Хіба я чимось зобов‘язана ?Чи може присягала? Чи може я обітницю якусь складала?
Я вільна тілом і думками я не витримую мовчати. У світі,де невільні духом,навік приречені змовчати. Хіба це добре,що в думках твоїх сидить лихий господар,який диктує правила твоєї гри? Усе життя це гра, а як її прожити обрати маєш тільки ти.
Мабуть,найбільш образливо в житті це мати голос,який без повеління не взмозі й звуку донести.
То скільки можна жити в рабстві, в яке ти сам загнав свої думки.?

Я мовчки вдалині стояла і тільки поглядом тобі співала.
А ніжна золото-багряна осінь бриніла м’ягкий супровід мені.
Співала про минувші дні, які вже знов не пережити.
Про наші погляди смутні, які боялись відпустити.
Про ті часи скрутні, які вдалося нам здолати.
Про той момент, коли душа твоя стала не в такт моїй співати

Я дуже сильна і воодночас легко гасну.
Я плачу, я кричу...
Сміюсь, і знову одягаю маску, в якій зосталося багато нездолáнних слів.

Я не витримую, я слабну. Я падаю, і далі вже не хочу йти,та хто крім мене, зможе шлях тернистий цей пройти. Затям,Життя-не казка,сказала раз колись собі.
Хто як не ти? Збирайся з думкою, старайся, живи лиш так, як хочеш цього ти . Роби все чесно,й не ламайся ,під натиском ворожої душі.

Ці фарисеї будуть тільки зневажати, а ти все далі до мети лети.Вони ж бо схочуть крила твої обтинати, зламати пориви душі, проте не вдасться їм піднятись,на недосяжні бéскиди твої.

Лиш віск легесенько стікав додолу
А я не плачу...
лиш тихесенько кричу....
Душа моя, малесенькая пташка, яка слізьми щебече гімн життю...

Вже може годі душу мою плюндрувати? Кидати в спину тільки наклепи пусті?
Для чого нам самим себе з середини з‘їдати,і лиш шукать недоліки в собі?
Їм завжди буде недогода,і все не так,як робиш ти.
Ти пам‘ятай ,щасливий стане тільки той, хто завжди буде йти.

В душі неначе вітер віє по Сахарі,а ти не оглядаєшся, крокуєш далі, туди де нас не буде більше знов.
І Шлейфом оксамитовим лунає мій тихий сум,який все в‘ється знов і знов.
Бо ж справжній жаль насправді не гучний
А За вікном вирує там безжалісна молочно-заварна зима.
В руках гаряча кава, в думках крихкі слова.
Не знаю я, як буде далі там,можливо, скоро і в моїй душі настане Шантарам.

Романтичне розмаїття зір та тонке сплетіння поглядів, мов гір.
Струменіють вектори душі і тіл, пламеніють вітри відчуттів.
Імпульси вирують, настрої бушують,дотики зникають, подих забирають.
У повітрі аромати, запах кави,хвої,квітки-м‘яти.
Пристрасть рвется,гнів і страх,чи на рівних ми правах?
Посмішки лукаві, а можливо і ласкаві,поцілунки малодушні та безтями неоружні.
І турботи ніжний птах ходить тут на всіх правах.
Серце б‘ється, струна рветься,почуття нестримно ллється.
Наші душі немов тайні,мілдемісти незвичайні.