Осіння казка йде вже до фіналу,
Гортаємо останні сторінки.
Холодні дні. Гаряча в кружці кава...
І гріє дотик теплої руки.

Туман лякає сірістю глухою,
Промінчик сонця ледве майорить,
Але від слів: "Не бійся! Я з тобою!"
Душа теплом і ніжністю горить.

Минають дні, зима вже стука в двері,
Ще мить - і її соло зазвучить -
Візьме у руки білі акварелі -
Й останній лист із дерева злетить.

І ми, відкинувши жалі й тривоги,
З теплом в душі зустрінемо її,
Пройдемо всі засніжені дороги,
Бо без зими не буде і весни!
2017

Сонце втомлене за обрій заховалось.
В небі зірка тихо мерехтить.
Та старенькій матері не спалось –
Думка у далекий край летить.

Там, в окопі, син тримає варту.
Там вітри і ворог за плечем…
«Не хвилюйтесь, мамо! Ні! Не варто!» –
Але в серці чути тихий щем.

Хочеться всю правду розказати,
Та душа ж їй дуже заболить. –
«Кормлять. Будуть форму утепляти.
Зараз артилерія мовчить.

Інколи смаколики привозять,
Як в дитинстві Ви мені пекли.
До морозів, що вже трави косять,
Готувались разом, як могли.

Скоро буду, мамо, не журіться!
Обійняти міцно хочу Вас.
Тільки Богу все за нас моліться!
Щоб настав той тихий, мирний час…»

Мати лист до серця пригортає,-
Вкотре перечитує його.
Бог її молитву добре знає –
За синочка просить все свого.

І рятує та молитва сина –
Куля оминає і мороз.
Він у мами лиш одна дитина
Викохана серед бур і гроз…

У вікно вдивляється матуся,
По щоці скотилася сльоза.
Син в окопі тихо розвернувся,
З вітром захиталася лоза.

Як минала ніч, не чула мати,
Бо в дитинство синове пливла.
Лиш спів півня зранку коло хати
Зняв думки із сивого чола.

Так не раз стрічала мама ранки,
Дякувала Богу за життя.
Син в окопі теж чекав світанку,
Щоб писати рідній знов листа.
2018

Безкрає поле пусткою лякає,
Гуляє вітер, море хмар несе,
І сонце свої промені ховає,
Від бою вже втомилося усе.
Як решето, простріляна, пробита,
Налякана і втомлена земля.
Ну доки буде ще вона терпіти?
Коли знову розтягнеться рілля?
Схід сонця край цей першим зустрічає,
З надією чекає тихих днів,
Коли світило вийде з небокраю
Й не буде страшних залпів та вогнів.
Земля відважно терпить всі образи –
Розрив снарядів, кулі, шум гранат,
Вона від ран не плакала ні разу,
А плаче, коли падає солдат.
Пригорне його личенько, що зблідло,
І просить тихо: «Рідний, піднімись!
Життя ж твоє ще навіть не розквітло,
Навколо все для тебе – роззирнись!
Вставай, солдате, сонцю усміхнися,
Послухай шум лісів і шелест трав,
В блакитне небо тихе подивися!
Живи! Ти ж повернутись обіцяв!» –
А воїн мовчки слухав рідну землю,
Слова ті серце гріли молоде,
Згадав він про батьків, свою оселю:
«Я зможу, земле! Я зроблю усе!»
Нестерпний біль тривожив юне тіло,
Та враз почулось: «Брате, ти живий?» –
Зібрав солдат свої останні сили, –
«Я тут! Живий, мій друже бойовий».
Земля зраділа – хлопця врятували –
І воїн Богу дякував за це,
Й просив за мир та спокій для держави,
Бо кожна мати сина вдома жде.
2019

У батьківськім домі ще світло горить.
Минуло дитинство так швидко, як мить,
В життя самостійне ми гордо пішли –
Роботу, свою половинку знайшли,
Обов’язків в кожного стало багато,
Розписані дні, щоби всюди встигати…
І завжди терпляче чекають батьки –
В нас часу нема, а минають роки.
Візит відкладаємо знову, бо справи, –
Матуся і татко всміхнуться ласкаво,
Поглянуть на фото, де ми ще малята, –
Що можуть вони? Просто вдома чекати.
А час невблаганний – летить в небуття,
І різні сюрпризи приносить життя.
Спіши до батьків! Не втрачай ні хвилини!
Бо ти ж їхня втіха, їх рідна дитина!
Тобі найдорожче дали мама й тато –
Життя! Тож не втрать! Вмій його цінувати!
Будь чесним і добрим, роби все з любов’ю,
Щоб батько і мати пишались тобою!
Якщо ти далеко, то часто дзвони,
Бо твого дзвіночка чекають вони.
Провідуй щодня, якщо близько живеш,
Їх очі засяють, коли ти прийдеш.
Цілуй їхні руки, обійми даруй,
Підтримуй, люби, бережи і шануй!
Приходь до батьків і цінуй кожну мить,
Допоки в їх домі ще світло горить.
2019