Є люди-звірі - забігають в твій ліс думок і сприйняття і йдуть геть. Є люди- птахи - іноді повертаються, щоб заспівати старої пісні. А іноді і нової. Є люди як люди - беруть своє для себе ( чи ,може ,й не зовсім своє,але для себе - це найхарактерніше) і йдуть геть,не прибравши після себе поліетилену і скляних уламків. А є люди,яких можна тримати в примарних тінях своїх лісів ( змішаних і хвойних) завжди. При цьому зовсім не обов'язково мати їх там фізично.. Досить того сонця,яке вони засівають в серце. Ці люди... Вони поза класифікаціями. Вони є. Вони наповнюють. Занурюють у себе. Жбурляють високо між хмар - як камінь з пращі- щоб розбудити... Цих дивовижних істот можна назвати просто - Люди Для Тебе. Вони іноді ступають твоїми стежками. Осяюють їх срібно- золотавим сміхом. Легко приходять і легко йдуть. Легко мандрують. Легко танцюють. Роблять дурнички. Розбивають вщент твої пафосні погляди на все. Сіють щось... Щось неймовірне. І летять мандрувати далі. І ти зовсім не мучиш себе очікуванням нового візиту. Ти знаєш, що всі,хто Твої - з тобою. Бо вони віддали твоєму серцю щось особливе. І ти точно..точно знаєш. Що рано чи пізно. Ця зустріч знову... Невідворотньо. Відбудеться. Тому спокійно і щасливо заварюєш чай. Йдеш своїми темними стежками. Читаєш вірші під лапатим гіллям ялини. Вдивляєшся в мегаполіси моху. Рахуєш комах,які будують свої фантастичні фортеці. Зустрічаєш птахів. І звірів. І людей. Летиш над своїм лісом на повітряній кулі. Падаєш в гостре гілля. І не боїшся. І навіть не тривожишся. Бо точно знаєш,що все необхідне рано чи пізно невідворотньо відбудеться
27.11.18

...Твій уроборос прокидається, відкриває чуже око з вертикальною зіницею. Відблиски його могутнього внутрішнього полум'я лякають і заворожують. Він прийшов...Ні, прокинувся. В твоєму серці. І просить їсти.
Ліниво, невимушено шукаєш рукою його хвіст. І не встигаєш запитати, чого сьогодні завітав. Нагадати про те, що ти на початку? Нагадати, що близько кінець? Нагадати, що кожен фініш - то вже теж початок нового початку?..
Можливо,він приніс твоє єство - сильне, тваринне, глибинне. Те,яке було спочатку у твоїх печерних пра... Можливо, він прийшов допомогти тобі? Знищити себе. Ще раз знищити. І побачити себе інакше. Чи інакшого.
Мабуть, завітав, щоб ти змирився із своїми чорними глибинами. Прийняв їх. Обійняв. І навчився жити з ними дружно. У всіх є чорні тріщини без дна. І живе там щось мотороше своєю невідомістю. І ми ховаємо їх від себе і від усіх. Замащуємо гіпсом. Наївно клеємо пластир. Прикриваємо долонькою. А тоді плачемо на одинці. Але часом потрібно заглядати туди. Дивитися,широко відкривши очі. Вбирати. Вчитися любити. Любов лікує все. Любов населяє чорні тріщини зрозумілими істотами. Гладить їх по голові. Приручає. І вчить бачити їх по- новому.
Уроборос приніс твої привиди з твоїх глибин. Поклав їх перед тобою - нещасних і самотніх.
І зараз відкриє свою пащеку. Так широко,аж поки знову не стане собою. Собою в собі. Аж поки ти приймеш своїх привидів. Страшних і не дуже. Аж поки ти не скажеш їм:"Привіт. Ви - це теж я. І я саме такий. Будемо жити дружно?". Аж поки ти не розкажеш їм свої історії. І не вислухаєш їхні.

Уроборос, ти, твої привиди з чорних глибин.
І червоний захід. І глибина ущелини. Звішуєш ноги на її край. П'єш чай з чебрецю. І милуєшся черговим кінцем чогось. Початком чогось іншого.
Вечорами буває прохолодно... Одягайся. І пий чай. завтра буде. А ти сьогодні. Будь.
13.03.19

Коли б ти не була така... осіння. Коли б ти не була така... терпка. З гірковатим присмаком. Коли б від тебе не віяло страхом - не встигнути, загубити, втратити... Можливо, тебе б любили. Так, Осінь?...Уявляєш, скільки палких прихильників, залицяльників було б у тебе? Вони б обожнювали тебе. Раділи. Плескали тобі в долоні. Співали б тобі романси. Називали б сотнею ніжних імен.
Хвилювалися б. Стискали кулаки - нервово і трішки злякано. Писали б віріші і есе - хоч якось би торкнутись втого серця...

Ти б проміняла себе на це?..
Ти б стала теплішою, добрішою, кращою?...
Ти б пішла колоти собі губи і підкачувати груди?.
Мостити ще декілька теплих місяців під спідниці - лиш би їх - обожнювачів - стало більше?.

Цікаво, ти - як жінка - думала про таку спокусу?. Стати улюбленецею всіх? За літом - Осінь, але ні, не та, яка з дощами, холодом і натяком на близьку зиму?.
А інша! Вона - ідеальна! Вона - мрія. У неї зовсім нічого зайвого, лиш свій особливий шарм і - ох! - такий погляд!
У неї - ідеальна талія, спокусливі лінії, трішки загадки в очах, трішки зверхності в голосі - перчинка!

Ти відчуваєш, Осінь, як багато втрачаєш?.. Ти вже, мабуть, шукаєш пластичного хірурга і просиш в Бога і людей (проси в останніх, то вони останнім часом змінюють себе, меблі, рукавички, клімат, домашніх улюбленців, віросповідання, принципи і погляди, автомобілі...- усе зі швидкістю звуку і без зайвих роздумів...), щоб таки хоч хтось зробив тебе ідеальною, потрібною, необхідною?..

Ти уявляєш ці захоплені очі, наповнені сліпим захватом?.
Міліони... Біля твоїх ніг. Давай, наважуйся, такі великі ставки!!! Зірвеш куш!

Що кажеш?.
Ти кажеш - тобі затишно ТАКІЙ?.. Ти кажеш - ти щаслива?.. І досить тих, хто любить тебе й так?.
А раптом - не любить ніхто?.
Ніхто, уявляєш?
Нічого?.
Можна й так?.
Ти - не зверхня, Осінь. І знай - я люблю тебе. І знай - це щиро. Твоя невимовна осінність змушує мене народжуватися щораз разом з тобою. Твоя гірковата напівтемрява. Твоя терпка прохолода. Торкають такі струни. Які не під силу торкати нікому, крім тебе. За це теж. Люблю. Тебе. Осінь. Будь ласка. Завжди. Залишайся. Тільки. Собою.
І я знаю, що так і буде.
Брини.

02.09.19.