✶
 
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
 
 
✶  ✶
 
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
«Любий мій . . . . . ,
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
                                                                                                                                                                                                 Твій
                                                                                                                                                                                                     Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.