Забери мене з собою,
Відведи на край землі.
І я піду за тобою,
Крізь морози і дощі.

Відведи мене у казку,
Де будемо тільки ми.
Дай хоча б одну підказку
Й стану я тобі крильми.

Обійми мене міцніше
Назавжди. Не відпускай.
Стане у моїй душі ясніше
Це, для мене, - наче рай.

Покажи мені свій Всесвіт
Розкрий мрії і думки.
Я люблю тебе всім серцем
Й відчиню усі замки.

Будь зі мною завжди поруч,
Ні на мить не залишай.
І не повертай ліворуч.
Я кохаю тебе. Знай.

Складно буває у нашім житті...
Любиш людину, вона тебе - ні.
Плачеш - а він цього навіть не знає,
Іноді зовсім не помічає.
Хочеш сказати про все прямо в очі,
Щоб закінчити безсоннії ночі.
Але ти боїшся, що все це даремно.
"-А може усе у нас з ним - не взаємно?"
Слова ранять душу і серце ножами.
Любов безпощадна сміється над нами.
І скільки уроків нам доля давала,
А ми , чомусь, завжди, про них забували...
Ми будем любити, а з цим - і страждати
І варто завжди нам про це пам'ятати.

Холодний вітер навіює спогади...
Усе застигло у тиші німій...
Лише чорна постать у каптурі ходить
З чималим оберемком відірваних крил.

Розтоптує мрії, думки та бажання,
Кидає на вітер любові слова,
Косить косою роки розцвітання,
Бере у нас найцінніше - життя.

Чого ж вона хоче? Навіщо їй крила?
Літати вона може й без них.
А все це тому, що війна попросила
Забрати життя у людей молодих.

Нещадно в руках вона всіх їх тримає
І кидає тіні на білий папір.
Від цього дихання все завмирає
Вона йде... З оберемком відірваних крил.

Читаю книгу й враз на думку спало,
Чи може буть в реальному житті
Такая дружба, як у ній писало?
Можливо, - так, але скоріше - ні.

Бо цей секрет нікому не відомий.
Його тільки описують в книжках.
В на час є тільки лиш "знайомі",
А справжніх друзів не було, й нема.

Бо справжня дружба - це велика вірність,
Коли готовий ти віддати все,
Щоб друг твій краще жив у цьому світі
Й в скрутну хвилину зміг підставити плече.

Це всі здається неможливим.
Хтось просто скаже - "Начиталася книжок".
Але, по-справжньому, лиш той, хто вірить в диво -
Зможе зробить до цеї дружби перший крок.

Якби могли ми всі літати...
Полинути в ясну блакить...
Щодня весь Всесвіт облітати
У вирі посмішок, думок та мрій.

Тоді могли б, як ясні зорі,
Тонути в небі голубім,
Вдихати свіжий вітер в полі
Й кришталь води шукати в нім.

Але, насправді, можем ми літати.
Хоча й не маємо ми крил.
Ми можемо лиш думкою дістати
Тої магічної країни мрій.

Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.