Настав той час, коли розумієш , що втрати можна все . Але найголовніше себе зуміти створити із попелу, тих війн якій йдуть не тільки на дворі, а в середині й рвуть на шматки людяність , спокій довіру ,все що було живе й давало рухатись далі, витримувати все на шляху до мрій .Допомагало зрозуміти, що ти живеш і вдихати повітря для того, щоб створити себе, а зараз буря в наших серцях вогонь в наших очах спалюють все навкруги не дають забути те що ми бачили, що відчули . Цей вогонь не згасити він буде жити і як говорили колись ми цього не забудем! Ми цього непростим!
Але коли стихне галас, і зумієм створити себе , ми таких як раніше були головне не забути про те що було, та що ми збагнули дивлячись в очі страху….

2023р.

Знов навкруги самота
і я не боюсь нічого.
Навкруги людська тишина,
лише пташки співають довкола.
Як повернутись в той час,
коли було добре й знайомо.
Лиш одна тишина і більше
нічого довкола.
Ідуть дні і я сумую за
тобою хоча не знаю де ти
все чекаю,але нікого
довкола.

Як не вистачає тиші коли життя гамірне.
Галас і шум навкруги та спокою ніде знайти.
Думаєш що блукаєш у валізі і виходу звідти
нема, але є один промінь й щілина, яка веде
до спокою душі та глибокого сну для тіла.
Ти йдеш до тієї щілини ніби до нової сторінки.
І ось вже повітря несе для душі заспокійливі ліки.
Це музика душі й класика для сну.
Що занурюють тебе ніби у інше повітря.

Війна - це слово нам не солодко знайомо, і радості не чутно звідкіля. Лише турботою про тих хто далеко і гучним криком страждання душі пропитано воно. Ми вже втомились і не знаємо куди піти і, що зробити щоб було б краще для нас. Бо це страждання добре знайоме. Бо чийсь брат чи чоловік, чи сват, чи просто друг пішов за нашу землю воювати. Й ніхто не зна чи повернеться живий, чи обійме маму, дітей і дружину, чи поляже у полі разом з побратимом, з яким колись проводили весело час. Народна мудрість каже, що час лікує, але душа яка стікає кровю від страждань ніколи не буде такою ж живою як років 10 тому назад .
Десь соловей співає й враз любовю загоряється та земля і миру нам зозуля кує . Ми сподіваємось що час який почав це наше страждання закінчить враз і знову хлопці повернуться додому й обіймуть матерів, які вже по сивіли від незнання долі,й обіймуть втомлених від проливання сліз сестер й дружин, які за наказом долі повині мучитись від переживань. Дітей обіймуть що чекали на тата мов маленькі ластів'ята у гнізді. Дівчата, дружини і матері які пішли воювати за свободу на рідній землі теж живими повернуться додому, де берегинями були до цього горя.
Всі ми сподіваємося на те, що нашої крові більше не прольє ні одна окупанська тварюка . І ніколи не забудемо те що творили на святій українській землі ці орки прокляті. Це ніхто не забуде й не вирве з душі тієї болі за рідних, що були в полоні, загинули чи їх катували.
Боже ти нам Україні храни і людей, що на ній живуть збережи.

Знаєш знову пишу листа додому, але відповіді
все нема. Може нікого і вдома не було, а може
просто телеграма не дійшла. Та знаєш я ніколи
не забуду те що бачила на рідній землі, що відчула.
Руки матері які несуть тепло навіть з далини, великі
запашні, листянисті ліси.
Прикрашена барвінком гора навколо і колоритна та
закарпатська пісня. Вишиванка на тлі голубому - це
все і ще багато довкола що я залишила із собою від свого рідного дому. Промайнули літа, а все довкола нагадує про мамині ніжні слова і її наймилодійнішу колискову.
Ми можемо змінитись, залишити дім поїхати геть з України,
але як тільки покличе батьківщини блакить ми знову будемо вдома.Ти матінко земле знай ми завжди з тобою може не
тілом тут, але душею назавжди прикуті до тебе як гори з долиною. Бо ти годувала нас й дала нам свободи. Свободи
іти у світи та завжди повертатись додому.

Знов гостро постали слова на папері.
Йчомусь змарніла вона подивившись на
час, який прожила в небутті. Знов
заграла молва в голові й спокою в неї нема.
Така самотня і така жива душа її,
поглядала на вікна, ніби хоче вирватись
й стати тією, якою була тоді коли мати
лишень благословила іти в безмежні світи.