Ми звикли розглядати цензуру з точки зору стосунків влада – ЗМІ і влада – суспільство, ставлячи акцент на різних аспектах порушення комунікації між ними. Типовий контекст аналізу – як діалог перетворюється на монолог, які механізми для цього використовує чиновництво, як це сприяє його самозбереженню і руйнує функції соціального інституту журналістики. Традиційно у центрі уваги перебувають ЗМІ (жертва цензури) і політична еліта (її джерело), натомість суспільство (споживач цензурованого продукту) незаслужено випадає з кола міркувань аналітиків. Між тим обмеження права останнього на отримання повноцінної інформації, що є закономірним наслідком обмеження права журналістів на висвітлення певних тем, ідей, призводить до глибинних змін соціальної психології, розуміння яких необхідне.

Що ж відбувається з суспільною свідомістю під впливом цензури?

По-перше, в суспільстві інформаційних обмежень формується неадекватне самосприйняття і самооцінка. Коли ЗМІ не вільні у виборі і подачі матеріалу, поза їхньою увагою опиняється значна кількість соціальних проблем, не висвітлюються інтереси і погляди цілих соціальних груп, окремих верств населення. Як наслідок, соціум не лише не може донести до влади свою позицію, скориставшись посередництвом журналістів, він не може здійснити процес самопізнання, створити достовірне уявлення про себе. Одна частина суспільства не бачить, як живуть інші. Без справжнього розуміння внутрішніх протиріч соціум втрачає здатність до внутрішнього діалогу, а осмислена оцінка колективного “Я” і його складових замінюється штампами, трансльованими в інфопросторі.

По-друге, суспільство, хворе цензурою, безініціативне. Дана характеристика багато в чому зумовлена попередньою. Кожен окремий індивід, стикаючись з певною соціальною проблемою, сприймає її як свою власну, не усвідомлюючи, що насправді вона стосується багатьох. А без такого усвідомлення неможливий пошук однодумців і координація дій. Слабкість самоорганізації і об’єднання зусиль проявляється не лише у питанні боротьби з труднощами, вона притаманна будь-якій громадянській активності (а точніше пасивності) щодо спільного просування поглядів та ідей, які не являються загальноприйнятими.

По-третє, не маючи змоги отримати різнобічну інформацію, суспільство починає мислити спрощено, схематично. Замість складної різнобарвної картини світу воно бачить у ЗМІ неповну чорно-білу модель без багатьох деталей, без напівтонів і відтінків. Поступово ця викривлена модель інтерналізується, стає складовою світогляду аудиторії і відправною точкою в оцінці нею оточуючої дійсності. Коли певне питання регулярно висвітлюється під одним і тим же кутом зору, акцентований погляд на нього починає сприйматися не тільки як правильний, але й як єдино можливий. Таким чином, втрачається інтелектуальна здатність суспільства порівнювати і аналізувати, критично підходити до соціальних явищ, продукувати альтернативні шляхи вирішення тих чи інших проблем і бачити всю множину причин їхнього виникнення. У сприйняті соціальної реальності стираються нюанси, відтак зростає його контрастність, схильність до безкомпромісного поділу всіх подій, суджень, переконань на добро і зло, правильне і неправильне. В свідомості такого суспільства функціонує безліч стереотипів, які полегшують, але водночас помітно збіднюють його мислення.

І, нарешті, четверта характеристика – цензурованому суспільству властива вертикальна покора і горизонтальна нетерпимість. Дії влади, висвітлюючись у ЗМІ лише з позитивного боку, одержують беззаперечну підтримку, ідеологія політичної еліти сприймається як оптимальна. Відтак протилежні цінності, погляди, моделі поведінки закономірно опиняються на полюсі негативного ставлення більшості соціуму. В суспільстві формується різкий осуд інакомислення, неприйняття всього, що йде врозріз з усталеними уявленнями. Носії ідей, що протилежні панівним, автоматично перетворюються на ворогів. Загалом соціальний образ ворога (внутрішнього чи зовнішнього) є неодмінною складовою світогляду суспільства, що живе в умовах різких інформаційних обмежень.

Розуміння психологічних особливостей цензурованого суспільства є необхідною передумовою пошуку методів ефективної боротьби з цензурою. Адже щоб у соціуму з’явилося бажання подолати проблему, наявність останньої має усвідомлюватися. А цього в силу наведених характеристик суспільної свідомості якраз і не відбувається. Аудиторія, позбавлена критичного мислення, переважно не сприймає трансльовану в ЗМІ інформацію як цензуровану, неповну, однобічну. Вона вірить в пропоновану журналістами версію реальності, яка спирається на звичні стереотипи і одночасно посилює їх. Зруйнувати цю сліпу віру, заронити сумнів, що світ не може бути настільки простим, висновки настільки однозначними, підходи настільки правильними (хибними) – ось перший крок на шляху подолання цензури. Лише сформувавши в суспільстві запит на отримання різнобічної, навіть суперечливої інформації, пробудивши в ньому потребу інформаційного вибору, виховавши справжню культуру мислення, можна говорити про перспективи боротьби за вільні ЗМІ.

Таким чином, особливого значення в профілактиці і лікуванні хвороби цензури набувають освіта (насамперед вища), наука, мистецтво – тобто все те, що збагачує світогляд людини і соціуму, стимулює їх аналітичні здібності, формує критичність оцінок, показує відносну (на противагу абсолютній) істинність тих чи інших переконань, суджень, ідей. Інтелектуально розвинена людина, яка усвідомлює складність світу, ніколи не сприйме його спрощену модель. Те ж саме стосується і суспільства. Не дарма ж ініціаторами боротьби за демократичні свободи, в тому числі за свободу слова, в усі часи виступали студентство й інтелігенція – соціальні верстви, що чітко розуміють викривленість цензурованої інформації, а тому можуть протистояти її деструктивному впливу на свідомість. Це яскраво продемонстрував і наш революційний Майдан, започаткований студентами, переважна більшість учасників якого мала вищу освіту, а значна частина навіть не одну.

З огляду на зазначене, сприяння успішному функціонуванню соціального інституту вищої освіти не менш важливе для боротьби з цензурою, ніж традиційні заходи медіаспільноти, спрямовані на відстоювання прав журналістів. А популярну серед політичних еліт тезу про доцільність скорочення кількості вищих навчальних закладів слід вважати не лише неактуальною, а й шкідливою для суспільств з неусталеною демократією, де можливі рецидиви авторитаризму загалом і цензури зокрема. Адже з інституційних засобів розвитку аналітичного світобачення в соціумі тільки освіта здатна охопити багатьох, тоді як наука і мистецтво (справжнє, не примітивне) можуть слугувати доповненням, але не заміною, оскільки залучають досить вузьке коло обраних. Людина, що закінчила вуз, не обов’язково знайде роботу за дипломом і стане фахівцем в отриманій спеціальності, проте вона точно стане фаховим громадянином, здатним відстояти власні права і права своєї соціальної спільноти, протистояти обмеженню свобод з боку влади.

2014 р.