Тоді, як я була ягницею
В нетесаних кошарах гір,
На запах вовни нишкнув звір,
Тоді як я – була ягницею.

І йшла крізь хмари, мов крізь трави,
Не досягаючи небес.
Лизав руно найлютий пес,
Тоді, як я – була ягницею
І йшла крізь хмари, мов крізь трави.

Мене любив старий вівчар.
Він грав на різьбленій сопілці.
Його боялась решта вівців,
Бо він у с е про вівців знав.

Мене чомусь любив вівчар,
Тоді – як я була я г н и ц е ю.

І ти – теперішній мій брат,
Моє дитятко і ягнятко,
Моє кохане соколятко, -
Ти був білюсіньким ягням,
Ти білим відданий був дням,
Зіркам,
Воді,
Траві,
Вогням,
Тоді, як я була ягницею
Поміж молочних ще ягнят.

Тепер я нюхаю твій слід –
Стара вівця і вже без руна…

Але бринить золотострунно
В моїх вовнах той слід, той світ,
Тоді, коли я ще ягницею
Ішла слідами вівчаря,
І щотравинка – мов зоря,
Мені палала серед ночі.

Тепер мої сльозяться очі,
Коли я нюхаю той слід…

І трави вже мені – не хмари,
І я беру під бік ягня,
І бредемо ми навмання
Крізь хмари й трави,
Трави й хмари,
І так – до ближньої кошари,
Де є усе.
Лиш вівчарі
Уже не ті,
й не до зорі,
А лиш – до ближньої кошари.

Побути б ще мені ягницею…

Та хто полюбить цю вівцю?
Та хто вівцю полюбить цю?

Хіба отой, що із рушницею…

Бо знав і він мене ягницею,
І хоче визволить мене…

із "Жіночого аркану"