А може десь без запитань й раптово,

в одному з випадкових паралельних світів,

ми разом, поруч – наші діти!

І навкруги все так яскраве, різнокольорове,

що сумнівів нема: щасливі всі, здорові...



Там сонце лагідним теплом безмежне,

настільки світле і приязне, що нас та квіти обнімає,

Всю душу ніжно, мов чайка, крилом огортає,

І навіть час безжальний свій біг призупиняє.


Я мовчки, досі дещо несміливо,

дивлюсь на тебе: як загадкова і вродлива!

Відчуваю: стихли моря звуки,

не смію піднімать очей розкуто,

напівпримружених від вічної краси –

так юної тебе, невловимих твоїх кроків та

майже літньої, пізньої весни...


Остерігаюсь навіть випадково

щось сколихнути більше:

в світах далеких чи довкола

мені нестерпно можеш бути з іншим.


І де ж знайти або нехай відчути

омріяний, прекрасний світ без смутку й темноти?

Невже так само – уві сні?,

через ранковий промінь ризикуючи забути

немовби фільм про рай не на Землі.



В віршах моїх – життя з тобою, і без тебе,

розмотую вузли із спогадів хороших чи поганих,

із снів та мрій, а часом – із вже звичних приступів душі.

Напевно сказано усе до мене надто рано,

Та ні, не сказано, й не все, і не вві сні...

2018