Я – теж Вітчизна,
Терен твій
і Край.
І ти відважний,
як моя Вітчизна.

Мій хлопчику,
не згадуй,
не питай,
Чому на Честь –
така дороговизна?

Чиї тут відумерли голоси?

Яких безумців відшуміли кроки?

Мій хлопчику –
завжди тяжкі часи,
Мій хлопчику –
завжди ціна висока.

Але згадай
На Петра чи Іллі,
Коли сльота умиє душу стерплу,
Що я –
долонька рідної ріллі,
Яку не віддають і пере смертю.


із "Жіночого аркану"

БАГАТОСЛІВНЕ ПОСЛАННЯ ПОЕТОВІ
ВАСИЛЕВІ КОЖЕЛЯНКОВІ
З НАГОДИ ЙОГО ТВОРЧОГО ВЕЧОРА
26 ЛЮТОГО 1997 РОКУ В ЧЕРНІВЦЯХ

"..Маріїні джинси…"

(В.Кожелянко, "Семибарвний кінь").

…Я прийшла б, Василю, в декольте
І по праву сторону Твоєї слави
Зі сльозою коньяку чи кави
За плечима Твого Болю стала б,
Як стають лише
Кохана Мама.

Але все, Василечку не те.
Через те і я не в декольте.

Мо" й даремно.
Бо таки пусте:
Маючи фірмове декольте,
З джинсами зріднитися, що з панциром.
У сади терпіння – мов у карцері –
Я шукаю ласки, ніби анцуґа.

І терплю,
Терплю, терплю,
Терплю.
І терплю –
А думають, люблю.

Зневажаю цей нудиський пляж
Шулерів, посадами пригрітих,
Що плетуть лиш інтриганські сіті…

Це ,Василю, вже не епатаж.

Бо ж усе, як два на два, просте:
Точить міль фірмове декольте,
Й шулери з шахрайської дороги
Скручують пергаменти душі
З латкою "державницькі мужі".

І т.д., й т.д., й т.д., й т.д.

В світську хроніку потрапить декольте.
І оці, Василечку, слова:
Поки я у джинсах – я жива.

Я в Твоїх заплакала б руках,
Чи шепнула б непритомне: ах…
Але це – царина Сулими* -
Німби й тавра роздавати.
Ми

Спрезентуєм супер-декольте
Вар"ятам з державних вар"єте
Й шулерам на їхні прапори.

А ота рука, що із г о р и
Іноді тремтить на наших чолах, -
Не дає зітерти нас у порох,
Лиш слова якісь такі дає,
Що часами в жилах кров стає…

При сльозі – не коньяку чи каві –
Я по праву сторону Твоєї слави
Джинсовою бджілкою лечу…
А за нею – наче власна тінь, -
Семибарвний, вишколений, кінь…

Хто не вірить в це – я не присилую.
Отаке, мій братчику Василю.

*Сулима Сергій – скандальний буковинський журналіст 90-х років минулого століття.


із "Жіночого аркану"

Стрижуть траву нічийні коні –
І вмерлі чують голоси.
З вершин і пропастей безсонних
Вітри гасають безпардонні,
І недержавницькі закони
Диктують букові ліси.

Непроминальні чи фатальні,
Тут роси світять із дерев,
Як віск зі свічей поминальних
Часів кривавих – бо каральних.

І майже що звучить астрально
Тут "шляк би трафив!" чи "пся крев!".

По чорнім вишито червоним,
Немов підстрелено, немов…

Лякають стогони бездонні
Посеред півночі.
І сонні
Тут схарапуджуються коні:
Пече копита людська кров…

Але десь потім, там, над ранок,
Лиш втихомириться т о й світ,
Як трохи стверднуть давні рани…
Зохочу ласки – як помани:
Бо я в собі твій чую плід.

Ах, ні межі,
ні стриму,
спину –
Лиш сиві косми дримбачів.

…У верем"я чи у годину
Я хочу тут вродить дитину,
Запеленати в теплу трину* -
Й заснути в тебе на плечі.

*Трина (діал.) – січене сіно.


із "Жіночого аркану"

Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар.
Він грав на різьбленій сопілці.
Його боялась решта вівців,
Бо він у с е про вівців знав.

Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, -
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід –
Стара вівця і вже без руна…

Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.

Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,
І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари,
Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?

Хіба отой, що із рушницею…

Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

із "Жіночого аркану"

Як вівці по мокрій паші
В туманній, сирій імлі,
Душі дві голодні наші
Бредуть…

Ох, же ж, Боже мій!

Трава їм гірка і прісна.
І сіль – як овечий лій.
Вже холодно й дуже пізно,
І страшно…

Ох, Боже мій…

Ні голосу.
Ні кошари –
Лиш вовчі жахкі вогні.

Як вівці крізь мокрі хмари…
Як люди…

І так, і ні.


із "Жіночого аркану"

Захитається дощ
Чи сльоза на лиці сколихнеться –
І чумна самота
Від безсилля заціпить уста.
Зліва сойка мала
Стрепенеться – й ураз задихнеться.
І спечеться на думці:
Остання це вже самота.

…А пташатко чудне
Облітало колись чиїсь лиця,
А тремке пташеня
Припадало до сяючих віч.

…І чистюська колись,
А тепер – як остання блудниця –
Поплететься душа
Ні за ким й ні до кого крізь ніч.


із "Жіночого аркану"

Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила –
І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре…
Майже добре.

В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.

…І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.


із "Жіночого аркану"

І на тому світі не забуду,
Не забуду, як твоя рука,
Розтинала жаром білі груди
І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,
Найсолодшим, що на світі є.
І кроїла навпіл груди білі.
І виймала серце, як своє.


із "Жіночого аркану"

Моє ім"я з п"яти фатальних літер
До губ Твоїх прикотить пізній вітер
І припечатає, а може, припече.

І ти почуєш – в самоті чи в тузі, -
Як безпардонно вписуються в друзі,
Як не відважно в жилах кров тече.

Твоє ім"я з шести забутих літер
До губ моїх притулить пізній вітер,
Мов обіпре на втрачене плече.

Я не заплачу.
Просто губи стисну.
І вся, немов над урвищем зависну,
Бо так відважно в жилах кров тече.

А наші імена з Великих Літер
Котитиме по людях лютий вітер,
Як дві кульбабки-кулі мовчазні.

З кульбабки нагло вродиться розлука,
А куля запечатає ту муку.

…Оце і вся відвага у мені…

А наші імена – з Великих Літер.


із "Жіночого аркану"

Час, коли гори і вівці плідні
Пахнуть молоками зрання…
Час, коли ми – боязкі і рідні –
Виходимо на полювання.

Темрява.
Шепоти.
Дотикання.
Лиш порох пашить із крісів…

Час, коли стогнуть вітри і кані*.

…І стогне луна у лісі…

*Каня (діал.) – шуліка.


із "Жіночого аркану"

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече…
Бо дихає ніч на ладан.
…А я – тобі на плече…


із "Жіночого аркану"

Ти боїшся цього слова, як чорт ладану.
Але хто його знає, як чорт боїться?
А я не люблю.
Я тебе просто з г а д у ю –
Чую: чад мій із мене вивітрюється.

Вчаділому жити на ц і м світі недобре.
Та, певно, й на т о м у вгорілому тяжко.
І виповзає із мене любов – мов кобра.
За це можна би ставити навіть пляшку.

Та нікому.
А самій пити не хочеться.
Бо я не л ю б л ю .
Я вигадую, сива.

…І чую, як крізь сорочку просочується
Крапелька молока для незачатого сина.


із "Жіночого аркану"

"Хай мене спасуть шовкові кози
І прибудуть білим молоком".
(В.Китайгородська).

Я так відходила від наркозу…

…Гойдалась люстра і лице бліде.
І пасся біль
чи паслись білі кози
На вигоні грудей
чи десь інде.

Я не хотіла вмерти.
Я хотіла,
Щоб хтось спинив лиш цю безумну ніч –
І визволив мене від мого тіла.

…я так відходжу після наших стріч.


із "Жіночого аркану"

Я згадую тебе – і умираю…
Ніхто,
ніхто,
ніхто –
коли не ти –
Не визволить мене із мого раю,
Де вісім кіл самої самоти.


Де мружиться з погибельної пастки
Отой, що усотався в кров навік.
Мені святий – як великодня паска,
І клятий, мов питущий чоловік.

Безжалісний, як гадина кусюча,
Пригріта на білесенькій груді,
І рятівний, як у засуху туча,
І ніжний, як пісочок у воді…

Я згадую тебе – і, Боже милий! –
Розумний світ безтямнішим стає,
І так, як би труй-зілля ся напила –
Страчаю серце стомлене моє…


із "Жіночого аркану"

Стоїть мара з сумним іменням – Мука
В димах розлук.
І чорна їхня річ.
І скавулить, як недобита сука,
Поранена душа моя крізь ніч.

Їй тяжко.
Та вона іще не мертва,
Бо є із тих незрозумілих душ,
Хто хоче, наче бідний коло церкви,
Не так монет – як хліба у кунтуш.

Жени мару.
Чи добивай ту суку.
Бо скавуління – то уже не спів.

Та інша сука на ім"я Розлука
Сміється мені хитро із-під брів.


із "Жіночого аркану"

Боже, в цей вечір великий світ
Тремтить, як тонка павутина.

Поклади руку на мій живіт –
Там б"ється моя дитина.

Погладь і скажи їй, що ти робив
Сьогодні в цім світі впертім.

Вона ж мені скаже, що ти любив
Мене понад все.
Й безсмертно.

Вона там мізинцем малим пошкребе,
Шукаючи райську браму.

Вона тобі скаже, що я тебе
До смерті люблю.
Як мама.


із "Жіночого аркану"

Неповергнута примадонно,
Явна квітко,
таємна зірко…
О, Маріє!
Маріє – donno!
Donno,
doamno,
femea –
жінко.

Золотіє твоя корона,
Житня пташечко-перепілко,
Бо святе твоє, donno, лоно –
Найлюбіша Маріє-жінко.

Ти у попіл колись зотлієш
У солодких устах захланних,
Ти – незмінна й о г о пасіє, -
Кров з молоками, біла пані.

А непотріб збере помиї
Чи зіпнеться тебе публічити,
Щоб почути, чи ти відкриєш,
Хто твоїм був героєм вічним.

Не силкуйтеся!
Він – незлічений
Ні у спеку, ні серед студені…

Ми любились – і далі будемо,
Доне… doamnule… чоловіче…


із "Жіночого аркану"

Боже, яка чудна
Раптом зів"яла жінка.
Підстрелена дичина,
Посічена голубінка.

Боже, які меди
Знали ці білі кості!
Майські колись сади –
Майже в чернечім постризі.

Плеса очей – що ніч:
Холодно, та не бійно,
Вже не підпалюють пліч
Гарячі колись обійми.

Натовп довкіл стояв.
Кожен там був апостолом.

…Боже!
Ця жінка – я?!

…Ні третіх півнів, ні шостих…


із "Жіночого аркану"

Я в цім саду бувала у раю.
Я тут сміялась,
Плакала і мліла.
Я душу кабалила тут свою
І визволяла з тюрем грішне тіло.

Я в нім любила змія і орла.
Там рвала гать душа моя крилата.
Я в цім саду солодкою була…
І всякою…
І всякою…
Й багато…

Я в цім саду – як свічечка – згорю.
Я високосний жаль у нім посію.
Пожну сльозу.
І запалю зорю.
І тихо вмру.
І раз не пожалію.

із "Саду Нетерпіння"

Ніч – відьмачка.
І вітер – фурія
Між зомлілих зелених трас.
Вчора – Паска.
А завтра – Юрія,
А сьогодні – Стрітення нас.

Трави – заспані.
Губи – скошені,
Легкі, як від "отченашу"…
Явір з буком – за свідків прошені –
Продаються ластівкам "шу-шу"…

Лиш лукава рука-сплітачка
Ще доспівує на лиці.

Ну, а ніч – молода відьмачка –
Спить на білій твоїй руці.


із "Саду Нетерпіння"

По ягоди!
На ткані мороги.
До очамрілих в солодощах зрубів,
Де друзі кинуті і ближні вороги –
Лиш афини і малинові губи.

І замш смерек.
І тінь половиків*.
І спека жил у потайному тілі.
І голос предків – наче з надр віків –
На наші душі, попелом осілі.

У нас – по торбі хліба і проблем,
Й далеко не розсудливих сюжетів.
Та ми сьогодні вибрались в Едем.

Дивись!

Я гарна у рожевім платті?

В зеленому –
Із листя і трави?

Воно так весело над нами палахтіло.

…А яструб знов сльозу мою ловив,
Як афину, -
На сонці майже білу.

*Половик (діал.) – яструб.

із "Саду Нетерпіння"

…Потім це тіло стало піском,
Зернятком яблука,
Запахом хвої…
Потім ми тихо сміялись двоє –
Мов шелестіли вологим ліском.
Потім крізь нас пробігали зайці,
Неполохливі, та хитрі лисиці.
Потім я думала:
Це тільки сниться –
Буковий ліс і сльоза не щоці.
Потім цей ліс огорнувся в туман.
І тумани не розсіялись досі.

…спалює душу безсмертний дурман…

Ну, а все решта…
То досвід…
Лиш досвід…


із "Саду Нетерпіння"

Прости мені оцю відвагу –
не мати смутку ув очах.
Я жінка.
І для мене благо
Отак от жити – на мечах.
Іти по лезах, як по травах,
Сивіти в чорняві ночей,
І відвертать від тебе замах
Чужих очей, чужих очей.
А потім плакать, мов дитина,
Чолом уткнувшись у щоку,
Шептать нехитре і невинне:
"Нащо тобі мене таку…"
І знову думати до рана,
І попеліти від жалю,
Бо ти – моя найглибша рана.

Та – що люблю…


із "Саду Нетерпіння"

З ким же вони воюють –
Зморшки на гордім чолі?
Губи мої танцюють
Танець по битому склі.
Рани!
Усе омана
На дуже манливім тлі.
Очі мої туманні…
босі… по битому склі…
Рани…
У цім бедламі
Зріє новий бедлам.
Танець у чорній рамі.

…Я догодила Вам?

Із "Жіночого аркану"

Дні летіли і дні кульгали
Між печалей і між утіх –
І тебе я могла проґавити
Чи прокліпали,
Як усіх,

Не розгледіти,
Обминати
На планеті морів і суш.
І не знати, як то обмирати
В божевільних обіймах душ.


із "Саду Нетерпіння"

Лиш на печаль, мов проклята, гарує
душа моя – Христове розп"яття…
О, ця печаль маєтки не вартує –
Вона вартує смерті чи життя.

Вона мене по лезу бритви водить.
І відмива ім"я моє від плям.
О, ця печаль ввійшла у кров – що в моду.

Я заплачу за цю печаль життям?


із "Саду Нетерпіння"

…Обніме, наче молода бісиця,
В солодкім і глухім малиннику.
І ти перейдеш огненну ріку
Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,
Злодійки,
Бісиці із бісиць,
Змії,
Голубки –
Жінки золотої.
І запах кіс між сонця і ялиць
Сп"янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш – олень молодий,
Гукнеш, голодний,
Цю бісицю в трави,
Під небеса,
До чистої води,
Де лиш обійми
й поцілунки правлять.


із "Саду Нетерпіння"

Спалює кров жага
І – мов чумна – клекоче.
Я – наче вість блага –
Вийду з цієї ночі.

Люди!
Дивіться: я –
Взята у руки скрипка.
Тиха вночі земля –
Стала над ранок дибки.

Люди!
Не бійтесь, я –
Ваше забуте вчора:
Приспане янголя,
І запізніла фора.

О, як сніги горять
Хрипко і невагомо…

Люди!

Дивуйтесь: я –
Люблена жінка.

Богом.


Із "Жіночого аркану"

Тайне нашестя,
Солодке дання –
Крові спасенна втома.
Несамовито цвітеш.
Навмання.

…Перший жіночий промах.

Ох, же ж відомий і пізнаний крій…
Та не наб"ють оскоми
Сльози,
Прокльони,
Благання:
"Ти мій?!"

…Другий жіночий промах.

Рветься на вітрі прозора фата –
Серця огненний омах.

…Тільки до зойку закусиш уста…

…Де він, останній промах?!


із "Саду Нетерпіння"

Хто ти є, коли довкіл Содом?
Як безумні дні й безумні люди?
В час, коли усе пішло на лом,
Хто пришпилить квіточку на груди?
Хто спімне, що ти – як лань?!
Як лань…
Вже була, чи, може, можеш бути?
Що тебе лиш варто пригорнути –
І не треба воєн і повстань…


із "Саду Нетерпіння"

Засмоліть ці губи.
Засмоліть!
Щоби ні слівця, ані півбукви!
Праведник розтерзаний стоїть
Під недремним поглядом гадюки.

Вже вкусила.
Й ще отрута є.
Ще й роззяви всілися на бруці.

Господи!
Навіщо ти даєш
Праведникам по такій гадюці?!


Із "Жіночого аркану"

…Застрягну я колись
між будяком-парканом –
І з доброчесних уст посунеться між трав:
- Ця жінка не дурна.
- …Але, напевно, п"яна.
- А може, муж лишив?
- Чи любчик обікрав…

Та я не підніму свої остеклі очі,
Не задрижить тоді моя палка рука:
Я з радості умру, що вийшла з цеї ночі,
Де я була чужа усім, крім будяка.

1995