Це ультрамариновий світанок на крилах чайки, оголені ребра круч, де покоїться прах титанів і – кривавим більмом – блимання маяка над Понтом.
Це смерть бригадира Горіча: бронзовий орел рве чавунне м’ясо гарматних ядер.
Це пуп землі, у якому лежать мої предки.
Це колишня мечеть, яка стала музеєм імперської слави.
Це колишній музей імперської слави, який став церквою.
Це колишня конюшня, яка стала школою...
Це білий будинок під червоним дахом, де прожив я сімнадцять років. Він завжди здавався мені фортецею, захистом од собак і вітрів, а сьогодні я раптом помітив, як він присів, ніби по коліна вгруз у землю.
Це сусідка, котра жила з двома чоловіками одразу. Пам’ятаю, як вона захлиналася, квилячи над труною по дорозі до цвинтаря. Один її чоловік помер, а другий ніс їй хустку.
Це сяйнотілий пісок пляжу. Патлатий фотограф і верблюд-меланхолік. Берег сопливих медуз і панцирних крабів. Хлип розчавлених мушель…
Це свято Нептуна: бог у рибальській сіті, засмаглі русалки на іржавому причалі і – хвилі, хвилі!..
Це вулиці під білою габою акацій. Базар, де смуглі корейці продають перші кавуни і цибулю. Симпатичні (хоча і не всі) дівчата купують собі купальники і креветок.
Це спека, напруженість тіла, зухвалі доторки...
Це зимове безлюддя, холодні і непривітні провулки. Втомлене сонце, згасання дерев і днів.
Це нестерпність бути самому.
Це дорога до найближчого бару, розділити самотність з подібними...
Це дівоча постава бронзового лейтенанта Шмідта на вулиці Шмідта (Ура Макушину!).
Це кислий присмак зеленої смородини і терпкий – портвейну, розпитому на випускному...
Це дорога до бібліотеки, в якій мене ждуть мої книги.
Це площа, де лисий Ілліч стріляє тінню по зморшках асфальту.
Це місто, вулицями якого гуляю знічев’я, думаючи про Борхеса і нові джинси.
Це те саме місто, тільки без мене.
Це минуле моє і майбутнє в ультрамаринових небесах, у криках чайок, у
голосі матері. Мати кличе обідати...

2008

І.

Перекотиполем
над гострими бастіонами тополь,
над вишколеними паралелепіпедами будинків,
над стрункими спинами ліхтарів
покотилось сонце.
І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.
Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…
З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…
Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, дракари і дромони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…
Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!
Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.

прямо по курсу
у вирі тепла
у вирі інстинктів рецепторів нервів
ідеї ідеї ідеї
підшукати заняття годяще
для дурних до роботи зубів
та тимчасово безробітного шлунку

ІІ.

коли твої руки запахнуть полином
а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів
я стану сузір’ям Хорта
вільного неба над скутим примарами містом…

Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, “за високім забором”?
«Мухтаре! Стій, мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.
Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…
Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…
Я слухав плюскіт води.
Я слухав пісню ропух.
Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…

геть геть від блошиних дворів
геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів
од зичних людських голосів
палок кісток ланцюгів
всякчас і усюди
о мій хвіст-шаблюка вгору
о пістолетище-ніс по вітру
і язик-лопата додолу
ледь не скапує ґрунт
глевкий од дощу і од слини

Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…

ІІІ.

Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!
Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!
Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.
Тиша і свіжість.
Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.
Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…
А “вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.


(2008)

1.Зоря

Тіні і сни... Тіней сни і снів тіні.
Щільна завіса мороку, глухий клекіт зірок в утробі нічного неба відступили перед пронизливими променями світанку. Сонце освітило мене всю, мою кручу, яка так нагадує тигра, котрий звівся для нападу, море, оперезане тонкою смужкою берега, чайок над хвилями...
Доброго ранку, світ!
Доброго ранку, Я!
Хочеться стрибати і плескати у долоні. Навіщо? Я сама не знаю. Просто махати зеленими лапами в сторону сяючого лона зорі. Я нев’януча сторінка в обшарпаній книзі сторіч! Я новорічна „ялинка” в сяйві думок кретина! Живу! Я живу-у-у!

2.Справдешність

Ілюзія... Дійсність.
Світ почув мій голос: щось заворушилось в мені, загуло, озвалось зойком мільйонів ображених вітром піщинок, приречених засипати собою піраміди, юродивим сміхом хвиль, помноженим на безкінечне клацання щелеп вічно голодних чайок....
Ген там червонощоке сонце плюється опіками в нібито розумних двоногих, котрі розляглися на узбережжі. Спитати в них...

ви з тілами офортних верстатів
з губами поштових скриньок
з очима медуз і поглядом крабів
що ви знаєте про власну справдешність
затінену корінням тріє царів
дуба сосни і гінко
чи відомо вам що у тріасовому періоді
світило те саме сонце
що динозаврів згубило падіння моралі
ви вирощуєте своїх дітей як дерева в розсаднику
щоб вони були схожими на вас
тобто вміли писати зворотну адресу і клеїти марки
на конверти
саджати дерева і розбивати голови об кульбаби
ви навіть не підозрюєте що легені цих круч
по вінця наповнені справдешністю
в яку можна вірити
якою можна дихати
то чи знаєте ви
я все рівно пишаюся вами
бо навіть якби ви це знали
то робили б те саме що робили завжди

без перебільшень тільки без перебільшень

Департамент Погодних Умов видав Наказ про циклон. Пляж завтра порожнітиме. Вітер наламає дров. Він давно придивляється до огорожі, що нею обнесли рятувальну станцію. Вітер-бешкетник... Вітер деформує берегову смужку. Хвилі і дощ завершать деформацію.
Тікайте, двоногі розумники! Ховайтеся під ковдрою снів. Ховайте себе і дітей у глибоких, як очі, криницях. Вам не винести того сум’яття, яке незабаром промчить над хисткими оселями вашими.
...І хто, як не я, проспіває вам?

деформація піни з рота хвиль
деформація вибухів квадратів дощу
деформація векторів і констант радіації
сум і різниць трави
апріорності круч

в танці вітру закружляють метелики
і блакитними трикутниками випадуть
на спину трави

деформація кличе співом гітар у молодих руках
деформація кличе скрипом антен на рибальських будинках
деформація кличе гудінням бджоли у скляній високості

.....................................................................................

Скільки отак простояла я у безмежно-бентежному просторі-часі? Відтоді, як людські руки винесли з туманного пасма Карадагу крихітне сім’я і вкинули тут, на Очаківських крутосхилах з видом на Килбурун...
Що буде зі мною через рік, через день?
Що станеться з цими безнадійно прекрасними обріями в тумані вільних ілюзій, вільних бажань моїх? У що перетвориться мій гранитоподібний стовбур, мої нефритові брості, якими щодня заколисую захід сонця?
Тихо падає глиця...

деформація-Я
деформація пахне іржею...

3.Іржа

Слухайте! Слухайте всі!

я буду іржавіти вам на згадку загадкою
якої вам ніколи не розгадати

я буду іржавіти ностальгією за блакитними схилами Карадагу
звідки мій рід

я буду іржавіти в отерплому безумі
який ви приймете за найвишуканішу реальність
і вклонитесь їй

я буду іржавіти обережно
щоб не зачепити ваших хворих нервів
ви будете створювати мені умови
а я іржавітиму
бо не вічні ані сонце над нами
ані його опіки на шкірі нашій

4.Тіні опівночі

I’m still loving you, мій пихатий боже.
Я все ще люблю тебе.

Що се? Я ніби проспала двісті літ і прокинулась раптом... в інший сон. Море. Дерева. Двоногі...
Від побаченого і пережитого, від втраченого і набутого зостаються лиш тіні. Полохливі тіні нічних створінь. Деформовані тіні свідомості, перевернутої з ніг на голову...


(2007)