Олег Кац
Давняя война
Не знаю, сколько людей осознает, что война началась в 1991.
Еще Ельцин откровенно предупредит Кравчука, что Россия никогда не смирится с потерей Украины.
Затем он поощрял скупку предприятий в Украине. «Мы не будем завоевывать Крым, мы все скупим» – и это планомерно выполнялось. Некоторые помнят боржомную и винную войну с Грузией, но мало кто заметил, что покорный прихвостень санитарный Онищенко успешно провел рейдерскую операцию по захвату сырных заводов – объявил о якобы низком качестве молочной и сырной продукции в северной части Украины, ориентированных на экспорт в Россию, поставил их в трудное положение, после чего российские «инвесторы» скупили эти предприятия полностью или частично. Начал было аналогичную кампанию с винзаводами Крыма, но тут его остановил Лужков с женой сотоварищи – оказалось, все давно оприходовано.
Были всякие факты и покруче. Киевский Атомэнергопроект не получил договорной оплаты за проектные работы по Балаковской АЭС, авторское сопровождение и премию за пуск блока. При этом московское начальство и непричастные чиновники уехали оттуда на новых жигулях.
Завод, создававший в Киеве новейшие технологии (напимер, термооблицовка «Бурана» делалсь там, и Буран гордо возила покойная «Мрия» над городом), был продан на слом и вывоз. Российская агентура проводила компанию по разграблению промышленности, используя свое внедренное положения и алчность местной коммунстической буржуазии, красных директоров.
Затем пришла пора более крупных некоторых предприятий атомной промышленности; они были искусственно обанкрочены и проданы российским владельцам. При этом использовали навеянный немцам послечернобыльский страх, заставивший их закрыть свои станции, которые тоже были покупателями части оборудования украинского производства. Теперь Германия полностью зависит от поставок топлива из России. Независимые французы не поддались, и сегодня это единственная страна Европы, не коптящая планету дымом.
Во всех действиях соучаствовали крупные украинские коипании, принадлежащие олигархам.
Постчернобыльский страх использовали и в наиболее пострадавшей Украине. Было остановлено строительство блоков Ровенской, Хмельницкой АЭС. Деятельность противников атомной энергетики подпитывалась не только страхом. У меня нет этому доказательств, но лично я в этом глубоко убежден. Убыток от этого, по нашим прикидкам, составил много миллиардов долларов, включая стоимость недовыработанной энергии – миллион чистой прибыли в день от каждого блока.
Как выглядела эта тайная война для населения – тоже интересно. Госбанк СССР ограбил все союзные республики, которые (идиоты доверчивые) привычно в ответ на запрос в конце года перевели балансовые остатки наличности в центр (я могу ошибиться в терминологии, не экономист). После этого с целью борьбы с инфляцией (?) Россия директивно подняла вдвое цены на продукцию массового потребления и подняла внутренние зарплаты. Немедленно опустели полки магазинов в северных областях Украины. Вывозили не только ходоки, но и конечно местные жадные идиоты. Им казалось, что это хороший заработок а граница всегда будет открыта. В житнице СССР Украине пришлось ввести купоны, чтобы как-то приостановить грабеж и компенсировать недостачу наличных, а потом и свои деньги. А граница была закрыта сразу – я приезжал в командировку на Балаковскую АЭС прямым самолетом, а при возвращении уже был введен таможенный досмотр из наскоро мобилизованных гбешников. Наш многодетный коллега купил 2 килограмма сливочного масла и вынужден был его сдать (буфетчица крикнула – несите сюда, я приму, разделила на 4 разрешенные порции и вернула нам по пакетику). Она без стеснения ругала матом новоиспеченных таможенников.
В Киевских магазинах стояли ряды банок с березовым соком.
Так насаждалась подозрительность к братскому народу.
А с чеченской войной, приходом Путина, взрывом домов в Рязани и на Каширке уже все было ясно. Я немного ошибся, следующей оказалась Грузия, а не Украина. Хотя две попытки украсть Крым были и до этого - сепарский неудавшийся путч Аксенова (не путать с Василием, хотя именно он предсказал это в «Остров Крым») и наезд на Тузлу подставного таманского губернатора.
Полученный отпор отпугнул и перенаправил усилия на Грузию (до лучших времен). Кучма даже не побоялся провести общегосударственные учения по всеобщей мобилизации, где мне (беспогонному рядовому запаса) пришлось поработать начальником моболизационного пункта, отчего я офигел, командуя подпоковниками и майорами. Вероятно, вояки как-то отслеживали дембельскую карьеру. Абхазия уже была откушена и превращена в бедный пляжный поселок. В последний мирный год квартирный хозяин, армянин-стоматолог за игрой в шахматы внезапно, проникшись доверием, спросил - не могу ли я достать немножко автоматов.
В середине 90-х, топчась по следам московских и питерских «памятей» и «белых сил» появились радикалы. Немедленно вслед за ними и украинские националисты. И те и другие немедленно расслоились на враждующие группы. Скинхеды в Украине – это просто тинейджеры; их, попытавшись приручить, боннхеды (не вышло) начали жестоко преследовать. Были некоторые другие странные личности… но на выборах все маргиналы получали немногим более 5%.. и то однажды, после Тузлы.
Сразу в начале 90-х произошло два знаковых для внимательных события – диверсия по уничтожению украинского дубликата патентного фонда СССР и поджог отдела редких книг и рукописей в библиотеке Академии Наук. Виновники не найдены.
Редкие книги уцелели, и мне еще посчастливилось держать в руках и листать полный комплект пушкинского Современника. Но много рукописей сгорело. При поджоге, говорят, был разбросан по полу натрий и фосфор.
Кучма строил властную структуру, опираясь на красных директоров. Поскольку собственные топливные ресурсы страны были ограничены, а секретные данные о внутренних георесурсах уехали в Москву, Кучма честно пытался стимулировать внутренне высокотехнологичное производство; после сдачи запасов ядерного оружия и объявления мирного курса предприятия ВПК бывшего союза остались не у дел. Источником средств для развития осталась только энергетика и металлургия. Кучме подарили 10 устаревших стокилловатных ветряков с Гибралтара, он прикупил документацию еще на сотню и задействовал в конверсию любимый Южмаш. Замечательный «завод кабельных изделий», разработчик непревзойденной «Сатаны», пришел к нам делать проект реконструкции АСУТП АЭС Украины, взялся мощно и сделал. В Москве кто-то обеспокоился и добился того, чтобы изготовленный комплект шкафов систем безопасности для 3 блока Запорожской стоимостью 79 млн не был куплен Госкоматомом. Для этого (кому-то) прищлось дважды поменять его руководство, заменив мощного Штейнберга на братца главы Росатома. Новый-старый быстро изменил структуру, превратив небольшую эффективную команду в неповоротливый огромный чиновничий аппарат. Научно-техническаяая поддержка атомной энергетики осталась в Москве и Подольске, собственная создавалась медленно. Проектные институты из-за прекращения строительства захирели и вымирают до сих пор. Идею создать институт поддержки на их базе не поддержали, расплодилось много мелких фирм, растащивших кадры. Несмотря на это, при содействии Вестингауз, Аргоннской лаборатории и других организаций создалась собственная научно-техническая школа.
А знаменитый харьковский завод кабельных изделий, ставший Хартроном, потерял Генерального Директора, академика Айзенберга в «случайной» автомобильной катастрофе… (повторился последний путь Михоэлса, Черновола, хирурга-офтальмолога Федорова и многих, многих других), все же продолжает успешно работать.
Закончилось топливо, предоставляемое для АЭС Украины в обмен на отданный третий в мире по величине запас ядерного оружия. За это время страны-конфискаторы (иначе не могу назвать) обязывались построить топливный завод из собственного украинского урана (тоже третий по величине запас в мире). Но прошло уже почти тридцать лет, а завод так и не построен. Появилась лишь хорошая альтернатива - сертифицированное для украинских АЭС топливо. Работа заняла полных 20 лет и сталкивалась с жестким сопротивлением российского ТВЭЛ, движимого отнюдь не только конкурентными соображениями. Были даже явные диверсионные действия в попытках скомпрометировать американское топливо.
Частный бизнес не спал. В Украине разработали новую современную аппаратуру систему внутриреакторного контроля с датчиками энерговыделения собственного производства, аппаратуру контроля нейтронного потока, цифровые система защит реактора и многое другое, пионерское. Операционная система, язык и среда программирования, мониторинг радиационной обстановки. Затрудняюсь все перечислить на память… до начала прямых военных действий российские коллеги приезжали знакомиться с опытом и откровенно завидовали. Однако в тамошних верхах блюлась общая линия игнорирования украинских достижений.
Параллельно совершалась политическая история. Чувство осадного положения возникло не только у меня. Политика Кучмы, по мнению народа, недостаточно сопротивлялась тихому русскомирному наступлению. Мы прекратили байдарочные походы в российские севера, сталкиваясь с уже открытым неприязненным отношением. На это влияла широко распространяемая СМИ России ложь о том, что украинцы воруют газ из трубы. На само деле было создано прокладочное предприятие несколькими бизнесменами, которые махинировали, но не имели никакого отношения к народу Украины и конечно, богатея без меры, платили свою дань и всяким росзгазам и правителям (да попробуй они словчить и украсть – наказание неизбежно, хоть полоний, хоть новичок, даже ледоруб в голову по старой традиции). Фирташ, много лет скрывается от суда в Австрии, какой-то забытый мною фиолетовый чех, вороватый экс-премьер Украины Лазаренко, отсиживающий срок в штатах. А Останкино лило грязь на мифических ворующих газ украинцев, которые пока выживали, таская на базары нехитрый товар на кравчучках и кучмовозах. Нарратив в духе геббельса, подкрепленный неведомой геббельсу свермощью ящика, реприватизированного - то есть полностью подчиненного - телевидения Путиным для какой-то еще неизвестной нам, но теперь понятной цели.
Постгорбачевский расцвет свободы в России сменился угрюмым давлением на остаток русских мозгов. Дождь нефтедолларов лился в нужные карманы. Средства, на которые можно было развивать науку, технологии, образование, благоустроить и наконец освоить огромную страну, сыпались в бездонные кошельки личных бизнесменов Путина, которым иногда давали понять, кто хозяин и кто в состоянии в момент превратить любую роскошную куклу в лагерное дерьмо, да еще и всенародно позлорадствовать. Немного, но достаточно, чтобы заткнуть рот попадало и населению. Единственная отрасль, которая не совсем погибла — это производство оружия.
Украинский бизнес легко перенял русскую манеру. Что ни говори, близкие народы. Вор вора видит издалека. По завершению раскрадывания верхушкой и распродажи наследства СССР многие остались с баблом, но без бизнеса. И дружно полезли в карман каждому жителю Украины. И неясное чувство опасности народа тут же нашло свой источник и цель. Началась подспудная, но нарастающая борьба с коррупцией и всесилием чиновников. Кучма учуял опасность и попытался поставить на свое место удобный объект народного гнева, жадного и недалекого Януковича. Майдан лишил его этой возможности, но за неимением нужного кандидата (возможный был уничтожен КГБ еще при СССР) избрал обаятельного Ющенко, более-менее порядочного, но культурно ограниченного, лишенного осознанной перспективной технократической программы. Как оказалось, порядочность в высших эшелонах власти сохранять трудно, легче бездействовать и постепенно тонуть в окружающем дерьме. Под закат Ющенко успел сыграть на искусственном колебании курса доллара (то, что он, прозванный бухгалтером, умел неплохо), немного подзаработал и ушел с почетом.
И в состоянии всеобщей апатии наконец избрали удобного Путину Януковича. Не без фальсификации, конечно. Не помню цифр, но в моем окружении – а я общался с сотнями людей разных профессий – не помню ни одного человека, кроме психа Жени с радиорынка, голосовавшего за него, очевидного пахана.
Пахан резво взялся за дело, обокрал и откровенно грабил всех досягаемых и недосягаемых, обзавелся советниками и технологами, объявил псевдокурс на Европу, пошантажировал этим и Европу и Путина, вовремя одернутый, «схаменувся» и отмазался, шулер, от европейского пути в последнюю секунду. И этим вызвал на улицы новый, уже обозленный и грозный майдан. Собрал народ, который перестал бояться тридцать лет назад, гнев и стойкость которого устрашала. Янук сбежал с грузовичком баксов в Россию, скрылся от судьбы Муссолини и Чаушеску. Любые попытки политиканов спасти его какими-либо договорняками были совершенно очевидно обречены, он, как загнанная крыса с уголовным опытом, чуял это спинным мозгом.
Незадолго до этого, в 2010 он успел отдать в Россию полцентнера ядерного материала высокого обогащения, использовавшегося как топливо на двух исследовательских реакторах, киевском и харьковском. Оно до этого охранялось американскими спецназовцами, здоровенными улыбчивыми афроамериканцами. Но видимо посчитали, этого недостаточно. В чьих-то извращенных мозгах висела боязнь получить ядерную дробь в задницу. Зато в Киеве стало чище. Тогда я писал – заметка «прощай, физика»
Как великие достижения президента Януковича, преподносятся последние договоренности – с Обамой о вывозе на хранение в Россию запасов плутония оружейного качества и с Россией о предстоящем снижении цены на газ в обмен на предоставление российского кредита на строительство новых блоков АЭС. То есть на новую кабалу, из которой Украина уже никогда не выберется – будут диктоваться цены на ВСЕ источники энергии – газ, ядерное топливо, электричество; выстроится окончательный ценовой барьер, отделяющий Украину от вожделенной Европы…
Поясню несколько подробнее. «Оружейный» плутоний, на котором ставится жирный крест – это топливо для двух миниатюрных исследовательских реакторов в Харькове и Киеве, последней надежде украинской ядерно-физической школы, последней экспериментальной базой радиационного материаловедения, отсутствие которой уничтожает и без того относительно небольшие возможности поддержки продления эксплуатации АЭС Украины, разработки собственного топлива для АЭС и других практических применений во многих отраслях, включая медицину, практическую иммунологию… да мало ли применений можно найти для «карманного» реактора… Украина, имея весьма существенный ресурс собственных урановых руд, навсегда потеряет возможность реализовать свою программу ядерного топлива. Кстати, Обама тут частично сдал интересы американской фирмы Вестингхауз, которая участвовала в разработке украинского ядерного топлива.
И все это делается вовсе не для того, чтобы облегчить жизнь среднего украинца.
В самом деле, кому нужен дешевый газ? Пенсионеру с его мизерными потребностями?
Да нет. Газ нужен владельцам большой металлургии, большой химии, большого бизнеса. Владельцам газораспределительной системы, чтобы успешно спекулировать на рынке розничной торговли газом собственной добычи, о которой последнее время старательно «забывают» и реальная цифра которой, похоже, становится государственной тайной.
А раз газ нужен перечисленным выше категориям, то напрашивается простой выход из топливного «кризиса» - пускай они сами договариваются о цене покупки газа на границе Украины у … кого угодно, и платят владельцу «трубы» - т.е. (пока) государству «Украина» справедливую цену за транспортировку в пределах страны, которая позволит и реконструировать обветшавшую трубу, и возможно, частично принять груз социальных проблем.
Правда, при этом могут пострадать немеряные доходы железных и химических магнатов! Ничего, оботрутся. Кстати, им и о цене будет сподручнее договариваться – ведь значительная часть активов в этих отраслях – собственность российских владельцев, во всяком случае вся цветная металлургия и полиметаллы – точно… ну индус «что-то» отхватил, а он тоже справится. Ведь отказался же он платить «донам» за кокс и уголь непомерные бабки, договорился с Казахстаном.
Конец цитаты.
Пришедший к власти Порошенко первым делом занялся расправами с активистами майдана, начиная с народного героя Сашка Билого, который прославился тем, что с (незаряженным) автоматом навещал коррумпированных чиновников и предупреждал об ответственности. Вместе с Турчиновым, трусливо просравшим Крым, он, прикрываясь правонациональной фразой, укреплял олигархат, воровал и богател аккуратно, но безостановочно, скупал имущество под шумок через подставных лиц, шел на любые закулисы с Путиным. И на очередных выборах народ молча и определенно совершил электоральную революцию под невысказанным лозунгом – кто угодно, только не Порошенко. При этом слывшие антисемитами украинцы дружно отдали голоса за «клоуна» еврея Зеленского, оказавшегося неопытным, без команды и программы, но честным и жестоковыйным. Между прочим, можно считать, подобную революцию совершили некоторые жители Донбасса, по тем же мотивам, но иначе сориентированные и с нажимом-помощью с севера, и ошиблись, попав в чисто оруэлловский ад. Мозгов не хватило. Они-то, в отличие от Путина, понимали Украину изнутри.
Вообще Украина не перестает удивлять. И сейчас, когда безумный мерзавец, вор и убийца Путин терзает эту страну под беспомощными осуждающими или равнодушными взглядами мира.
Все это совершалось в усилиях абсолютно безальтернативного поиска честной власти.
Последнее доказательство давней войны. Сбит и пойман летчик, разрушивший дом в Чернигове. В его полетном задании были указаны координаты военного подразделения, которое ликвидировано 10 лет назад, а на освободившейся площадке построили большой многоэтажный дом. То есть перечень целей формировался еще тогда. Точка.
Не буду писать о войне, я делаю это на своей странице в фейсбуке. Под своим именем, без псевдонима, которым пользовался в купленным приспешниками врага и уничтоженном уникальном свободном ресурсе Хайвей. Там я носил смешной псевдоним Олег Оранжевый. Теперь я работаю в фейсбуке под своим именем. Потому что, - цитируя фразу из книги киевлянина Булгакова, слывущего антисемитом, книги, которую я выучил когда-то наизусть – «правду говорить легко и приятно».
Такова моя хуцпа.
8 марта 2022 г

    В 1982 році я був відряджений у містечко П...но С...кого району.

    Електричка, що вранці рано виїхала з Білоруського вокзалу, тяглася довго, на кожну станцію викидаючи десант похмільних роботяг з авоськами, у яких бовталися загорнені в газети сніданки. Із прорваних у газетах дір стирчали м’яті руді батони.

    Туалети у вагонах були закриті. І не просто закриті, а наглухо забиті гнутими іржавими шурупами. Ті, кому виявилося несила перенести дорожні тяготи, пристроювалися між вагонами. Запашок в електричці стояв ще той, і дивлячись на батони, я відчував, як до горла підкочує огидна грудка ранкового поспішного сніданку.

    Вийшовши з електрички в Серпухові, я озирнувся в пошуках довгоочікуваного закладу. Платформа на всю довжину була обладнана щаблями, по яких, не створюючи товкучки, зручно було спуститися прямо на велику автостанцію. Вийшов я приблизно посередині платформи, і в обох кінцях її побачив знайомі обриси типової пристанційної споруди. Ліве було традиційно облуплене, замість високо розташованих віконець зяяли порожні, як у знаменитому будинку Павлова, чорні провалля. Праве, навпроти, було доглянуто, блищало свіжою лицювальною плиткою. «Платний?» - подумав я. Це було б суперновинкою, про це тільки ходили неясні ідеї. І я рішуче попрямував туди.

    Входячи, я закинув за спину сумку й почав розстібатися, але зненацька побачив напроти входу, де в типовому туалеті звично розташовується бетонно-кахельне корито пісуара, буфетну стійку й руду зі збитим волоссям буфетницю за нею. Уздовж правої стіни, як і годиться, були кабінки з узвишшями; у кожній кабінці був пригвинчений до стіни столік-поличка, і стояли по двоє-троє розвеселі мужики із кружками пінного пива.

Вигляд у мене був зовсім очманілий, і мужики дружно загоготали, а один сказав:

-Э-э, мужик, ты чё, гадить сюда пришёл?

    Я б забув геть-чисто цю сцену, але років п’ятнадцять по тому прочитав майже точний її опис у Довлатова, теж від першої особи. Підозрюю, що він стояв серед тих веселунів, а може бути, ця репліка стала в них звичною розвагою.

   Наступне незабутнє враження від туалету лишилося в мене після відпустки в місті Бердянську. У центрі міста, біля літнього кінотеатру, стандартна споруда після останнього сеансу була освітлена тільки яскравими південними зірками через звично вибиті вікна. З натхнення я здогадався запалити запальничку, і це врятувало мене. Із запальничкою в руках я пробалансував меж безладно розташованими купами продуктів життєдіяльності курортників і провалами в бетонній панелі підлоги...

    Але вершиною всього був туалет у терміналі «А» нового Пітсбургського аеропорту.

    Нікого не здивувати сьогодні блискучою кахельно-хромовою чистотою. Але було там дещо, що заслуговувало уваги. Наприклад, відходячи від більш-менш звичайної фаянсової споруди й не знайшовши важеля або крана, я виявив, що злив води включається автоматично. Умивальник теж не мав кранів, але коли в пошуках кнопки я провів руку під трубкою, з якої, по моїх поняттях, повинна була литися вода, вона відразу й полилася.

    Поруч із краном стирчала ще одна трубка; навчений, я підніс до неї долоню, і в неї плюнуло запашним рідким милом. Ну й звичайно ж, рукосушка теж вмикалася автоматично. Тільки, на відміну від наших деренчливих апаратів, працювала майже безшумно.

    Тоді ж, у Питтсбурзі, я вперше познайомився з ідеологією quality assurance - забезпечення якості. І під час довгого польоту назад, у Київ, міркував про це.

    Саме це, quality assurance, і було причиною розбіжностей між американським і вітчизняним туалетом.

Американці-колеги з неабияким скепсисом ставилися до цього самого assurance, до величезної кількості паперу, затрачуваній на попутну діяльність. І тільки один з них, літній колега - мій однофамілець, помітив, що головна користь від quality assurance - це обов’язковість установлення критеріїв якості на початку будь-якої розробки.

    Я згадав це, і подумки визначив, який критерій був установлений на початку проектування американської вбиральні. Це вимога максимального дотримання гігієни, заради якого не жалували значних витрат. Така ж вимога, як видно, було виставлено й конструкторам звичайного фонтанчика для питної води.

    Цей пристрій заслуговує окремого опису.

    Більш-менш звична чаша з нержавійки, тільки трохи нижча, не «шпинделяла» безупинно. Я пошукав кран і побачив на бічній поверхні чаші велику кнопку з опуклим малюнком правої долоні. Після приємно м’якого натискання кнопки потекла вода. Струмінчик лився не вертикально, а під кутом градусів 30, і сопло, з якого він вибивався, було прикрито згори витонченим блискучим пелюстком, щоб до нього не можна було присмоктатися. Напившись, я раптом помітив з іншого боку чаші ще одну долонну кнопку, але на ній була зображена опукла ліва рука!!! Конструктор подбав і про ліваків!

    Гігієнічність була, зважаючи на все, не новою вимогою. У туалеті термінала аеропорту ім. Кеннеді, помітно вже зіпсованого часом, не було такої електроніки. Але воду в умивальнику теж не потрібно було включати руками. Уздовж умивальника попереду була планка, що притискалася торсом, і текла вода. У якомусь іншому місті Америки під умивальником для цього була педаль...

    Уявляю собі хід міркувань людини, яка ставила завдання проектувальникам і конструкторам. «Споруда, призначена для виконання гігієнічних процедур великої кількості людей, повинна бути максимально гігієнічною. Повинна бути технічними та організаційними мірами попереджена можливість поширення небезпечних інфекцій, для чого треба максимально виключити необхідність фізичного контакту з поверхнями санітарно-технічного обладунка». І так далі. І думаю, дійсно, у забезпеченні якості проектування найголовніше обов’язковість установлення базових функціональних критеріїв і багатоступінчаста перевірка повноти їхньої реалізації.

    Отже головним для забезпечення якості є Завдання. «Кожна сформульована задача містить розв’язання у неявному вигляді». При розробці системи забезпечення якості треба про це завжди пам’ятати, інакше ця система назавжди лишиться усього лише зведенням малозрозумілих правил, що можуть послуговуватись добрим інструментом примусу та роблення кар’єри та аж ніяк не призведуть до підвищення якості спільного продукту підприємства.

P.S. Пару років тому я відвідав ще одну визначну пам’ятку - убиральню першого в історії європейської цивілізації парламенту в Ефесі. Довга мармурова лава з рядом акуратних отворів, відполірованих задами сенаторів, а вірніше, їхніх рабів, що гріли місце чекаючи власників, і напевно коротали час за анекдотами й плітками. Вузький жолоб для обмивання, розташований напроти сидінь. Голова, звичайно, сидів першим по струменю води... Але й у ті далекі античні часи туалет вигідно відрізнявся від серпуховского й бердянського...

В час, коли розпочалась і з гамором та співами бурхливо протікала помаранчева революція, мене часто між повсякденними справами відвідувала дивна думка: а чи можливим було б наметове містечко у Москві, на Червоній Площі? Ця думка не знаходила обґрунтованої та навіть необґрунтованої відповіді, аж доки зараз, у різдвяну паузу, мені не вдалося сісти до комп'ютера; саме за ним останні роки мені думається легко та приємно, маючи змогу зупинитись та виправити, можливо, невдале слово або словосполучення, “словесний викрутас”.
Кілька людей, із якими я трохи поспілкувався на цю тему випадково та поспіхом – одного разу це була група спостерігачів за виборами у нічному автобусі, що прямував засніженою нічною Україною на південь Запорізької області, іншого разу – випадкові пасажири у нічному тролейбусі, що повертались з Майдану у новорічну ніч – ці люди одностайно та категорично заперечували таку можливість. Мотиви їх упевненості лишились непоясненими, і на моє запитання, чому вони так вважають, довго я не міг отримати скільки-небудь зрозумілої відповіді, аж доки хтось не сказав: “Вони (росіяни) інші”.
Якийсь студент терпляче пояснював моєму онукові особливості політичної ситуації (“це, малий, про нас, про мене і тебе, про твого дідуся кажуть, що ми фашісти”), а я куняв та в голові моїй повільно ворушилась думка “…інші.. …інші… а в чому ж різниця?”
Я не русофіл, не русофоб, та за визначенням не можу бути українським націоналістом. Тому вважаю за можливе претендувати на об´єктивність у розгляді зазначеного вище питання про різницю.
Останні роки я помітив, що коли виникає якась проблема, пам'ять послужливо приводить накопичені за довгий час життєві факти, економлячи мозкові зусилля для вирішення різних питань. Мабуть, старію.
Саме так трапилось і тепер.
Різниця перша
Наприкінці 1980 року я був у відрядженні в Пензенській губернії, обслідуючи під реконструкцію два спиртозаводи разом із колегою-проєктувальником, нині жителем Ізраїлю.
На станції нас чекало заздалегідь надіслане авто, і ми поїхали довгим прямим шляхом за сто кілометрів у сільце Аннєнково, колишнє родове гніздо Радищевих.
Уздовж обох боків шляху безкінечно тяглись однакові дерев'яні, побудовані з почорнілих колод хати. Позаду майже кожної стояли невеличкі споруди незрозумілого призначення, із дров'яником під навісом. «Баньки» – охоче пояснив водій. Не видно було ані клунь, ані хлівів, ані дерев. Двори були неогороджені. За баньками простягались безкінечні, сиві від інею лани.
Хати стояли в один ряд, одне село без перерви переходило в інше, відрізняючись тільки табличками назв біля дороги.
Іноді, через кілометрів двадцять – тридцять траплялися на пагорбках невеличкі огороджені хутори, із садочками, клунями та гаражами. Дома в них, збудовані з таких само колод, але вибілені вапном, а інколи навіть олійною яскравою фарбою. Ставні та лиштви були помальовані квітами, дерева у садках вибілені вапном.
«А тут хохол живет» – відповів водій на наше питання.
«А почему ж другие так не строятся?»
«А нахрена?» – здивувався водій.
Я навіть не знайшовся, що йому відповісти. Та відповідь на це риторічно-переможне питання не була потрібна.
Коли ми під'їжджали до заводу, ще здалеку побачили на краю яру, в якім ховався завод, нові споруди – вежу апаратного відділення, заводоуправління, склад сировини. Був кінець робочого тижня, тому бухгалтер, який нас зустрічав, замкнув нас до понеділка у невеличкій кімнаті для приїжджих, із холодильником, повним харчів, пояснивши, що не треба у неділю вештатись по селу.
В понеділок ми познайомились з директором.
Пам'ять не зберегла його прізвища, запам'яталось тільки, що він раніше був головним технологом на Великолюбеньському спиртозаводі Городокського району Львівської області та виїхав звідти після розлучення.
Порозмовляли про життя, і він розповів дещо про місцеві звичаї.
«Коли я приїхав, – з видимим задоволенням розповідав він українською, трохи забутою вже мовою, – тут була суцільна (він сказав, згадую, «сплошная») п’янь. Люди доживали до тридцяти п'яти – сорока років. В тринадцять-п’ятнадцять – вже алкаші. Вся продукція заводу випивалася на місті виробництва. Довелося перебудувати усе. У меня профсоюз – я сам. Увольнял за выпивку в момент!» І знов українською: «Побачите – у цехах квіти, у яру між спорудами бетонні доріжки…» І несподівано: «У вас там на Україні не розвернутись. Конкуренція! Спеціаліст на спеціалісті. А мені головний інженер потрібний. У мене є один – так він же тютя! (молодий головний інженер на кінці столу покивав). Тут, якщо ти не п'єш – два-три роки – і ти секретар райкому. Ну, а далі вже треба пить…»
«Живем тут як пани. На всю область у мене одного телевізор напряму Москву ловить. Он, бачите, на новій апаратній антена? Вояки за спирт поставили та кабель завтовшки в руку аж до дому два кілометри протягли.»
На шістдесятиметровій апаратній височіло щось на зразок Ейфелевої башти.
Порозмовляли про врожай картоплі. В той рік вперше на моїй пам´яті у Києві ціна на кіло картоплі перескочила бар´єр в один карбованець, що було нечувано.
Директор простягнув руку, натиснув кнопку та прямо у повітря негучно сказав:
“Іван Іванович.”
“Слушаю Вас” – негайно обізвався голос.
“Пришлю к тебе инженеров из Киева, земляков. Дай им триста килограмм картошки.”
“Дык как же я спишу ее? Вы же сами…»
«Учить мне тебя? На детсад спишешь. Я подпишу».
У цей час крізь вікно кабінету ми побачили, як до спиртосховища в яру під’їхало авто та людина у довгому брезентовому плащі увійшла до св’ятої св’ятих з двома каністрами.
«Посторонний туда не войдет – відповів директор на незадане питання. – Начальник райпотребсоюза.»
Я згадував високі паркани та непроникну охорону на першому-ліпшому українському спиртозаводі, чисті дороги у поселках, велосипедні стоянки, в яких, граючи на сонці спицями, стояли довжелезні ряди залізніх коней і дивився на дорогу, де замерзла багнюка почала підтавати, стаючи непролазною.
Директор прослідкував за моім поглядом. «Усьому свій час. Дійду і до села. Під´їзний шлях збудував, тож тепер уся округа з нього навесні багнюку прибирає. Першого травня.»

Різниця друга
До вісімдесят першого року я бував у Москві нечасто. У сімдесят четвертому я був на курсах підвищення кваліфікації у харчовому інституті, на Соколі. Цей мій першій дорослий приїзд якраз і продемонстрував мені різницю.
Я вийшов із метро «Сокол» та попрямував до тролейбусної зупинки. Підійшов тролейбус і я, звичний до невеличкої швидкої черги при вході, замешкався, чекаючи, доки попередні увійдуть. Та сталося несподіване. Пасажири, злегка поштовхуючись, обтекли мене з обох боків, як загублену у струмені непотрібну трісочку, двері з гуркотом зачинились і тролейбус рушив. “Інший темп життя” – зрозумів я.

Різниця третя
У чорнобильському 1986 році, коли моя жінка лежала з тяжким загостренням ревматоідного артриту, спровокованим опроміненням, в інституті ревматизму, в одній палаті з нею, тяжкою і навіть не розуміючою, що з нею коїться, лікувалась дружина якогось дрібного міністерського чиновника.
Я витирав зволоженою ваткою потріскані уста, шепотів щось заспокійливе, з жахом бачачи, що життя от-от покине палаюче тіло і раптом почув: «Вечно они лезут у Москву, как будто там у себя умирать негде!»
Я скам'янів.
Не буду згадувати, які слова я знайшов для цієї потвори… Але результат був несподіваний – після її категоричної вимоги нас перевели в іншу - маленьку, з низькою стелею кімнатку під сходами, здається, колишню спальню педеля гімназії, де вчився Брюсов.

Москва завжди приваблювала. Мене – музеями й театрами, митців – заробками, спеців – кар'єрою та можливістю закордонних відряджень, усю велетенську державу – ковбасою та імпортом. Були у ходу анекдоти:
Брежнєва спитали, як вирішуються проблеми постачання та розподілу імпорту на громадній території. «Привозим все в Москву, а они сами развозят».
При коммунизмі у кожного буде літак. «Зачем?» «А от почуєш, що на Соколі ковбасу викинули…»
Москвичі з полегшенням відчували порожність транспорту та магазинів у нечасті дні олімпіад та фестивалів. Не думаю, що жителі Москви ходили б щовечора у наметове містечко годувати демонстрантів. Але треба розуміти, що вони неповинні в цих своїх вадах. Просто, як писав геніальний Булгаков, «их замучил квартирный вопрос».
Велетенський насос, що висмоктував десятиріччями найбільш талановиту та активну частину населення з усієї держави, ще діє.
(«Квартирный вопрос» - до речі, не можу уявити собі, щоб москвич зробив те, що робили мої колишні однокласники, інтелігентне літнє подружжя з неабиякими матеріальними проблемами. Вони віддавали ключі від квартири незнайомим «палаточникам» зі Львова чи Донецька, щоб люди могли відпочити по-людському, помитися… Одесит – так, колишній ленінградець – вірю, сам бачив, але москвич – даруйте, не вірю.)
Я багато подорожував Росією, від півдню до полярного кола, від Петербургу до Забайкалля.
Коли у газетах часом писали «Нью-Йорк - город контрастов», я про себе повторював: «Россия – страна контрастов». Доісторичний побут у глибинці, який я спостерігав у трьохстах-чотиристах і тисячах кілометрів від Москви, не йде в ніяке порівняння з тим життям, що буяє на московських вулицях. Авжеж, розходження є і в образі життя різних верств українського населення, але не до такого ступеня.
Різниця четверта (негативна)
Існує разюче розходження в рівні, а точніше, у публічності рівня культури. Не пам'ятаю в українському телебаченні передач такої якості, як «Антропология», «Культурная революция». Далеко не адекватна спроба створити щось подібне, «Я пам'ятник собі», чомусь тихо вмерла. При цьому, це зовсім не означає, що в Україні немає тонко мислячих людей, або відсутній інтерес до елітарної культури. Просто ті відлюдки, що платили мас-медіа награбованими грошима, не цікавились цим типом напруженого інтелектуального життя.
Різниця п'ята
Мабуть, це є найголовнішою різницею у психології росіянина та українця.
Росіянин завжди відчуває причетність до спадщини Великої Імперії. Образ російського народного Героя являє сильного, але доброго та справедливого русявого велетня, який буде поблажливо ставитись до слухняного полоненого, але з невідворотною жорстокістю жахливо, байдуже та без жодного докору сумління скарає непокірного чужинця.
Це було виховано у царські часи, підтримано у більшовицькі. Не треба багато пояснювати, що відчуває у зв'язку з цим пересічний українець. Російськомовний може відчувати ностальгію за втраченим безмежним простором, почуття втраченої причетності до великої держави. Україномовний може відчувати деяку неповноцінність та жах з тих самих причин. (Але є дещо об'єднуюче ці обидві категорії громадян України. Це притаманна нормальним людям нестерпна жага волі за всяку ціну. Инакше не пояснити результат референдума 1991 року.)
З цього витікає ставлення до іншої мови. Пересічний українець вільно володіє російською мовою. Пересічний росіянин… Не смійтеся. Це скоріше сумно. Усі пам'ятають патологічне небажання земляків гумориста Задорнова вивчати латиську мову. Це вже є трагедією само по собі, і може призвести до ще більшої.
Російський істеблішмент (а разом з ним сторіччями зомбований пересічний громадянин) панічно боїться послаблення та децентралізації влади, втрати контролю над віддаленими сировинними ресурсами. Пересічному ж громадянину компактної України споконвіку було глибоко начхати на турботи центральної влади (хата завжди була з краю), і тільки шалений грабунок останнього десятиріччя призвів до розуміння того, що чесна влада спроможна захистити від грабунку та надати, кінець кінцем, можливість кожному спокійно займатися власними справами, тобто знову ж таки своєю коханою хатою.
До речі, саме імперським амбіціям президента Путіна має завдячувати самоідентифікацією, самовизнанням багатонаціональний народ України як горда, незалежна Європейська нація. Коли цей наполеончик прийшов у владу, мені стало моторошно одразу, бо я бачив, що його політика може народити в Україні найгірше – щось на зразок горезвісного провокатора Козака при владі. Імперські зазіхання завжди спонукають до радикалізму. З найтяжчими наслідками. Але на щастя, здоровий глузд хазяйновитого, обережного українця переміг і цього не сталось.
Іще один наслідок багаторічної історії лишився у соціальній психології пересічного українця. Усі пам’ятають вислів митника з фільму «Белое солнце пустыни» - «За державу обидно!».
Так от саме цю фразу неможливо уявити вимовленою вустами українця, чи то східного, чи то західного, бо для слобожанина держава була символом «государева слова и дела», а для волинянина чи галичанина – символом чужоземного того чи іншого загарбника.

Я перечитав написане. Тривіально; оживлене тільки прикладами з власного життєвого досвіду. Лишається додати рядки завершення, коду.
Коли сорок із гаком років тому ми приїхали з патріархально-провінційного українсько-польського Львова у російськомовний стольний Київ, покійній матері не сподобались кияни. «Вони такі зарозумілі… Хизуються своєю культурою (при цьому вона показувала пальцями та підкреслювала непередаваною інтонацією одеситки щось неймовірно іронічне). А клопів розвели, сміття з вікон викидають.»
Минув час. Клопи зникли, сподіваюсь, назавжди. Щоправда, буває ще, що з вікон летять недопалки, а інколи навіть порожні пляшки. Але місто й люди змінились докорінно. Саме обурені кияни перетворили звичайну політичну демонстрацію на справжню революцію, миролюбну, але незупинну. Саме кияни об'єднали таку розрізнену, велику Україну у єдину вільнолюбну націю.
І тепер я, киянин, можу пишатися своїм містом, його людьми.

06.01.04 Для «Зеркала Недели»