Я викладаю у школі не мову, а хімію, але не «хімічу»... принаймні на цих сторінках і з тих пір як один пеемівський ветеран і ветеринар поезії з деякими ознаками(вибачайте) вишуканого майстра виматюкався в коментарі на мій вірш, в якому з доброго дива впізнав себе – єдиного і неповторимого. Визвірився цей майстер щоправда на адресу мого колеги, тому що побачив у моєму тексті його почерк, нібито є щось погане в тому, що ти обираєш собі взірцем майстерності аматора поетичної каліграфії, до якого цій жабі-вискочці у своєму болоті – як до сонця пішки.
Зізнаюсь чесно, що то був вірш зі шкільного зошита мого тата. Рукописи, звісно, не горять, тата немає, а його зошити і щоденники зберігаються у бабиній скрині на горищі.