Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.