І остання нелюбов
Затуманить серце.
Знову розриває шов
На солдатських берцях.

Крізь грязюку я повзу
Мовчки на колінах.
За плечима автомат
І довкола - міни.

По війні ми всі зійдемось,
Щоб про все сказати,
Але довго-довго якось
Будемо ж мовчати.

Осінь дрібязкова, сіра.
Ближче до зими летить.
У тумані окрім віри
Не вловити білу мить.

Шепотіння крізь долоні,
Запах рудої трави,
Зачарована весна в полоні,
Листя, темінь і вітри....

Перелечу, перелетим?
А потім в небі мерехтим,
моя ти зіронька - без змін,
Нікому більше не освідчусь, крім...

Не танцювали ми з тобою,
не обіймались уві сні,
не бігли вдвох назустріч долі,
де невідомість і вітри.

Твій ніжний стан біля вікна,
глибокі очі й погляд в мене,
бентежили завжди щодня,
настільки сильний образ память
жене...

Усмішка розрізає навпіл,
устами зшито все назад,
і від колись невдалих жартів
мене і досі мучить жар.

2023

А ти моє кохання впізнаєш тільки так.
Не зміг я привітатись, ламаючись в устах.
Зеленою листвою не вкриюся ніяк,
Прощальною весною затримки з літом в нас...

Очима незворушними зустріну я тебе.
З дитиною в колясці майнула ти вперед.
Напевно є ще хтось, хто краще, аніж ми,
Але для мене залишилися сни.

Нехай, нехай,... Щасти тобі!
Далекими дорогами піду я навкруги,
Скінченними шляхами, де сонце і трава,
Шукатиму, де спокій, не журба.

Так дивно склалось все.
Любов - від долі приз.
Зате не розчаруюся у тобі хоч би і на мить,
У памяті обійми, уявні наче текст.
2022

Раніше ухилявся випадкових, непотрібних кроків,
Переплетіння доль не за велінням сердця,
І заздрив перелітним птахам, - їхній спокій
доріг далеких не порушить перехрестя...

Так-так, тепер я тут,
Без сумнівів щомиті!
Серед квіток, неначе в оксамиті.

Та не з тобою серед інших:
Холоднокровність - дивна звичка,
Коли так потрібна усмішка.

Чекав чогось за покликом душі,
Поривів струн безмежними стрибками,
А поруч хтось теплом очей вночі
Нагадував тебе - мов рана.

Випадкові зустрічі самотніх сердець -
Тільки іскри летять напростець,
А дощами прозорими розмиє все час,
І хмаринки зненацька вкриють ковдрами нас...

2021

А закохаюсь я у тебе,
Так тихо, наче в перший раз.
Хоча в душі - політ до неба,
бентежно подивитися щораз.

Серця, обпалені коханням,
Від спогадів, від втрат...
І знов не спати до світання,
Все повертаючись назад.

Розплавлена душа стече кудись,
У по́лум'я червоно-білий крик.
І день, і ніч зливаються в потік,
Крил помахами віддаляємось щомить.

Перетнуто в коханні чергову межу -
Холодна арифметика років,
Та не від неї я дрижу, -
Щемить і досі від болючих слів...

2021

Пробігти наче по лезу ножа -
Все життя складаємо іспит,
Важливіший за все, що в нас і нема,
Просто так, без користі.

Повертайся в минуле і майже без сліз,
Без емоцій чужих та образ непотрібних,
Уникаючи рейок, що ведуть в нікуди, урозтіч,
Там зустрінеш себе і мене - непокірних

І усмішок блискучих полон незбагненних,
І очей загадкових глибину непройденну,
І тепло від сердець, до кінця не розкритих людьми,
Щоб знову відчути пульсацію кроків - від весни до весни.

Дощовою осінню відчутні сильніше
Минулих миттєвостей кроки,
Спільно приємні, як в юності легкі уроки.
У полум'ї кохання згорає все до сліз,
І душа одразу розкрита навстіж.

Пісні ліричні – ніби постріли впритул,
Тривожать душу під забралом змін,
Все ближче траєкторії від нових куль,
А приспів шаблею поділить серце знов навпіл.

Ось ранкове сонце ковзає по зранених серцях,
Новий день, мов бритва, мене оновлює щораз,
Та чомусь щоночі «відкочуюсь» назад.
Поспішай назустріч, рятівний мій час!

Ми готові розкривати душу всім,
Окрім так часто неуважних лікарів,
Та, очевидно, заблукали вже навік
У зачарованому колі вечірніх ліхтарів.

Випадкова алея вкрита листям сутінковим,
Дивно, але дощ і хмари теж лягають, наче ковдра...
Ось так щороку осінь загадкова.
І не важливо вже, що ллє, мов з відра...

2019

Любов – це кров, що циркулює
поміж відкритими серцями,
ласкавий відблиск сонця у її очах,
безмежно ніжний погляд, що між нами,
несказані слова в моїх устах.

Кружляють в площині одній любов й краса,
пісні веселі і сумні відчутні водночас,
їх музика на все життя в наших тілах,
і вдень, і уночі, і повсякчас.

Один лиш раз в житті торкнулися руками,
так випадково і бентежно, мов електрострум
а на душі у мене все затамувалось,
що переможе: радість або сум?

Як телефон вібрує вічність, що як мить
прожив без тебе в рамках самоти.
І до постійних обертань у натовпах людей,
серед облич чужих – я звик:
"а випадково не впізнаю (твоїх очей)?!", –
або ж: "Не ти! Не та!" чи "Інша ти?",
та всередині обриваю крик.

Тож не чекай мене сьогодні, мамо –
я вирушаю до коханої з квітками.
Цей подих ранньої весни –
миттєвий шанс моїй душі.
2018

Довкола поле із нарцисів, -
подарував би всі тобі.
А ще навколо - ніби тиша,
але душа чогось чекає вдалині.

Я обнімаю твою тінь,
що сонце принесло здалеку...
Тебе побачити б серед квіток, -
і вниз як птах - помчати з висоти зірок, -
покажуть шлях мені брати-лелеки.

2018

А може десь без запитань й раптово,

в одному з випадкових паралельних світів,

ми разом, поруч – наші діти!

І навкруги все так яскраве, різнокольорове,

що сумнівів нема: щасливі всі, здорові...



Там сонце лагідним теплом безмежне,

настільки світле і приязне, що нас та квіти обнімає,

Всю душу ніжно, мов чайка, крилом огортає,

І навіть час безжальний свій біг призупиняє.


Я мовчки, досі дещо несміливо,

дивлюсь на тебе: як загадкова і вродлива!

Відчуваю: стихли моря звуки,

не смію піднімать очей розкуто,

напівпримружених від вічної краси –

так юної тебе, невловимих твоїх кроків та

майже літньої, пізньої весни...


Остерігаюсь навіть випадково

щось сколихнути більше:

в світах далеких чи довкола

мені нестерпно можеш бути з іншим.


І де ж знайти або нехай відчути

омріяний, прекрасний світ без смутку й темноти?

Невже так само – уві сні?,

через ранковий промінь ризикуючи забути

немовби фільм про рай не на Землі.



В віршах моїх – життя з тобою, і без тебе,

розмотую вузли із спогадів хороших чи поганих,

із снів та мрій, а часом – із вже звичних приступів душі.

Напевно сказано усе до мене надто рано,

Та ні, не сказано, й не все, і не вві сні...

2018