперішнім зв'язок
На точці зустрічі і точці перелому,
Керують світом невагомі папірці
З зародженням глобальної пухлини.
Азоту і дощу кислотного ковток,
Зупинка дихання усьому ще живому…
І простолюд потрапить між різці
Поширеної всюди павутини.
Відсохне, відпаде духовності сосок
І кроки проводжаючі додому
Безплідні будуть й безпорадні як старці
Із запахом гвоздики і рутини.
Болить мене, аж до самих кісток
Я стерла ноги ідучи до Риму,
А хустка тріпотить в руці
І присмак на вустах калини
Терпкавий наче час, що як пісок
Стікає... як життя без гриму
Тече по жилах, по земній ріці
І повертається у витік пуповини.

Крізь заплакані вікна
Спокійна утроба
До срібла ніяк не звикне,
Поглинула небо
Пройшовши крізь тебе,
Розсіює сонячні п’ятна.

Останній напиток
Крізь мокру душу
Смакує осінній смуток.
Брунатну тишу
Морок ворушить
Листопадінням з луток.

З чашкою кави,
В аромо-дурмані,
Сяду в саду на лаві.
В кудлатім тумані,
У теплім каштані
Осінь заспить ласкава.

Зіграй на моїх почуттях,
Ми досить грали у тишу.
Свої очі у твоїх очах,
Як офіру тобі залишу.
Тчи музику з хтивих ниток,
Зіграй до мани, до безтями,
Як грає на скрипці смичок,
Зіграй на мені почуттями.
Своє тіло тобі, як листок,
Віддаю - понаписуй ноти,
Понаписуй до самих кісток,
Ти зумієш на них зіграти.
Тобі вірну свою на голках,
Наче йога, треную душу.
Ти мовчиш, а синці на руках,
Як прикраси щодня я ношу.
Своє серце тобі, як птах,
Віддаю, бо кохати мушу,
Не насаджуй його на цвях,
Просто грай, я так мало прошу.

Пустити б човен над водою
І спогади з ним відбуті…
І прив’язати до тіла тобою
Цей вечір до самої суті.

Душу б зігріти в гарячім вині,
Щоб жити в сп’янілому світі…
Хай про любов співає й мені,
Як Ксені, гуцул на трембіті.

Осінь приспати б на сивій лозі
І змусити ніч танцювати,
Ніжно спустити туман по нозі
І вітром тебе цілувати.

Розвішати б зорі на голих гілках
І місяць закинути в річку,
А потім тремтіти у твоїх руках,
Немов полохлива свічка.

Пестити б очі дощами твої
Вони, як долоні вологі
Стирають і пишуть картини мої
І стелять полотна під ноги.

Вдертись у пащу любовної гри
І пити тебе по ноті…
Відчути й кричати на стогін три
Присмак твоєї плоті…

Місяць одягнений в білу свитину
Малює канаркові зорі,
На фоні нічному із них павутину
Гойдає у тихому морі,
Де хвилі-гіганти розмиті на піну
І солемедузи прозорі,
Я також одягнена в білу свитину
Хитаюсь у світопокорі.
На березі щастя чи урвищі згину
Вчусь бачити колір любові.
І в світопадінні, і в світосвітлину
Носила я вінці тернові.
Сьогодні кричала у кожну піщину,
То були лиш зойки раптові...
І дихало небо, і вітер у спину,
І хмари притисли шатрові
Усе моє тіло і душу нетлінну
Завивши в холодні покрови,
Це наче мурашки і було так зимно
І світу від світорозмови.
Крутились, звивались в орбіті долини
В долоні текли просторові,
А далі...Що далі? Невпинно
Триватиме вічність і слово...

Ми з тобою у полі
І поле народжує сонце,
Наші ноги вплелися
У дику чіплясту квасолю,
Ми з тобою не голі,
А вітер вигулює серце,
Ми із небом злилися
І наче бовтаємось в морі,
Наче риби німі:
Водо-рослі чи просто дорослі,
Ми самі не свої,
Наче просто приїхали в гості
До гостинного світу й землі.
Нам співати б пісні
І тікати б, та з кола не просто,
Нам злетіти б, та шанси малі.
Кінця краю немає
Й не вихід стрибати із мосту,
Чи довбати діру у китайській стіні.
Нам заклеїли рот, але очі як космос
Всеосяжні, хоча і малі.
Ми блукаєм і знаєм,
Що день, коли скажемо досить
Дуже близько
Й осанна, бо ми ж не сліпі!

Яка відрада - через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці,
А потім впасти втішно під смерічку
І з’їсти шоколадові млинці.

Яка приємність – дихати тобою
Й кидати в воду жабки-камінці…
А як було важливо, що ми двоє
Закохано гуляли по ріці…

Я виношую в собі, виношую,
Наче квітку тендітну я зрошую.
Я молюся удень і вночі,
Щоби це прояснилось тобі.

Не тамую я, не притуплюю,
Не затримую і не пригноблюю,
Лиш дивлюся у очі твої
І гадаю пробачиш мені.

Не наспівую я, не показую,
Не вигадую і не розказую,
Я благаю щоб ти зрозумів,
Що кохаю тебе я без слів.

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! І чому не спиться?!
Співає вітер співаночки літні,
А ніч така студена як у квітні…

- Агов, малий, виходь із-за копиці,
Вплети мені у коси полуницю,
Достатньо підглядати й чавкотіти,
Чому б удвох рушник не посушити?!

- Чому б і ні, красуне-чарівнице,
Уже либонь набридли небилиці…
Наберу ягід і мерщій до тебе,
Без зайвих слів, бо їх тобі не треба.

Я підглядав, бо і мені не спиться,
А твоє вогнище не гріє, лиш димиться,
Тому облишмо, люба, мокрі рушники,
Давай солодкі заплітати пацьорки.

змішались як фарби світи
і небо плаче громовите
і я одягнута у вітер
тікаю з причалу
в кімнаті розсиплю піски
мій пензель розмиту
оближе палітру
і човен печалі
у рамки я наче в тіски
поміщу над ліжком
а потім розітру
і чайки кричали
невдалі і хибні мазки
і я винувато
ковтала повітря
старіли й минали
полотна й життя сторінки
а хмари як вата
пронизані світлом
до мене припали
щоб трохи відпити туги
а потім у квітах
вродитися літом
я все відчувала
з полону чекання й жаги
дощами омита
закоханим тілом
за це проростала

Забава ця жорстока і остання в році.
Король сховався і пустив мене у бій…
Я йду… й луна зими у кожнім кроці.
Життя - це гра у шахи, заметіль.

Усе здається диким і фальшивим,
Набридло гратися у долю. Все не так.
Не варто жити світом чорно-білим.
Вдягну корону, я – пішак!

І ніч на чорному коні несе в безвихідь,
Залились реготом бездушні силуети.
Я йду спрямовано і непохитно-тихо,
Складаючи казкові піруети.

Медовий паркан від хмелю -
Осінь веде свій тан…
Жолудів повні жмені,
Теплий між них каштан.
В густому багровому парку
Плащ обійме мій стан,
Листя вимостять арку,
Дуб біля неї – пан,
На своєму старезному бонго
Найпрекрасніший ритм відіб’є,
Закружляю у листянім танго,
Парасолька до ніг упаде.
Ялини нагострять списи -
Закрито до скверу браму,
Павутино-димову завісу
Опустить осіння Мадама.
Почую, під сріблом неба,
Як звучить золотий орфеон,
Дуже мало для щастя треба -
Гармонійний, осінній тон.