Ой, горіла ружа багряними снами,
шепотіли ночі крізь світанки трав,
проводжала мати синочка в тумани
у молитві щирій, Господа благала.

“Боже мій Єдиний, Всевишній, молюся.
Даруй світлу долю йому у житті,
збережи від кулі,від ворога в друзях,
поверни дитину на рідний поріг.

Захисти від болю, відверни невдачу,
за країну-неньку захист він несе.
Молю тебе Боже, душа моя плаче,
нехай мого сина янгол береже.”

Ой біліло небо сніжними думками,
захололе листя крик війни здригав,
та жевріла в серці молитва від мами
зберегла від смерті сина-вояка.

Розцвітали вишні в садку коло хати,
в солов’їних співах загули яри,
так молився щиро за голубку-матір,
аби обійняла світлими крильми.

Зашуміло жито крізь волошки й маки
Оксамитом вечір землю колихав,
зустрічала мати рідного солдата
в сивому волоссі долю зберегла.

Тихіше-тихіше….тссс…
дозволь мені злетіти
у цій невагомості….
горесюжетів світу.

від світла і знову... тссс
там сонце сонце небо
а може вже й не ті…
а може вже й не треба….

рядки і дивосни
невже постаріли коси
зкосили і полягли
згоріли і не запросять...

на вечір сумління для двох
коли загадали зорі
замовлену від думок
у відьми десь на долонях

тихіше-тихіше...мить
в жи́ті життям голубить
комусь навіть не болить,
а в когось діра у грудях.

Бабусю, Рідненька,пішли до Дитинства, там трави шовкові і справжнє добро.
Там сховані скарби(для мрійника крила), садок і в вишневому цвіті чоло.

Зустріньте, Бабусю, в селі на подвір’ї, всміхніться так щиро,як вмієте Ви.
Біленька хустина і спогади різні, там доля де квіти і присмак біди.

Рідненька моя, обійміть мене,Пташко! В очах Ваших втома і радість життя,
Мене, Ви, навчили, не вабити страху і сильною бути де воля слабка.

Бабусю, Рідненька, люблю, Вас, Лебідко!Я Бога молю за життєві роки,
Бабусю, стрічайте мене на подвір’ї, усміхнена, світла,як вмієте Ви!

Черная кошка сидит на скамейке,
Мурлычет о том о чем проще молчать.
В глазах ее грусть, сквозь пушистые стрелки
Черная кошка с прошлым пришла.

Был человек? Призадумалась кошка.
Гладил за шерсткой, поил молоком,
Гулять выводил каждый день понемножку.
Был человек. Но однажды ушел.

И у окна каждый вечер дождливый,
Искала она свой, родной уже, след.
Был человек, был ли друг и любимый.
Думала кошка , укутавшись в плед.

Годы прошли, мир вырос немножко,
Стали светлее и стрелки у глаз,
По городу шла та черная кошка
И тот человек с зонтом про запас.

Случайная встреча под Лондонский ливень,
В том парке, где небо сверкает в пруду.
И разговоры о том, что забыли,
О том что теперь никогда не найдут.

Черная кошка сидит на скамейке,
И человек …ему проще молчать.
Её человек, его та же котейка,
До встречи, прощай, ps:буду скучать.

Надвечір’я січневе вабить морозом,
Останніми днями різдвяної тиші.
Сипле снігом , в туманах сріблясте волосся
Пахне медом, теплом та вогником з печі.

Січень наче в малюнках фарбує світанок,
Сонце в соснах заховане відблиском хвої,
Ліс не спить,він до Січня прийшов на сніданок
Загорнувшись у сніжні відбілені скроні.

Заморозило неба блакить кришталевим,
Наче очі в зими забувають про літо,
Захід сонця крізь біле яскраво-рожевий,
Надвечір’я січневе світанками в лютий.

Вересневим подихом загубився cвіт,
Прилетіли спогади, сіли на поріг.

Де ж ви, мої птахи, вартували мить?
Вирієм крилатим вже й не так болить.

Як там моє небо, в грозових дощах,
Вже прощатись треба? Хоч приходьте в снах.

Вересневим подихом відлітає ключ,
Най багряним золотом спогади цвітуть.

Крізь кленове листя гляну в небеса,
Золотим намистом спогадів журба.

Прилітайте птахи, сядьте на поріг,
Ви мої крилаті, ви мій оберіг.

Червоними нитками зап’ястя зв’язані, тих хто в минулому не докохав,

І так по дорослому пройшли реінкарнацію, немовлям пам’ятаючи те життя...

Де були метеликами, відьмами, синоптиками, а може конюхами на вокзалі...

Та щожиття, щодня, щохвилини, немов прокляті, чомусь безумовно трагічно кохали.

І нитки тягнуться по всьому світу білому, клубками сплутаних віщих снів,

Червоним світять серця невміло так, в випадкових зустрічах випадок губить слід...

Пам'ятаєте бабусину казку
Таку теплу ,заховану в зорі…
Там лісом блукав Чугайстер,
А в куточку шуміло море.

Там квіти шепотілись зі світом
Про цвіркуна якому не спиться,
Про сонце Ярилом зігріте,
Про вовка,що здурила лисиця.

А пам'ятаєте бабцін барвінок…
Він обплів дитячий спогад.
Чорнобривці, з подушки пір’їнка,
Теплі сни, мрійливо-казкові.

Молоко в горнятку з медом,
Руки,що пахнуть хлібом….
І в зморшках вкарбоване небо
Життя прожити зуміло.

Пригадайте бабці молитву,
До Богородиці в кутку біля печі
Таким щирим життям зігріта,
В наше дитинство загорнула плечі.

У неділю рано пішла в поле жати,
В хустку підв’язала зморене чоло,
Жито,моє жито, зібрані зернята,
Гірким болем голод стукає в вікно.

Десь в кутку ікона з квітами Вербички,
Молю,Свята Мати,збережи дітей,
Уночі збирала морожену гичку,
Вранці віддавала жито із сіней.

В понеділок Голод зустрічався з Горем,
По селу котилась тиша з завивань,
Колихала мати притихле від мору,
Пальчики тоненькі гріла до світань.

У вівторок в хаті відгоріла свічка,
Проклятеє жито забрало життя,
Проклятеє горе,нема чого їсти,
А їм все замало,стерти б всіх до тла.

В середу по полю стріляли свободу,
За гнилу картоплю терновий вінок,
На коліна впала, в очах сльози Бога,
Тихо….тихо...люлі,ось хліба шматок.

В четвер голосили сусідські собаки,
Виносили кості,клали на поріг…
В погребі сховала пшениці зернята,
Аби не померти,не впасти у сніг.

В п’ятницю чесала заплутані коси,
В суботу затихла,вже й Голод прийшов…
Він з Мором в коморі палив папіроси,
Горіло в світанку замовкле село.

Лише в Грудні розумію, що ще зовсім мала,
Коли стрибаю від першого мокрющого снігу,
Коли заварюю чай і відчуваю присмак життя,
А місто стає казковим і таким білим-білим.

Я починаю вірити в Миколая, Санту і казку,
Коли гуляю в пошуках дива під подушку,
Згадую як дитиною боялась отримати різку...
Посміхаюсь і немов обіймаю душу.

Я бачила день, коли не бачила нічого окрім снігу.
Він танцював, кружляв, шепотів, розсипав моїм містом,
Я ще зовсім мала щоб не любити Новий рік і Зиму
І певно такою залишусь, бо вірю в казку.