Коли годинник проб'є за дванадцять
І світ навколо порине у сон,
Я згадаю солодкі шістнадцять,
Все, що зникло, як літній мусон.

Я згадаю щасливі обійми,
Якими щоранку будили друзі,
І, звісно, вечірні фільми,
Що дивилися у теплому крузі.

Я згадаю розмови про вічність,
І жарти дівчат про любов,
Про симпатії наші, їх хаотичність,
Що смішили нас знову й знов.

Я згадаю й не скажу нікому,
Все, що маю, залишу в секреті.
Пригадаю, і в стані сумному
Відмалюю ті рідні портрет.

Дещо сказати тобі я мушу
Про дівчину, що тебе цілувала.
Якби вона вміла, то вилила б душу
Про кохання, яке ще не знала.

Якби вміла вона малювати,
То дала б на картині вам крила,
Щоби в небі разом блукати,
Коли по землі ходити не сила.

Якби вона здатна була творити,
То створила б іншу планету,
Щоб вам двом лише там говорити
І дивитись на зірки, комети.

Якби вміла вона співати,
То у пісню вкладала б моменти,
Щоби потім було, що згадати,
Відтворити всі спільні фрагменти.

Але правду сказати мушу,
Про дівчину, що тебе цілувала.
Всі слова, в які вклала душу
Вона лиш для тебе їх написала!
2019

Печаль там, де її не чекають,
Де вночі забувають про сон.
А вона пустоту відчуває,
І з серцем стучить в унісон.

Вона тиха і скромна жінка,
Що шукає місце в житті,
Де б знайшлася її зупинка,
Де б зустріли її в доброті.

Вона легка і дуже тендітна,
Тільки її не чекають ніде.
І до кожного так непомітно
Навшпиньках печаль іде.

А вона ж хоче теж опіки,
І як жінка, щастя й вогню,
Щоб хтось цілував їй повіки
І був за міцну їй броню.

Тож якщо завітає печаль,
Не цурайтесь її ніколи,
Бо і в неї є той ґрааль,
Що засліпить весь світ довкола.,
2018

Ти моє секретне бажання,
Моя думка зранку й вночі,
Палюче єдине кохання,
І від серця мого ключі.

Ти сни кольорові, теплі,
Пісні, що співаю завжди,
Я буду з тобою і в пеклі,
Лиш зі мною туди йди.

Ти кроки назустріч хвилям
І омріяний ясний шлях.
Я від тебе тону в божевіллі,
Тільки бути б у твоїх снах.
2018

Щоразу, коли закриваю очі,
Щомиті, коли поринаю у сни,
Бачу образ його серед ночі,
Силует, що стоїть зі спини.

Він на пальчиках тихо підходить,
І за руку мене беручи,
В сновидіння теплі заводить,
Де від світу усі є ключі.

Він до мене звертається ніжно,
Адже знає, що саме вночі,
Без всіх тих речей маніжних,
Я перші складаю вірші.

Він манить своїм поцілунком,
Спокусливим поглядом кличе,
І є тим чарівним дарунком
Натхнення, що світ мені зиче.

А згодом в обіймах ласкавих
Вітаємо сонячну днину.
І в промінях нових й яскравих
Останню проводим хвилину.
2018

А ти казав, я ні на що не здатна,
До чого б не бралася - не моє.
"До віршів, -, судиш, - не удатна,
Це лиш захоплення твоє."

Сміявся, що моя французька мова,
У мед солодкий додає кислинку.
Закоханість ж моя - раптова,
"Минеться швидко, за хвилинку"

Не вірив й в те, що буду мати щастя,
Що в натовпі я буду виділятись.
І я сказала тобі "Досить. Баста.
Подивимось, хто ще буде сміятись"

Я не брала слова ці до обіди,
Але й за принципи не ставала ніколи.
І оминала рух суспільної орбіти,
Навіть тоді, коли дивились всі довкола.

Не була горда, та жила сміливо,
Завжди тягнулась до людей успішних.
І пам'ятала, про свій пункт "важливо",
Що рятував мене у дні невтішні.

Були пораски, та були і перемоги.
Мій шлях був сповнений камінням.
І деколи підкошувались ноги,
Та я все рівно рухалась невпинно.

І от у мить, коли зустрілися ми знову,
Ти був здивований моїм здобутком.
Почав заводити розмову,
А на обличчі покривався смутком.

Питав: "Як справи, як минув цей рік?"
А я: "Ma vie est magnifique!
- Ти знов сама, напевно, як торік?
-О ні, удома жде коханий чоловік.

- Вірші не пишеш вже давно, правий?
- Ні, вчора вийшла збірка "Кошик мрій".
- А в Щастя, мабуть, смак гіркий?
- Рецепт на нього в мене свій.

І стих відразу голосний у тебе сміх:
- Як досягти же успіху людського?
- Секрети тут, - кажу, - є різними для всіх,
Моя удача полягає в цьому:

Щасливим завжди буде той,
Хто на інших не буде зважати,
Хто йтиме до цілі, як герой,
Той високо в небі буде літати!
2018

Комусь здається світ наш дивним,
щоб жити в ньому, треба бути сильним,
Але відчути треба все,
тоді життя щось принесе...

Життя- це простір, сенс буття,
часова хвиля, ритм серцебиття.
Все було добре, та Вона...
відкрила сенс мого життя!

Не відриваючись від книг,
я прочитав багато з них,
та познайомившись із нею,
я знав, вона буде моєю!

Я довго думаю, гадаю,
ну що ж до неї відчуваю?
До дум своїх я прислухався,
здається, в неї закохався.

Почав шукати я щоночі,
хто про кохання щось бурмоче,
в книжках шукав вірші, загадки,
хоча, я мав свої здогадки.

І все ж, нічого не знайшов,
додому я ні з чим прийшов.
Але на ранок зрозумів:
відгадку я знайти зумів!

Кохання- це глибока сила,
вона мене цим спокусила,
це птиця сонця та вогню,
Яскраві мрії під час сну.

Тому я довго не барився,
від щастя я аж заіскрився.
Коли сміливості набрався,
Я в коханні їй зізнався.

Мій сон спіймав тебе
Тенетами кохання.
Відчувчи й в них себе
Пізнала я бажання.

Бажала бачити та жити
в твої омріяних думках.
І все життя тебе любити,
Тримати й щастя у руках.

Я мріяла про "Нас" давно,
про той прекрасний танець.
Та, мабуть, ти не в це кіно
Отримав роль "коханець".

І знаєш, важко мені було
Здобути знову самоту,
Та раптом, все само минуло
Знайшовши тишу золоту.

Я глянула на світ щасливо,
Додала барви в сірі свої дні.
І все мені здалось можливо,
І знов засяяли мої вогні.

Отож, почнімо жити далі,
Ловити сонця промінці.
І в світлі бачити деталі,
Тримати міцно їх в руці!

Все швидко. Миттєво. Емоційно.
Все спішить. Палає. Жевріє
Хтось в осені губиться потенційно,
Хтось сумом осіннім хворіє.

Час проходить. Летить. Протікає.
Люди приходять. Ідуть. І зникають.
Хтось від сенсу й думок втікає,
А хтось і в любов цілком поринає.

Сонце заходить. Світить. Зникає.
Місто встає. Спить. Завмирає.
Від книги мурахи по тілу бувають,
Від поцілунка ж серце палає.

Світ беззупинний. Безмежний. Прекрасний.
Осінь розкішна. Багряна. Та ясна
Побач цю красу, прошу, своєчасно.
Й закохаєшся в осінь. Нову. Сучасну.

осінь, 2018

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018