Мені наснилось я Вас покохав,
Наснилось Ви закохані у мене,
Й довкола все квітуче і зелене
У фльорній істерії трав...
Ви всесвіт пеленали у весну
І казку на вуста мої поклали,
Реалії ж, дороги і вокзали,
Судомило туманностями сну…
Хай більше я ніколи не засну...
Хай не прокинусь... так було би краще!..
Без Вас реальність все-одно пропаща...
Й так іронічно схожа на війну...
Без Вас реальність схожа на війну...

Ми були навіть рідними...
Терпимими й люб'язними...
У спробах ненав'язливих
Знайтися у листах,
І просто необхідними,
Сердечністю заразними,
В холодних і уразливих
Зимових вечорах...
Із вікон тягне холодом...
Нас плющить часом-молотом...
Гартуємось у пролісках,
У серцевинах снів,
Щоб відливати золотом,
Терпким п'янити солодом,
Щоб стоячи навколішках
Знайти потрібних слів.
І може все закрутиться,
В наш біг планета втрутиться,
На швидкоплинність, з огляду,
Ввімкне зворотній хід...
Щоб тільки не забутися,
З надією відбутися,
На ввипередки погляду
Залишити свій слід.

Час розсипався на тріски…
Недопита пляшка віскі…
Недопалена розмова…
Не дописано пів слова
У історію затерту,
Від народження до смерти,
Тривіального кохання…
Спогади до запитання…
Снить гітара попіл джазу,
Ми розтанемо не зразу,
Все триває доки вікна,
Не пролиють крапку світла…

За зимовими пудрами,
Весняними вокзалами,
За словами немудрими,
За дурними скандалами,
Заховатись, забутися,
Душу смертним загратити
Просто не озирнутися
І назавжди все втратити.
Приспішити що бариться
Марнотою затрутися
Те, що ночами мариться
Та ніколи не збудеться…
Душу тінню завішати,
Очі ніччю розлилися,
Те що було, закінчити
І розбити, що снилося...

Не дивися грізно,
Не мовчи безумно,
Вже ховатись пізно,
Ми усі під струмом,
Не кидай у небо
Каяття минулі,
Я чекав на тебе,
Я ловив цю кулю.

І все буде стерте
цією сльозою металу,
серце,
зубами на шмаття роздерте
раділо,
а по твоїх вустах його кров
стікала…

Тиша, як наркотик,
Не відстежуй кроки,
Ще живий, на дотик
Навіть теплий поки,
Простирадла небо,
Епілог відвертий,
Я чекав на тебе,
Я по тобі-…

Ця львівська погодна норма
Ставить в незручні пози,
Хтось божеволіє вдома,
Хтось божеволіє поза,
Хтось рве на собі волосся,
Втомившись її чекати…
Невже йому не вдалося?
А може їй наплювати?..
Химерного літа прагну,
Не в календарі, а між нами,
До нього мабуть недотягну,
За глухонімими словами…
А львівська погода нечемно
На голову лиє воду…
Чекати тебе даремно…
Даремно, як добру погоду…

Я радий, що ти в мене є!
Ти зірка в моїй вічній ночі,
Ти сонце, повітря моє,
Ти мої заплакані очі,
Ти блискавка, вітер, вогонь,
Життя на пустій вертикалі,
Тепло непізнаних долонь,
Усмішка у моїй печалі,
Ти виклик, ти пекло і рай,
Ти подих весняного квіту,
Собі розчинитись не дай,
В недосконалості світу!
Ти небо на моїх руках,
Ти сонце, повітря моє…
Хоч лише у моїх думках…
Я радий, що ти в мене є!

Я мерзну у цих стінах,
ніщо мене не зігріє,
покрити усе матом,
напевно мені треба,
можливо у цих змінах
воскресне меотва надія,
я сам собі буду братом
я житиму просто неба...
і буду зранку вітати
з неба упавшого птаха
на клапоть старої газети
нам хліба накришать люди,
я теж невмію літати,
я, як і ти невдаха...
ми просто померлі комети,
ми просто забули про чудо...

Розпродані всі добрі жести,
Розкидані по номіналах,
Себе у гору не піднести,
Ховаю очі у підвалах,
Я знов стою серед лайна,
Коли ти бавишся словами
між нами точиться війна,
Між мною і всіма світами.

Із рани леза не виймай,
Щоб не сконав занадто швидко,
Життя, як дріб’язок-на чай,
З пробитим серцем жити гидко…

Одним ривком до долу маски,
Чиїсь зідхання у партері,
Йде до фіналу в нашій казці…
Життя триває… на папері.
Розпродані всі добрі жести,
Розкидані дурацьким пазлом,
Життя петлю втомилось плести,
Ми з ним втомились бути разом…

Ти знов на мене своє сиплеш
Щастя,
Пожовкле, як брехня в бульварній
Пресі,
Мене тримаєш міцно за
Зап’ястя,
Ми разом, захвильовані
І в стресі.
Годинники танцюють без
Зупину,
Без жалості, без сліз, без
Помилок,
Не бійся! Я без тебе не загину!
Ця осінь нас розстрілює обох…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…

В цій осені урівняні
за рангом
і цього не поясниш
собі,
Втікаю, та завжди
Бумерангом,
Себе приношу в жертву
«тобі»,
А в наших душ однакові
Шрами,
І завтра календарним
наказом,
по свому ми зруйновані
храми,
в цій осені розчинимось
разом…

Бо ще одне воно скидає
Листя,
Й птахів жене за море
Океани,
Я б в слід за ним зірвався з свого
Місця…
Ти не пускаєш, інші в тебе
Плани…