Досить складним видався переклад, бо текст був, а з консультантів – лише скупі дані в Інтернеті, підкріплені ексклюзивом давніх свідчень.

І ми вже знаємо, що плем'я було маловідомим, і якщо траплявся на узбережжі хто-небудь з нього, то це було не щодня. Останні (ключове і трагічне слово – прим. авт.) з його представників полюбляли тодішній алкоголь, і припливали по нього не з горіхами, рибою та овочами, а з амфорами та джбанами. Розрахунковою монетою були пограбування. Атлантичне узбережжя Піренеїв було привабливим і для таких візитерів.

Існують сміливі припущення, що це плем’я володіло морською мовою з домішками іспанської, і мало таку самоназву як Марітіми, такі от "морські готи" скелястих бухт Бійскайської затоки. Були чутки і про їхню генетичну приналежність до гілки вестготів. Дослідники свідчень ділились кожний своїм, і виникала цілісна картина, зіткана навіть і на деяких протиріччях, потім узгоджених з даними бібліотечної секції археологічного музею.

Довго існувало те плем'я, а могло би і довше за умови дозволу на шлюбні стосунки з бережанами або береговиками, якщо так більш зрозуміло, того узбережжя. Берегині теж стали би у пригоді, бо деякий досвід змішування етносу був, однак діти перебували не на острівній території, а це все одно, що бозна-де. Та хто їх коли шукав? А діти-островитяни від береговиків у породіль суворо вилучалися, як вважає з півдесятка свідків, зокрема один з них¹.
З його записів і витікає те, що марітіми, як їх теж почало іменувати місцеве населення, яке проживало вздовж затоки, уникали контактів з жінками узбережжя, вважаючи це не лише тілесною вадою, але й духовним розладом.

Є і такі дані, що діти, народжені внаслідок таємних зачать, не відчували дихання моря навіть і тоді, коли хвилі бились об їхнє житло. Або просто їх не боялись. От більше ніхто з батьків-островитян своїх піренейських дітей не бачив, та й зачинав у насильницький спосіб. Чи цікавили їх нащадки? Ніхто згодом не бачив і насильників. Можливо, висушені на сонці черепи на кілках огорож були їхніми. Про них буде нижче.

Як свідчать записи у денниках іншого² свідка, він було надибав одного юнака, якого називали напівкровним. Його не допускали до човнів, і він жив на узгір'ї вище за всіх – там, де не відчувається сили припливу. Самі ж марітіми казали, що він "сухий усередині, наче покинута мушля". Прекрасна древня метафора. Це було доволі культурне плем'я.

Перешкоджали етнічному змішуванню саме жреці. Вони мали власні "вуха" та "очі" таємної касти свого теологічного відомства, як писав у денниках один з тих давніх свідків². Порушники карались, а насильники отримували смертні вироки. Схоже, що можна здогадатись про те, кому належали черепні коробки, про які казав наступний свідок³.
Плем'я потихеньку і вимирало – як у природний, так і в цей спосіб. Були відомості і про народження психічно нездорових дітей. Замкнене коло родинних зв'язків – воно могло мати принципове значення.

"Кров їхня тяжіє до солі, і не терпить прісного. Тому й союз їх із берегинями нетривкий: або хвиля забирає жінку, або чоловік утрачає себе". Таке повідав ще один серйозний дослідник⁴.
Це його і слова про жреців. "Вони тримаються свого роду з такою впертістю, що відкидають навіть законний шлюб, якщо він веде до змішання. І в тому, як здається, криється їхня кара: бо не множачись, вони зменшуються".

Рибальство, окультні практики з передбаченнями припливів, багатих урожаїв горіхів і городини були основним заняттям племені островиків. Їх можна називати і так. Як не дивно, племена знали і про ймовірний кінець світу за календарем Anno Mundi – уже в ті давні часи тодішнього 6606-тього року. Для нас це – рік 1098-тий за візантійською системою літосчислення часів перших Хрестових походів, коли інтерес до апокаліптичних прогнозів був на рівні високих показників.

Останні представники племені, можна сказати, племінники та співплемінники, були безжально вирізані, скоріше за все, піратами. Чоловіки у нетверезому стані не змогли дати гідної відсічі. Про їхню пристрасть було вище. Іронія долі полягала в тому, що своєї загибелі не передбачили. Вони більше знали про можливий майбутній Армагедон.

Ця трагедія розігралась наче перед очима ще одного дослідника, фізика-оптика за фахом⁵, професора технічних наук, не дуже схильного до розмов, на його погляд, з дилетантами.

Території залишились безлюдними, а зараз використовуються за сучасним цільовим призначенням. Варто лише побачити тамтешні аквапарки та всілякі каруселі.

Ex scriptis Maritimorum (corr.?), anno VI DCL VI ab or. mundi
(Зі сказань Марітімів, року 6606 від початку світу).

_______________
1. Северин із Лапурду
(Severinus Lapurdensis, кінець XI ст.)

2. Гійом Д’Аркашон
(Guillaume d’Arcachon, умовно XII ст.)

3. Брат Аделар із Пуатьє
(Frater Adelardus Pictaviensis, поч. XII ст.)

4. Ісідор Малий (псевдонім?)
(Isidorus Minor, датування сумнівне)

5. Мартін із Толоси
(Martinus Tolosanus, пізній переписувач)

04.26

 
✶
 
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
 
 
✶  ✶
 
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
«Любий мій . . . . . ,
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
                                                                                                                                                                                                 Твій
                                                                                                                                                                                                     Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.