жовтень такий, ніби тут зупинився час
ніби принишкло все, і місто, і парк, і люди
кажуть, ще має бути хвиля тепла, та всюди
пледи чомусь, вогні, густа у ріці вода, і нудно
думати довгі думки і бути на самоті.
люди такі, що в жовтні вони якісь не ті.
печалі їхні стають як горіхи вогкими
терпнуть солодкі слова, як молода хурма
місто ховає всіх під свої сіро-сині крила
в схованках тих розливають глінтвейн і вина
а ті хто хотів любити просто проходять мимо
чекайте тепер, ті хто хотів любити, до перших снігів
всі перечікують чогось, чекають останніх днів
бунтують тихо, не одягають теплих довгих плащів
дмухають в руки, тремтять на перших справжніх вітрах
в прогнозах кажуть - скоро бабине літо
винесіть, кажуть, на вулиці пледи, крісла, квіти
каву, глінтвейни, вино, чи що там у вас.
бачите, тут раз на рік зупиняється час
тут літо тремтить на молодій павутині
рівно два тижні. Тут двірники
чомусь забувають змітати листя.
Хтось ховає його у скрині.
З цих зачарованих місць відлітають птахи
і тихо, навпомацки вислизає з холодних обійм літо.
Тільки ті, хто сміливі, хочуть в жовтні бути не такими, як всі
і чомусь починають сильно-сильно когось любити

2019

ми випили стільки вина, його вистачить на два літа
святкували життя, вечори, поцілунки, світанки. А потім
будували замки з піску, вони досі стоять непохитно
пам‘‘ятаєш, ми боялись за них, що вони полетять в безодню
ми намріяли стільки чудес, ними можна два життя жити
як від землі до місяця і назад, а потім ще раз
але так і не навчилися просто, безумовно любити
не знайшлось чудесам місця в скандальних чергах
між словами - буднями, між словами-зефірками, словами- голками
що вони увіткнуті у наші серця як в ляльки вуду
що вони прилипають до найчутливіших ділянок мозку
і пророчать «не буде ніяких чудес, чуєш, не буде

2019

літо пройшлось по місту і витоптало стежки
від тебе до мене, кривими дорогами, і навпаки
від погляду до погляду, від подиху вистуженого дощем
до несміливого дотику коли не можна, а треба ще

мереживо тремтить під сукнею і пече вогнем
літо ходить колами і ворожить на твій тотем
і коли всі трави висіються по весні
і прийдуть у місто нетривалі ночі і спекотні дні

і востаннє хтось закриє на ніч вікно
і випарується з келиха як терпкий дим холодне вино
ти прийдеш і скажеш: не можу більше, не буде так
щоб я тебе побачив, знайшов, зрозумів як

щоб я тебе у літа виборов, у найдовших днів
у ночей без тебе прожитих без жодних снів
а ти щоб прокинулась зранку і була по той бік
вулиці, у будинку майже напроти, де живе чоловік
що йому без тебе не можна ніяк, ніяк-
ні, не буде, чуєш, не буде так.

2019

літо пройшлось по місту і витоптало стежки
від тебе до мене, кривими дорогами, і навпаки
від погляду до погляду, від подиху вистуженого дощем
до несміливого дотику коли не можна, а треба ще

мереживо тремтить під сукнею і пече вогнем
літо ходить колами і ворожить на твій тотем
і коли всі трави висіються по весні
і прийдуть у місто нетривалі ночі і спекотні дні

і востаннє хтось закриє на ніч вікно
і випарується з келиха як терпкий дим холодне вино
ти прийдеш і скажеш: не можу більше, не буде так
щоб я тебе побачив, знайшов, зрозумів як

щоб я тебе у літа виборов, у найдовших днів
у ночей без тебе прожитих без жодних снів
а ти щоб прокинулась зранку і була по той бік
вулиці, у будинку майже напроти, де живе чоловік
що йому без тебе не можна ніяк, ніяк-
ні, не буде, чуєш, не буде так.

2019

Тут ночі приходять швидко і стають сірі як дим
Тут пахне печаллю і тільки трохи дощем
Ти вдихаєш бабине літо і тобі стає тепло з цим
Забуваєш закрити в квартирі вікно а там
затікає вересень за шпалери. Ти торгуєшся з ним:
Віддай мені, вересне, літа ще?
Ні, каже. Не дам. Не дам.

Тут вода блищить і птахи покидають свої місця
Залишають порожні гнізда, і світанки теж
І прогнози такі що тумани там без кінця
Але ж все за планом, все за правилами, авжеж
Ось тобі трохи моря, чебрецю, білого винця
на терасі в келиху, що від холоду аж дзвенить.
Але потім, будь ласка, прийми гінця.
А з ним прийми звістку, що літа тобі- ще мить.
І нема більше літа, скаже тобі. Нема.
Так влаштовано все у світі, за правилами двома.
Перше - море, сонце, вино, пісок, тераси, любов.
Друге - вересень, тумани, тумани, тумани, зима.

2019

якби я могла сховати літо в твої долоні
і всі запахи, всі аромати вогких ночей
всі забуті обіцянки важливих речей
всю правду про всесвіт, і думки про справжніх людей
я б сховала. А взимку тулила до скроні.

я б хотіла це літо з тобою ще повторити.
море, сонце, човни і золото на піску
сіль на шкірі, глибока вода замість поверхневого сну
як не крути, як не мрій-біля тебе я не засну
просто хочу багато літ з тобою прожити

щоб дивитись з тобою на одні і ті ж світанки.
і відчалювати від одних і тих же портів
і в одному човні, і щоб зовсім мало слів
і вітер у вітрила. Все як ти хотів
і вино холодне, яке ти купив.
І розмови про все на світі до ранку.

2017

Літо, кажуть, буде спекотним як ніколи
Твоя перламутрова шкіра знову піде веснянками
В золотому попелі заметушаться бджоли
Вишні будуть червоніші за етикетку коли
І ти прокидатимешся на світанку

Братимеш пальцями перестиглу полуницю
Будеш мене годувати, я відвертатимусь в другу сторону
І буду думати, що мені це сниться
Сонце заповнить спальню світлом по вінця
А потім ми поїдемо на море

Дорога на південь, наша стара машина
Яка різниця, скільки пройде часу в дорозі
Ми зупинимось напевно біля покинутого млина
Ти сфотографуєш поле і пастухового сина
Втомишся але спати будеш не в змозі

І коли ми приїдемо до нашого з тобою моря
Виявиться, що вже давно середина літа
І вже наче час повертатись до дому
Але я не встиг сказати тобі головного
Що завжди буду тебе любити

2018

Що ти залишиш собі після цієї весни?
Трохи синього цвіту з запахом бузини,
дві-три грози, бурю в серці, метеликів в голові,
щось, що відомо тільки тобі і тільки мені.
Запах озера зранку- так пахне після ночі вода-
пірсом, піском, рибою, першим теплим дощем.
Якби я знав тоді, що ти будеш завжди така молода-
я б залишив собі трохи тебе у весні ще.
Зі мною залишиться скреслий у березні лід,
сивий рибалка що спить над цебром в обід.
Хмари, хмари з піску і води, з думок і дощів.
І цвіт, що прилип до твоєї щоки.
І шелест хрущів

Що ти залишиш собі після цієї весни
Кажи - я віддам тобі все. Тільки б ми
На півдорозі до літа не загубили нас самих
В цих квітах, запахах, грозах, бурях страшних
В цих словах, що липнуть як перша весняна смола
Перекочуються на піднебінні, летять розбиваються вщент, досягаючи дна

Залиш ще мене собі після цієї весни
І трохи синього цвіту з запахом бузини

2019

я знаю, коли ти сердишся у тобі штовхаються неземні сили
з любові, що тобі дісталася і ти не знала, що з нею робити
і злості, коли зрозуміла що зовсім не вмієш любити.
я знаю, блискавки у твоєму погляді спопелять мене ще до того,
як я підійду, щоб тебе обійняти, хоч ти мене й не просила.

я бачу, коли ти дивишся на місяць ти думаєш про свою планету
і ніяковієш від того, що я зриваю для тебе у дворі квіти.
ти дивишся на них і зовсім не знаєш, що з ними робити.
я ставлю квіти у вазу, ти наливаєш у неї холодну воду
і жалієшся мені на сусідку, яка сказала щось про тебе і твої сигарети

я знаю як ти, не здогадуючись що я дивлюсь і все бачу
одягаєш своє найкраще плаття, занадто відверте для цього світу.
як вдихаєш свої нові парфуми і повертаєшся на свою орбіту
а потім приходиш до мене і забираєш мене у ліжко.
я дивуюся, що ти досі зі мною, і ніколи не бачив як ти плачеш.

жінко з попелястим волоссям і темними, як небо вночі очима!
я вихопив тебе у долі випадково, майже наприкінці літа.
ти знала, що я надто закоханий в тебе щоб тебе відпустити
але думала, це пройде і ти зможеш повернутись.
не знала, що мені вистачить розуму не приборкувати твої неземні сили,
а просто любити тебе, любити тебе, любити.

2019

Ніч. А вночі, ти знаєш, усе інакше.
У маленькому місті вночі відкриваються вікна
у кожному майже будинку, тим більше влітку.
Прокидаються десь обійми, одні на двох завжди.

Тіні завмирають і чекають за шторами, поки нема вітру
Починають ходити коти міськими дворами
Подушки м'які стають мокрими непомітно
приймаючи всі на світі на себе сльози і найглибші рани.
А трамваї замовкають делікатно за годину до півночі,
щоб помінятись із закоханими голосами.

За рікою стихає шум і починається шурхотіння:
всі думки, яких вдень не думали, прокидаються одночасно
і вовтузяться в головах, і півночі триває це говоріння,
і не рятує від нього ні сухе, ні біле. І ніколи вдень немає на нього часу.

Вночі все по-справжньому. Накочується хвилями ніжність
на м’які простирадла, вигорілі на сонці
минулого літа.
Уночі все здається таким без перебільшення важливим
і якимось неспіврозмірно великим.

У маленькому місті ніч велика і сміливо заковзує у вікна,
прокрадається під найтоншу білизну, кинуту на підлогу,
в теплі ліжка, які вдень стоять собі непомітно
і обіцяє, що з ним буде усе інакше
аніж було до нього

2019

Є люди - в них душа як тонка обгортка,
що проривається від найменшого дотику.
І чим голосніше - тим більше тріщин.
І чим сильніше - тим більше впадин.
Як крила в метелика, коли неслухняні діти
пробують їх на міцність, бо чули щось дивне про життя
крилатих

Є люди - в них душа прозора, як льодяна кірка.
Не можна її торкатись нічим, теплішим долоні.
І чим холодніше - тим більше місця.
І чим стриманіше - тим менше тремтить.
А поцілунки стають мукою і проривають
міцні кордони, роками вимурувану волю
не піддаватись на правду і не вірити
в те, що він дивиться і любить, і не натисне там,
де сильно болить

Є люди - в них душа як вітрила
з найміцнішої яка є в світі парусини.
І чим сильніше вітри - тим більша швидкість.
І чим більше солі в сльозах - тим глибше якір.
Тим далі від берега можна пуститись і вірити,
що наступний берег ближче,
ніж обіцяють.

Є люди - в них душа міцніше сталі.
А під срібною бронею міцна парусина.
А ще глибше - лід і льодяна кірка. Глибше, ніж наполовину.
І коли хтось невипадковий з карими, як ягоди восени, очима
пройде три найскладніших кордони і зупиниться -
на кінчиках пальців, під найтоншим у світі мереживом
знайде непройдену ніким до цього
дорогу на вістрі крильця метелика.

Там, під тонкою обгорткою, живе найніжніша у світі душа.
І за нею лише срібний пилок стелиться.

2019

Хтось непомітний і терпкий як вишневий глей
ходить по вулицях міста і слухає
випадкові історії випадкових людей,
що віддають гіркотою і різкими рухами
чи сковзають шовком з засмаглих плечей

а потім котяться з гуркотом міськими мостами
і вночі, неодмінно, розбиваються десь
за рікою.
Або засинають в обіймах і туляться животами
один до одного та завжди один-на один із собою

Історії пливуть, як туман по вогкій бруківці,
стеляться і переплітаються в місцевих барах.
Хтось льодом їх вміє викалатувати, хтось видушує по цівці
а інший бере і видихає з димом чи іноді з солодким паром,
чи взагалі мовчить і не чути його слів.

Такі історії живуть в особливий спосіб:
між бровами, у зморшках, на кінчиках пальців, у розплетеному волоссі
яке вона зазвичай накручує на палець
і думає, що він не бачить цього зовсім.

Той хто ходить і слухає обережний з тими,
хто мовчить і ховає таємниці в тонкому мереживі.
Не в льоді чи в полум‘і, чи у ванільному димі
а на кінчиках пальців і цим себе трохи обмежує.
І не бере і не віддає, і дивиться в душу очима безмежними,
тримає натягнуті струни що тремтять від напруги.

Той хто слухає всіх і нічого не каже - той обережно
видихає майбутнім листопадом чи навіть груднем
і натякає, що буде холодно тільки тим,
хто один на один залишився з любов‘ю.
Хто вміє любити, але чомусь залишився один

2019