Пообіцяй мені,пообіцяй мені, Що завжди горітиме світло в твоєму вікні...
Пообіцяй мені,хай навіть не збудеться, Що "завтра" негайно і невідворотно відбудеться! Пообіцяй мені...

Один в каное

Є люди-звірі - забігають в твій ліс думок і сприйняття і йдуть геть. Є люди- птахи - іноді повертаються, щоб заспівати старої пісні. А іноді і нової. Є люди як люди - беруть своє для себе ( чи ,може ,й не зовсім своє,але для себе - це найхарактерніше) і йдуть геть,не прибравши після себе поліетилену і скляних уламків. А є люди,яких можна тримати в примарних тінях своїх лісів ( змішаних і хвойних) завжди. При цьому зовсім не обов'язково мати їх там фізично.. Досить того сонця,яке вони засівають в серце. Ці люди... Вони поза класифікаціями. Вони є. Вони наповнюють. Занурюють у себе. Жбурляють високо між хмар - як камінь з пращі- щоб розбудити... Цих дивовижних істот можна назвати просто - Люди Для Тебе. Вони іноді ступають твоїми стежками. Осяюють їх срібно- золотавим сміхом. Легко приходять і легко йдуть. Легко мандрують. Легко танцюють. Роблять дурнички. Розбивають вщент твої пафосні погляди на все. Сіють щось... Щось неймовірне. І летять мандрувати далі. І ти зовсім не мучиш себе очікуванням нового візиту. Ти знаєш, що всі,хто Твої - з тобою. Бо вони віддали твоєму серцю щось особливе. І ти точно..точно знаєш. Що рано чи пізно. Ця зустріч знову... Невідворотньо. Відбудеться. Тому спокійно і щасливо заварюєш чай. Йдеш своїми темними стежками. Читаєш вірші під лапатим гіллям ялини. Вдивляєшся в мегаполіси моху. Рахуєш комах,які будують свої фантастичні фортеці. Зустрічаєш птахів. І звірів. І людей. Летиш над своїм лісом на повітряній кулі. Падаєш в гостре гілля. І не боїшся. І навіть не тривожишся. Бо точно знаєш,що все необхідне рано чи пізно невідворотньо відбудеться
27.11.18