Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.29
07:30
Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
2026.10.28
23:27
когось тобі нагадує сей труд
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
2026.10.28
19:37
Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
2026.10.28
17:20
Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
2026.10.28
15:15
БЕЗ ТЕБЕ (глоса)
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
2026.10.28
13:56
Ламає розум полум’яний
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.
В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.
В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
2026.10.28
11:55
Московитам нічого втрачати окрім кайданів, наготованих на інших.
Хтось ділить останню скибку хліба, а хтось ділить світ.
Людяними можуть бути і люди з невисоким інтелектом і, на жаль, навпаки.
Із ворогами розстатися важче, ніж із друзями.
«Де
2026.10.28
11:54
Сьогодні, 28 жовтня, у Михайлівському соборі в Києві відспівали українського воїна.
Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "
Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "
2026.10.28
07:07
За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
2026.10.27
23:18
про що було воно тоді
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
2026.10.27
21:41
Свій, чужий
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
2026.10.27
21:29
Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
2026.10.27
17:19
Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
2026.10.27
15:53
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
2026.10.27
13:24
Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
2026.10.27
06:09
Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Пиріжкарня Асорті (2020) /
Проза
Комунікація
✶
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
✶ ✶
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
«Любий мій . . . . . ,
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
Твій
Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Комунікація
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
Твій
Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
