І
Білі троянди.
Червоні троянди.
Під час сарабанди
Музичної банди
Буденність у місті
Стояла на місці,
А нерви гасали.
Бідні квартали
З легкого півсну
Чекали весну
І світлу годину.
Кожну людину
Тримала за серце
Любов. Усе це
Так дивно було,
А місто гуло
І всіх пожирало.
Лицар й забрало
Не зміг би підняти,
Щоб не відняти
У когось життя —
У жінки, дитя,
Дрібного торговця,
Черевомовця,
Панянки, повії,
Скупих лицедіїв,
Розбійника, ката
Чи власного брата.
А втім, було добре.
Сповнені торби
Жита й заліза
Носили гульвіси
Від хати до хати,
А бідність на п'яти
Їм наступала.
Вічність настала
Ще позавчора,
Чергова потвора
Тепер буде богом
Перед народом,
Що вірить в казки,
Або ж навпаки —
Втопає в зневірі.
Гризуться мов звірі
Думки.

ІІ
Пагорби й гори,
Вільні простори
Вранішнім небом
Вкривались, мов пледом.
Марило збіжжя
Дощем, тільки тиша
Лунала в пустелі,
Що люди веселі
Зробили з лісів.
Симфонії псів,
Палі і диби,
Заможні садиби
І вічні фортеці
Засіли у серці
Бродячих поетів,
Натовп куплетів
З них рвався назовні.
Дні прохолодні
Тягнулись до низки
Подій. А бризки
Морів, океанів
Плекали тиранів
І їхню журбу.
Знавіснілу юрбу
Тягнуло до смерті —
Її розпростерті
Обійми чекали
На орди й навали
Панства, голоти,
Міської дрібноти,
Церковного кодла
Та й всіх, що довкола
Були, бо байдуже
Слабким або дужим,
Багатим чи бідним,
Наскільки огидним
Ти був, але врешті
По будь-якій стежці
Зійдеш ти на дно.
Ллється вино
У горлянки чортів,
Що тут за царів
Завжди були. Світ тоне,
Бо змін тут ніхто не
Хотів.

ІІІ
Стяг королеви
Обмешкали леви.
Неначе від спеки,
Рожеві пащеки
Вони роззівали,
Немов до загалу
Шкірили ікла,
Але уже звикла
Людність столиці
До цього. Дурниці
Непевного змісту
Бродили по місту,
З полону пітьми
Затяжної зими
Надії звільнились.
Розбрат чиїмись
Пустими словами
Гуляв головами,
Як і гармидер.
Розпачливий вітер
Зривав гобелени.
Актори зі сцени
Лаяли всесвіт
І линули в безвість
Схвальних овацій
Потомлених націй.
Ніч відступала,
Додолу лягала
Холодна імла.
Від кривди і зла
Вивільнялись серця,
Що чекали кінця
Чи не щоденно —
Народ був напевно
Готовий до вбивства
Цього королівства.
А лорди шляхетні
У цій шкереберті
Втрачали реальність,
Щастя і радість
Міняли на сни
І душі вони
Ховали в безодні
Напередодні
Весни.

2018

В дівчат є тенденції квітнути, в'янути,
П'яними танути серед зловтіх,
Днями найгіршими жити у пам'яті,
Тихо сміятись, кохати не тих.

В дівчатах помітна тільки околиця,
Схований нетрями внутрішній шовк,
Та часто у мандрах марно їм хочеться,
Щоб у кущах чатував на них вовк.

Ледве вмолиме дівоче кохання
Лишає назавжди безболісний слід.
Серця віддають свої на зберігання,
Їм повертають обшарпаний лід.

Пустопорожні розмови в повітрі
Дівчат обвивають мереживом слів:
"Закони життя — підступні та хитрі,
Вальсом кружляйте поміж граблів,

Не витрачайте себе на подробиці,
Дороги кохання в безвихідь ведуть,
Давно кимось іншим розбиті дороги ці,
Хтось вже ганьбив вами обрану путь".

2016

Ледве вловимий шелест магнолій.
Жага до бродіння. Ерозія волі.
Іронія долі. Присмак смеркання.
Вірші про любов і вірші про кохання
Читаєш на вухо черговій особі.
Світ нас руйнує по власній подобі,
А ти піддаєшся. Нетрі околиць,
Солодкий відгомін нерви оголить.
Сп'яніла громада різноробочих.
Тліють світанки, іржавіють ночі,
Північ та південь злилися докупи.
Міста-механізми і люди-шурупи,
Тисне буденність. Тягне в безодню
Повітря, обтяжене хлором і воднем.
В'януть і жовкнуть обличчя. Гармидер
У головах і збіговиськах літер.
Вітер гойдає дерева наосліп.
Люди мов мухи, тиняються вроздріб
Мереживом дій і низками вчинків.
Сунуться бітумом тіні будинків
На схід.

2017

Ніч і я. Ти нічия,
Неначе річки течія
Несеш думки у далину.
Я безпорадно потону
В тобі, бо все, що в мене є,
Колись безжалісно згниє,
Тож краще будь вже нічия.
Чергова ніч. Черговий я.

2019

Потворне буття занадто вторинне, в ньому повільно тонув,
Тому я наклав на себе руки кілька століть тому.
Не захотів звитяжно боротись з полками гнилих вітряків
І приступом брати порожні фортеці із хмар я не захотів.
Свого барокового палаша стискав би холодне руків'я,
Рубав би глоричні шляхи в пустоту — просто не захотів я.
Вирішив швидко й дієво позбутись невидимих оку тенет,
Допоки манірний кулак фортуни мені не спаскудив хребет —
Тоді я нікуди б уже не втік, не мав би куди себе діти,
Лежав би надворі і гралися б з трупом моїм безпритульні діти.
Я вирішив зникнути у сторінках своїх нечітких мемуарів,
Щоб потім мене випадковий читач знайшов на полиці товарів
Для вбивства нудьги й мого воскресіння, бо шрифтом тече моя кров,
Але про мене ніколи не скажуть "він смертю смерть поборов",
Не будуть висіти у галереях чи храмах мої портрети,
Оскільки у грі небуття з майбутнім я зовсім не маю потреби.
Гасатимуть простором політики пам'яті ватаги склавинів і антів,
Моя ж історія стане втіленням одного з можливих варіантів.

2020

Кожний обережний порух пальців
Твоїх плекаю в пам'яті. Назавжди
Я збережу у сумовитім вальсі
Думок і протиріч твої ландшафти,
Краєвиди. Райдуги пастельні
На тлі буремному твоїх в'язких очей
Чорніючих. Цілунки карамельні
І ніжні дотики до сутності речей.

Драглистість глею та бур'янний цвіт
Сутужно надяться спустошити красу
Твою не скривджену холодом боліт
Занедбаних і вранішніх туманів. Сум
І туга щезнуть в п'янім трепетанні
Насичених відзвуків твого тембру.
Щоразу відстук серця твій — останній,
Бо никне від сповільненого темпу.

Забудь усі ті необачні фрази,
Що стрілами впивалися у груди
І дряпали твоє єство. Образи
Вічно нишпорять душею, у нікуди
Стелячи стежки. Наруги й злочини
Вселенської облуди в вітражевих
Відблисках твоєї червоточини
І твоїх галактик ледь рожевих.

Легка одноманітність подихів
У круговерті хиб і теплих почуттів
Ізводить з розуму. Від подивів
Твоїх невинних сам дивуюсь поготів.
Тремтливий шепіт, пристрасні зізнання,
Обітниці любити до кінця віків.
В тобі сплелось химерне поєднання
Добра та зла, війни і миру, сліз і слів.

2017

Бачиш, ростуть чорні троянди?
Це колишні бездарні поети,
Що закохувались знов і знов,
Що вигадували хореї та ямби,
Що писали тужливі сонети
Про свою нікчемну любов.

Лунали революційні етюди,
А рука ката гострила сокиру,
Поки поети стояли біля стіни.
Адже вони всі були паскуди:
Вони клали на питання миру,
Нехтуючи поняттям війни.

Бачиш, ростуть фіолетові айстри?
Це тіла зірок перетлілих,
Що замерзли в космічній імлі.
Вони — винахід п'яного майстра,
Створені в некомерційних цілях.
Чи потрібні вони взагалі?

Хай би там як, я сказати мушу:
Зірками вимірюється безмежність
І з ними тепліше вночі.
Вони зігрівають не тіло, а душу;
Вони — цілковита людська протилежність;
Вони ведуть блукачів.

Бачиш, ростуть блакитні жоржини?
Це колишні красиві дівчата,
Яких погубила любов,
Що заповнила їхні судини,
Затиснула їхні серця у лещата
І випила всю їхню кров.

Маленькі хлопці за вічних пророків,
Хоч ті й ніколи того не хотіли,
Готові ходити в штикові атаки,
Щоб десь через сотню років
Із залишків тіл їх змужнілих
Проростали червоні маки.

2016