битий посуд – казали на щастя –
нагадує: все не вічне.
улюблені чашки тихо формують хребет
дитинства.
людина прагне, мовляли філософи, сама по собі до смерті...
— чому ж ми так шануєм, але боїмось опинитися серед мертвих?
існують безсмертні ідеї, прийомники і поезії,
а ми сміливо вважаюємо себе безсмертними з áнестезією.
хоча не мрущими є лише Turritopsis dohrnii.
у бога є гумор та мозок у біса гонорний.
якщо ті, хто мають волю на сумнів, раптом
знайдуть істину,
а в ній немає бога, всесвіту й містики,
і космос - це просто якась фамільна тарілка,
яку коли розіб'єш - не склеїш, а з смутком викинеш,
і оприски всі окремо не мають сенсу,
і з них виливається все, що льється.
то ми по природі руйнуємо все довкола:
дитячі історії, логіки, галактики й мови,
останні обманюють нас та змушують вірити в бога.
адже vernunft від vernhemen - це розум слухаючий [господа],
і слово це теж ніби дарунок з "неба"
тож ніби у нашому мозку існує потреба:
шукати істину, знаходити смисли, любити лорда
і в битому посуді бачити нариси для еклоги.
писати вірші серед ночі в своєму смішному світі,
та уявляти метагідратний вибух замість виспатись.
тому невідомий добряк віддав безсмертя медузі,
яка просто існує безжодних сумнівів,
немає мозку, ума, інтелекту, розуму,
аби припустити Бога і своє створення.

12.X.MMXXIIIp.

Ялівцева душа, що буятиме завжди – зарівно яка пора
І її платонічне кохання до ницого, голого тіла -
Як обплетена хвіртка з колючих рожевих троянд
для зневірених,
Як уявний друг Вістен Одена чи для когось - Бог Віздома.

А вона набагато вища од нас усіх:
Релігійних фанатиків, скептиків, атеїстів
Поки ми гриземо себе із середини та других
В наукових і просто безсенсових квазі диспутах.

А вона як хлопчисько, що дуже уміло сховався
І тепер як довкола нього рояться уперті діти,
Він сидить спокійно у діжці і втримує свій хизуватий сміх,
Позаяк мудрість, як щастя притриматись любить тиші.

І душа ялівцева, до того ж, усепроникна,
І витає в тумані питань і у містиці часу,
Бо не їй затушувать світло
перед раптовою істиною,
Бо не їй заплющувать очі від ласу дикого джазу.

Тож нехай підноситься вільно над нами, мов дужий птах,
Бо з висот ліпше видно місця для звитяжних прагнень,
І якщо до етеру не дано доторкнутись нам,
Хай у душах наших безслівно світить
таємна правда.

5.VII.MMXXIIIp.

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

квітень. дуже багато курю. на гілках вже бруньки. в макітрі кудлатій заграли любовні блюзи... білет за лаштунки. довкола усі кохаються дуже ніжно. я ж полюбив медузу. мов камінь наріжний.
місто пахне кавою.
потяги - пилом.
вона
мовила,
що
читаючи
керуака
я
здаюся
їй
милим.
тане останній сніг, а із ним мої руки. звуки спадають стокато. і почуття стікають безжально. на. сірі. картаті. брюки. люди яскраві відстукують марші бруківкою в модних тренчах. не заступив поріг як прощались - просто втупився в плечі.
ввечері в душу немов насипали гору вугілля:
я згадав,
як
зображав
наше
весілля.
губи
майже дорослі -
обвітрені.
і роздерті.
- я не міг
уявити,
що
це
кохання
не
до
самої
смерті.
квітень. дуже багато курю. як інакше?
та, що робила мене щасливим, жалить, не можучи м'якше.

2.V.MMXXIIIp.

потанцюй,
друже,
як у старих фільмах:
вдихни повітря
як у цьому кадрі.
у кіно показують реальні миті,
повтори їх -
не варто шукати правди.

осінь
буває
гарна
в пустих містах,
без автотюну та інших кіношних
фільтрів.
в пагорбах більше романтики, ніж в
жахах,
що ти вигадав,
щоб
відчути
себе
потрібним.

а у самотності
справді
є щось чарівне:
пусті зали, пусті стільці, зачинені двері.
потанцюй,
друже,
як у старих фільмах
- розслабся, це
лиш підвищить
тиск
твоїх
сонних
артерій.

27.III.MMXXIIIp.

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

я знаю, настане час:
ми будемо самі-самі
здіймати погляд свій горілиць
і гнутись до сонця хортами.

і люди не рівні обличчям своїм
блукатимуть поміж світами,
де є лише душі, а в них жодних лиць
- роз'ятрена суміш із плями.

у світі ідей лише копія ми;
і навіть в пустелі є грані.
такамаґахара чи форма з атен
малює нам обрій над головами?...

11.XII.MMXXIIp.

mein Traum brennt,
wie Herz, wie dunkle Haare,
ich weiß wofür
ich lebe diese Jahre

trotz Luft ist kühl,
Geschmeide weiter blitzen
ich seh' das Pfühl
über den wunderschönen Rhein

es fließt aber genügend ruhig,
tut meine Lächen wütend sein.

ich blick es klar
a baar hübsche Pferde-Pärchen,
Luftschiffer scheint
und zeigt die Saar:

es sieht so aus wie ein Märchen,
ich blinzle durch das Okular.

der Schwarzwald tanzt einen Reigen -
I hab' das mit meinen Augen geseh'
und hör' durch die Kronen E-Geigen,
Ergreift mich mit wildem Weh!

das Leben bedeuted lieben
und deswegen klingt es fast gleich...
bitte, fangt die Diebe,
die deine Existenz verkürzten und spielen einen Streich!

15. IX.MMXXIIp.

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

я вітаю поміж тополиним відчаєм,
гнуться долу насипи курганні,
і думки ошатно за стодолами
сипляться у міру зізрівання.

бачу трунок, вишитий на полі,
небо не роз'ятрене вітрами, -
як мені ж то не шукати долі,
коли біс уже не за горами?

лоскотно полащилось проміння
до душі моєї, мов до яблук ранніх.
крадучись, летять зірки химерні,
щоб вказати місце для прощання...

24.VII.MMXXIIp.

Я обіцяю: більше ніяких начал:
Архе давно знайшли,
Як дірки в паркані.
Бджоли гудуть - так шовково!
- Ти не казав,
Пря мені ранку лютневого
розказала.

Шибки трясуться, а холоду вже нема -
Я у фіранки вишивані їх одягаю.
Поряд в будинку велика з'явилась діра -
Бачу: звільняють місце для короваю.

Тяжкі будую стоси книжок, як башту,
I підштовхну її в спину немов каченя.
Все, що було значуще - тепер зникає,
Сенси нові понад обрієм знайду я.

Сонце летить горілиць, ще б пак, полум'яно
І обнімає щоночі стіни чиїсь -
Я не боюся обіймів із сонцем п'яним,
Хай проворкоче в останнє -
Зміниться вісь.

19.VII.MMXXIIp.

Розбий графін, махни руками,
І з шалем вибіжи назовні,
Неначе прірва поміж нами,
Й легені дихають на повні.
Неначе день добою прожить,
І ранок й ніч - немов біном,
Що лиш квадрати дані множить
Зміїной стрічкою кіно!
Ти анфіладою провулків
Неси шалену тінь,
Протерши поміж мостовими
Гріхи прийдешніх поколінь.
Захекавшись, бика помацай,
Зібравши бруд на пальці,
Перверсії буває гірше
Лише душа неандертальця!
Стуляй повіки, тільки осінь
Нашепче ново-ґвінейським яле,
І не питання, не питання -
Лише мовчання про невдале...

6.VI.MMXXIIp.

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

My neighbor seems to be an extremely strong man,
Anything without help he can.
Like, well, potatoes aren't actually needed yet,
But he always wished he had a life vest.

He also has lots of dumb slaves,
When he sees one of them, he makes a dark face.
Today he's pleased, cause' of someone's badness,
Once upon a time, I'm sure, he will be perplexed in the mouth of madness.

I caught him not once out cheating dumb show,
He was appalled but only said "hello".
That's another way of cheating,
But I do believe, this blame his nightmares are gonna keep
And after a while, people won't cheat...

He always points to his steady hand,
I recall he was the best in the school band...
At night, from a window, I saw his quaking head.
He's got to feel a small bad. A curtain was bled.

29.V.MMXXIIp.

Вода стікає у бачок,
Терцини падають як хмиз,
В зіницях погляд на ґачок
Тече мармизкою униз.
В вікні фіранкою закритім,
Немає сумніву - вже день.
Але яка різниця в дідька,
Коли йому анітелень.
Трима в руках розбиту пляшку
За шийку пальцями в крові
Йому наразі дуже важко:
Вирує рейвах в голові.
Розносить імпульси фасадом
Нахабне серце день-у-день
Й спадає п'яним водоспадом
В поток душевних одкровень.
На стелю сумно поглядає
Та нарікає на цейтнот,
У мареві хмільнім кидає
Брудним папером пару строк.
Не зав'язав піїт учасно...
Звичайно, я про поворозок....
Й про камеру у Бухенвальді
Снага прийшла йому у мозок.
Кімнатою стрибає пил
Й куйовдить дим від тютюна:
Поміж ремаркових рядків
Крамольна помира' душа.

1.V.MMXXIIp.

У мене нема за вікном усталених видів,
В малюсінській пляшці налитий не щедро коньяк.
Під колійний стукіт я хочу завмерти та жити
- Ах, ні!
... - Покусаний моллю в купе засмердів кобеняк.

Буває, у тамбурі стрінеш хороших людей -
Усі тут сумні, та дають запалити цигарку.
В пронизливій тиші стрибає сусідній вагон, -
Десь поміж лавок згорблена постать розносить заварку.

Замизгана часом шибка темніє, ховаючи бруд.
Від дому залишилось тільки пожовкле світло.
Я завтра прокинусь, - зі мною прокинеться люд,
Десь дуже далеко лишилась друкарська машинка.
Пригадую титло.

Із сонцем удвох перетнули кордон,
Раптово забув про тугу.
Холодшає серце, млявий у тамбурі тон.
Колісна пара позаду здіймає пилюгу.

В сусіда вуста залилися шампанським.
Воно не грайливе - байдуже.
Запитує втомлено:
"Хіба не однаково,
де
вагон цей спиниться?" -
- Як багато він зрозумів уже.

Тверезо та пильно дивлюсь за пером,
Відводжу очі. Хмільно гойдаюсь.
- Ми вийдем на Вроцлав, там теплий перон, -
відказую тихо та хитро всміхаюсь.

4.IV.MMXXIIp.

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

Дощ трембітом впивавсь у весняні вуста,
Ще зима облизнутись не втигла з ґанку.
І зелений блават, що торік зогнивав,
Проглядав крізь сніжок на світанку.

Місто тихе, велике, розливалось у флячки
Рукавами жовтенькими. Стрічки. Жбани.
Цегляні тони сполонили небо.
- Хочу банькать ці барви - не еребу.

Чорний колір тікав із місцин старих.
Свист гарматень здіймався чайкою,
І надії вмирали, не тут - горілиць
Та із вуст точилися байкою...

2.III.MMXXIIp.

Спохмурніли кумпеля, а із ними бані, -
Золотеє гиготіння ніжиться в сметані,
Гедонізмом балакають і дихають люде,
Скрізь ширяють думки "хай там що далі буде".

Кругом білими нитьми вишетеє блядство,
Містом точиться хвальба і зухвале пияцтво,
У руки самі лиш перебенді й пустобріхи,
А народ все тужить: погоріли стріхи...

Та сидять ліниві вуйки на старій канапі,
І все мружать тупі очі, аж скоро заплачуть,
І їх стогін змайоріє дворами, дубками,
Та й нічого не змінить, хоча, бог із вами!

Так якби ж мовчати вміли, й дурні не пороли, -
Що поробите, панове, на те вони й проли.
І єдине, що лишиться - їх смерті чекати,
І в очікуванні тому, самим пролами не стати...

11.XII.MMXXIp.

Чорна ніч вишиває хрестиком,
Композиція: червоне муліне.
На столі лежить альбом старезний,
В нім водночас все таке знайоме та просте.

Ідіотська мода, сірі мутні шпалери,
Вкритий жиром чайник - ще живі баба й дід,
Непохитні мов стяг, що десь на папері,
Ти малюєш малий, ще не знаючи світ.

На тобі ті колготи, що нап'яті до носа,
На столі купа страв, всі чекають на "сир"
А тебе ще не кличуть, бо зараз під тости,
Розпиватимуть пиво, піде колом козир.

Всі такі безтурботні, рум'янощокі,
І хоч фото червоне, воно дороге,
І котяться сльози, хлюпоче з-під носа,
Все настільки убоге, що аж жах, як живе.

Пам'ятається день той, пісні, що по п'яні,
Затягував дід і співала душа,
Ті залиті недбало фарбою труби,
Запилений палець, що ними рушав.

Гортаєш сторінку: знов всі щасливі,
Танцює не сива бабуся, тебе ще нема.
Сільський клуб, немов пасовище,
Бачиться тремпель: зовні зима.

Переводиш погляд: ти десь на подвір'ї,
Леопадовий верх, знизу - рожевий вельвет.
Блакитні великі очі, щасливе мале обличчя,
В кадрі стіл гнилий, а на нім лежить стос газет.

Хочеться всіх повернути, всіх пробачити
За дурні, дитячі образи,
Знов кортить вкрасти у дядька омріяну люльку,
І впадає серце у стан екстазу.

Мариться, що всі поруч, що знову святкують Різдво;
Тут досі поклеєні ті самі сірі шпалери...
Тільки, прикро, що родичі всі на цьому фото,
Більш ніхто не гукне тебе на святкову вечерю...

6.I.MMXXIIp.

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.

Із Анни Ахматової


Груди так безпорадно хололи,
Але кроки мої - легкі,
На правицю напнула я,
Для лівої пальчатка руки.

Марилось, що багацько сходів,
Та я знала - їх тільки три!
Поміж кленів пошепт осінній
Попрохав: "Зі мною помри!"

Ввів в оману мене тужливий,
Мінливий, лихий уділ,
Я мовила: "Любий, любий!"
Я також. З тобой до загин..."

Це піснь кінцевої стрічі,
Мені зиркнув темніший з домин,
Лиш у ложиці вогнились свічки
Знеохочено-бурштинових світин.


18.XI.MMXXIp.

Епоха ніби дні календаря,
Переміняється із кожним проворотом кулі,
Але, скажіть, од чого стоїцизм,
Вам резонує зі старим минулим?

Чому із праски кожної дзвенить,
Хрип Епіктету крізь повістку ліву,
Невже вам обізвати так кортить,
Цю філософію античну, зіржавілу?

Який до бісу "новий стоїцизм",
І на хіба Аврелія читати? -
Зцілить аби одбите днище у діжі,
Вам треба лиш ротяки роззявати.

Скажіть, хіба належить ваша точка,
До площини поняття "стоїк", - Ні?
То нащо свій екзистенційний поклик,
Розприскувати звідусіль і без межі?

Оте лиш й вмієте - точити ляса,
Й фонтанувати тугою душі,
Устами дружньо пісню сумну розтягати,
І звідусіль кричать: "ми - сто-ї-ки!"...

6.XI.MMXXIр.

Світ покоробило дригом догори,
Покотилась музика і мої вірші,
Всі немов засіли в бочці Данаїд,
І чекають звідти на своїх Кіпрід.

Наче небо з долом хтось змішав в етюді,
І тепер по небу ходять білі люде,
А моїх думок, раптом і не стало,
Бо життя сторицею усмішку підняло.

10.X.MMXXIp.

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Чекіст мені цитує Стуса,
Очима змірявши бенкет,
Так ніжно, так проникно каже,
В кишеню сунувши багнет...
І ці слова неначе криця,
Але ж стривайте, це тенет!
Мовляв "А вам, шановні, вислів.."
-Який? -Ось цей! Знайом, еге-ж? , -
з усмішкою, пита старик,
рукой скидаючи кашкет.
Мій погляд враз на еполет,
Як інсургент, сказать лиш встиг:
"Герой поет!" І наче пил,
Як давній ржавий тихий брил,
Мушкет в ребро мене огрів,
І бовкнув я: авжеж відомий...
Й звалилось тіло нерухомо....

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.