Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Пиріжкарня Асорті (2020) /
Проза
Комунікація
✶
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
✶ ✶
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
«Любий мій . . . . . ,
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
Твій
Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Комунікація
Ринкова площа на Великдень блищить сонцем і старими вікнами. Над усім – прозоре квітневе повітря, таке легке, що його хочеться загорнути в серветку і забрати собі.
Грицько суне неквапом, як і належить людині у святковому настрої. Камізелька сьогодні лежить на ньому, мов родинна реліквія. Джинси – звично витерті, але попрасовані. Черевики нові, не знали жодної ще калюжі. Черевце, підтримуване старовинним ременем, який імовірно зберігся ще із часів значно молодшого Грицька.
Назустріч – Пилип і Пилипівна, несуть кошик, з якого стирчать паска і шмат радості.
— Христос Воскрес Вам! — гукає Грицько, розквітаючи посмішкою.
— І тобі Воістину Воскрес, Грицьку! — сміється Пилипівна.
— Паску зважили? — питає Грицько. — Щоб не виявилося, що вона легша за ваші гріхи.
— То не паска, то вже тепер кредитна історія! — одрубує на то Пилип.
Грицько посміхається, киває, йдучи далі, завертає за ріг. Минає кілька вивісок, одна з яких рекламує «Благословенну автомийку».
За автомийкою стовбичить Федот, мовчазний, як євангеліст на іконі, замість німба – кепка, в руках клітка. У клітці – шпак, живий-справжнісінький, поглядаючий скоса.
— А здоровий був, Хведоте! Христос Воскрес!
Але Федот відмовчується.
Грицько нахиляється до клітки, мовби стрів знайомого:
— Ну що, птахо? Паску вже благословили, а тебе?
Шпак кліпає і каже:
— Краще б мене посадили у клітку з крашанками, а не з оцим чоловічком.
Федот же мовчить і дивиться вперід, мовби вичікує на знаки.
Грицько знизує плечима й іде далі – і тут на нього вибігає... він сам, Грицько. Іще один.
Враження, що це він, Грицько, і є, викапаний, тільки на мить раніше. Усе точнісінько: від ґудзика на камізельці до залому на брові.
— Ахаха, — каже Грицько. — Цікаво. Христос Воскрес!
— Воістину, — каже другий Грицько. — Добре виглядаєш.
— Дякую. Але хіба я – це ти?
— Дякую. А мені подумалося, що ти – це я.
— Ну от! То я – Грицько.
— Ну от! І я Грицько!
— Якщо ти – це я, — завважує перший Грицько, — то давай кажи мій пароль до музичної скриньки.
— «Кейф2008», — відповідає Грицько-другий, не замислюючись.
— Ага, — каже перший Грицько. — Не то. Я так і думав.
Вони розходяться мовчки – кожен у свій бік. Один – до кав’ярні. Другий куди – невідомо. А їхній синхронний крок мов ретельно від’юстируване ехо.
Кав’ярня, що трохи скидається на музей забутих речей, трохи – на сон когось, хто дрімав під кленом сто років. Десь на підвіконні глобус, який обертається сам собою, хоч вітру немає. Біля дверей – годинник без стрілок, але з маятником, млосно відбиваючим інтер’єр. Жарівка над столиком час від часу поблимує так, ніби пригадує іще якесь ім’я.
Перед Грицьком – кухоль із залишками пивної піни. На столику – аркуш ледь жовтуватого паперу. Пір’їнка-ручка. Почерк акуратний, трохи нахилений і старомодний.
Грицько старанно пише:
Вже кілька тижнів не отримував від тебе жодної звістки, жодної навіть із тих коротких листівок, що звичай пахнуть м’ятою й чорнилом.
В нас тут усе наче без змін, тільки щоразу, коли чхаю, видається мені, ніби світ трохи зміщується ліворуч.
Життя плине, як той карась у застояній діжці – неквапно, але із характером.
Сусідка моя, добродійка Варвара, ниньки натякала, що бракує їй чоловічої присутності в домі, особливо зранечку, коли самотужки не одґвинтиш кришку на слоїку з огірочками, ну ніяк.
А котів у мене вже троє – один нахабніший за іншого. У ночі вони влаштовують перегони під і над моїм ліжком, а я почуваюся гонщиком на трасі, ще й без шолома. Та до ранку якось засинається.
Щодо їдження поки ще маю всього, чого потребую, є кока-кола, і чипси є, навіть інколи буває сир. Доктор каже, начебто шлункові моєму те все недоречне, але сам шлунок не каже нічого поки, то я не морочуся надто.
Інколи думаю про тебе, при цім креслю собі в думці ще якусь річку, котру міг бачити хіба на географічній мапі.
Твій
Г.»
Грицько відкладає ручку. Потягується. Простягає руку до кухля – помічає, що той порожній. Мить особливої тиші. Так ніби Грицько чекає, що кухоль сам собою наповниться знову. Але кухоль як стояв порожній, так і стоїть.
Грицько усміхається, із тим м’яким здивуванням, що буває у чоловіка, який щось згадав і відпустив.
За вікном цвіт вишні сіється на великодню бруківку, мов конфеті, нарізане із поштівок, без адрес.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
