TAEDIUM VITAE

Встромить у юнь відчаю ніж; вдягатись
В твою ліврею, гірше із століть;
Юрбі дать тайники душі всі зріть;
В сильце жіночих кучерів пійматись
Й лакеєм буть Фортуни -- присягатись
Я ладен, що не в змозі це терпіть:
Хвиль піни жалюгідніш; від суцвіть
Чортополоху пухом лиш остатись!
Ні, дурнів не пущу і на поріг
Тих злісних, що плітками тішать слух
Про мене; з батраками мать ночліг
Вже краще, ніж повернення в ту зграю,
Охриплу в спорах, де мій звідав дух
З гріхом в цілунку вперше втіхи раю.

Taedium vitae (лат.) -- відраза до життя.

НА ПРОДАЖ З АУКЦІОНУ ЛЮБОВНИХ ЛИСТІВ КІТСА

Листи ці, що писав Ендиміон
Коханій, ніжним почуттям зігрітий, --
Цих слів не смів би іншим повторити, --
Розпродує тепер аукціон.
Скарбів безцінних потаємний схрон
Для пліткування і торгів відкритий --
Кристал поета серця вже розбитий
Й очам глумливим відданий в полон.
Сюжет знов древній в пам'яті воскрес:
В містечку східнім так вночі солдати
Ділили одяг взятого до страти;
Кидали жереб, спір був до небес --
Й не знали ні того, хто був розп'ятий,
Ні смутку Бога, ні його чудес.

Ендиміон -- у давньогрецькій міфології вродливий юнак,
що жив на схилі гори Латмос; в нього закохалась
богиня Діана. Кітс присвятив йому однойменну поему.

РОЗКАЯННЯ

Цей гріх був мій -- і в цім моя журба.
Вже музики не чутно чарівної,
Крім хвиль зітхань мелодії сумної,
Де вічні наріканні і мольба.
Сухий лист вітер в діл жене з горба.
Де ж те все, чим жив літом і весною?
Вже срібної сережки ні одної
Не вимолить в зимових стуж верба.
Та хто це там йде берегом? Дивись,
Любове, й тішся! З півдня йде, й милує
Його яскравий одяг зір. -- Жених
То твій віднайдений: він поцілує
Ще не зів'ялі рози губ твоїх.
Й молиться буду й плакать, як колись.

V
Хто зна, чи правим є закон
Й чи варт спокут вина?
Що знаєм ми тут у тюрмі,
Це -- що стіна міцна;
Й що кожен день тут, наче рік,
Й годин варт мить одна.

Для того й створено закон --
Я в цім переконавсь --
З тих пір, як брата брат убив
Й печальний світ почавсь, --
Щоб у полову йшло зерно,
А плевел залишавсь.

Хотів би, щоб це знали й ви,
В чім впевнивсь я стократ:
Людьми будується тюрма
З ганьби цеглин і грат,
Щоб міг побачити Христос,
Як любить брата брат.

Щоб сонце й місяць не пустить,
У грати все вдягли;
Вдалося їм тут пекло всім
Створить -- ще й мур звели,
Щоб Божий син і син людський
Заглянуть не могли.

Розцвів тут сад з найгірших вад,
Чортополохам -- рай;
А як добра росток пробивсь --
Засохни й відмирай!
При брамі ключником тут Страх,
А сторожем -- Відчай.

Дитину тут -- й ту мучать, б'ють;
Сильніший над слабким
Знущається; беруть на глум,
Сміються й над старим;
В притулку цім погано всім,
Та мусиш буть німим.

Тут за житло брудне кубло,
Мов яма вигрібна;
Штовхає Смерть нас в круговерть,
Де біль й відчай без дна;
Сквернить усіх Розпусти гріх
Й нікого не мина.

Солону й затхлу воду п'єм --
Від неї в роті слиз
Й вапна чуть запах; хліб їмо
Гіркий від наших сліз;
І навіть сон -- й той, навісний,
Відчаєм серце згриз.

Тут спрага й голод -- дві змії --
Сплелись в одне жало;
Та, скромний хай, тюремний пай --
Ще не найгірше зло:
Те каменем вночі стає,
Що серцем вдень було.

Із мороком в душі й думках
У камерах сидим,
У власнім пеклі кожен сам,
Свердлим, плетем, лудим;
Мовчання і самотність нам
Жахливіші за грім.

Людської мови тут не чуть,
Щоб зворушить могла;
Недремне ж око з-за дверей
Презирства повне й зла;
Забуті ми -- й гниють в пітьмі
І душі, і тіла.

Ржавіє наш ланцюг життя,
Тяжка й самотня путь:
Одні мовчать, одні кричать,
А інші сльози ллють; --
Та Божі ласка і закон
У серці камінь б'ють.

Й розбите серце кам'яне
Із-за тюремних грат
Для світу явить скарб, земних
Коштовніший стократ,
Й наповнить камеру брудну
Із нарду аромат.

О, той щасливий, хто своє
Розбить так серце встиг!
Як ще б могти себе спасти
Й спокутувати гріх? --
І як інакше в серце те
Ввійти Христос би міг?

З розпухлим горлом і в очах
Із блиском вже скляним
Він жде Спасителя руки,
Простертої над ним,
Щоб той простив смертельний гріх
Й знов сином звав своїм.

Йому іще три тижні жить --
Так суд постановив;
Три тижні лиш, щоб біль душі
Сльозами осушив
Й з руки, яка тримала ніж,
Щоб згустки крові змив.

Він мив кривавими слізьми
Ту руку, скільки міг,
Бо тільки кров'ю змиєш кров, --
І переплавить встиг
Криваве Каїна тавро
В печать Христа, як сніг.

VI
Там яма сорому й ганьби
Де Редінзька тюрма,
Й нещасний там у ній лежить,
Де тиша і пітьма;
Він в полум'ї вапна горить,
Забутий усіма.

Й аж до Страшного Суду дня
Хай остається там;
Не варт удавано зітхать,
Й не місце тут сльозам --
Кохану вбив свою, то ж він
Померти мав і сам.

Вбивають всі любов свою,
Відчувши в серці щем,
То словом лесті чи образ,
То сміхом чи плачем;
Цілунком Юди -- боягуз,
Сміливець же -- ножем.

IV
Була каплиця на замку
В той день -- всіх сором пік;
Збентеженим був капелан
Й тримався віддалік,
Сором'язливо-мовчазний
Відводив очі вбік.

До полудня нас під замком
Тримали -- потім спіх:
Ключі забрязкали в дверях
Й звели на ноги всіх,
Й по сходах вниз ми побрели
З пекельних нір своїх.

І вийшли ми на божий світ,
Та як хто не старавсь,
Не міг в душі лиш страх таїть --
На лицях він читавсь;
І я не бачив ще, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
В хмаринки, що безжурно так
І вільно в нім пливуть.

Були й такі, хто до землі
Очима прикипів:
Будь божий суд, помер би й він --
З них кожен розумів;
Той обірвав життя -- вони ж
Зневажили й мерців.

Бо хто грішить і в другий раз,
Вертає в душу біль
Й кидає, змучену, у вир
Кривавих божевіль
І кров'ю кров змиває знов
В ній, зраненій суціль.

Мов клоунів чи мавп юрма
В пістрявому вбранні,
Долали ми за кругом круг
В німій самотині;
За кругом круг долали ми,
Похмурі й мовчазні.

По кругу мовчки ми брели
А в наших головах
Жахливі спомини неслись,
Мов ураган в полях;
Й Жорстокість йшла поперед нас,
Позаду ж крався Страх.

Мов стадо ми, й наглядачі
Скрізь, щоб не розбрелось,
В парадній формі -- в будній день
Вдягли її чогось, --
Та знали ми -- взуття в вапні, --
Що їм робить прийшлось.

Бо де зіяв могили рот
Й жах віяв з глибини, --
Лиш клаптик грязі і піску
Виднівсь біля стіни,
Й на нім негашене вапно,
Як саван для труни.

Цей креп він вибрав собі сам --
Де ж інший було брать? --
В землі тюремній голяка,
Щоб сорому додать,
І в путах, в савані з вапна
Не тліть йому -- палать!

Вогонь цей з'їсть і кості, й плоть:
В цім спільник йому -- час;
Він кості спалює вночі
Й плоть, як ще день не згас;
Жере по черзі кості й плоть,
Й лиш серце -- повсякчас.

Три довгі роки тут траві
І квітам не рости,
Три довгі роки цій землі
Тавро проклять нести,
Ні навіть у небесну вись
Не сміть очей звести.

Вважають: вбивця осквернив
Це місце -- та миліш
І ласка Божа, й Божий гнів:
Цвісти -- й не травам лиш --
Червоній розі -- червоніш,
А білій -- ще біліш.

Червоній розі -- з уст його,
А з серця -- білій буть.
Як прийде час, так само й нас
Дари Христа спасуть:
З усохлих віт буя знов квіт --
Така у них могуть.

Та білих і червоних роз
Не знайдеш у тюрмі;
Лиш цегла, камінь, грязь, асфальт --
Усе, що бачим ми,
Бо квіти світло в душу ллють:
Ми ж тут -- в полоні тьми.

Ні білих, ні червоних роз
Пух пелюсток п'янких
Не ляже на пісок і грязь,
Де хазяйнує гріх,
Щоб нам повідать: Божий Син
Вмер на хресті за всіх.

І хоч глухий тюремний мур
Довкіл нього стоїть,
І дух, що в путах весь, у вись
Небесну не злетиь
І може тільки лиш стенать,
Що в цій геєні спить, --

Та все ж він має спокій тут
Чи скоро віднайде;
Вже в його скит не ступить Стид
І Страх не забреде;
Тут сонця й місяця нема,
Й зір не знайдеш ніде.

Він був повішений, як звір,
І не торкнувся вух
Ні спів, ні похоронний дзвін
Щоб заспокоївсь дух;
У яму кинули його
І звивсь над ним рій мух, --

Бо зовсім роздягли його
Й сміялися над тим,
Що горло спухло і очей
Був блиск уже скляним;
Де мав буть сум, творили глум
Над ним, вже неживим.

В той день для нього капелан
Молитви не знайшов,
Й хреста нема там, на який
Колись Ісус зійшов,
Хоч теж один він з тих, кого
Спасти Христос прийшов.

Того, що суджено в житті,
Він досягнув усе ж;
І хай не рідні -- та чужі
Його оплачуть все ж:
Такі ж вигнанці, як і він,
І чий відчай -- без меж.

ІІІ(2)
Чувсь півня сірого вже спів,
Й червоний теж співав,
Та смерті птах наводив жах
І день не наставав;
Тривала мла для духів зла,
Що Пекла Князь нам слав.

В пітьмі тряслись й до нас неслись
Зловісні мандрівці,
Старі й малі, потворні й злі,
Й бліді, немов мерці;
Невпинний лет взад і вперед
Самих й рука в руці.

Здіймавсь й не тих гармидер їх
В бурхливому танку,
Апофеоз в мигтінні поз,
Мов сплетених в вінку;
Гротеск химер з бісівських сфер,
Як вітровій в піску.

Падіння, злет, й знов пірует --
Вже їх не зупинить, --
То жаху згук, то флейти звук,
Кружлянь несамовить;
Їх шал і гнів вливавсь у спів,
Щоб і мерця збудить.

"Ліг від воріт широкий світ,
Хоч стріне мандрівець
Багато бід -- 'Зіграть нам слід!' --
Одне з його силець;
Та шулер-гріх обмане всіх
Й програє все гравець."

Юрму химер, мов тих мегер,
Пропасниця трясла;
Шалений сміх лякав усіх
Й розпука все росла.
О, кров Христа, сяйни з хреста! --
Вже багровіє мла.

Круть-верть, круть-верть -- вже з ними й смерть
Пустилась у танець;
Хоч заголяйсь, хоч затуляйсь --
Один всіх жде кінець;
То ж знов усяк в молитві кляк:
"Помилуй нас, Отець!"

Ранковий вітер забринів,
Хоч ніч була ще тут,
Та це була остання мла,
Що йшла з усіх усюд;
Й нам у мольбу він ніс журбу:
Звершиться скоро Суд!

Він морок гнав, вив і стогнав
Над мурами тюрми,
Щоб, як летить й зникає мить,
Сповна відчули ми.
О, не ридай! Тривать ще дай
Цій ночі і пітьмі!

Та ось від грат узор вгорі
Раптово прояснивсь
Й від нього відблиск на стіні
Й на нарах засвітивсь,
І зрозумів я: в світі десь
Вже кров'ю ранок вмивсь.

О шостій встали, щоб прибрать,
Й спочинок потім був,
Та плескіт крил, мов гул з могил,
Здавалось, кожен чув, --
Щоб жертву брать і убивать,
Це Смерті Князь прибув.

Не верхи їхав на коні,
Й не в пурпурі був кат:
Шнурка моток й стояк з дощок --
Ось квота всіх витрат:
В петлі ганьби й не для юрби
Процес таємних страт.

Ми, наче ті, хто збивсь з путі
Й блукає в морі зла,
А хто й схиливсь, вже не моливсь --
Мов чорна тінь лягла:
Вмирало щось у кожнім з нас --
Й надія це була.

Бо правосуддя людське йде
По мертвих і живих,
Без звивів, рівний його шлях:
Вбиває, нищить всіх --
Залізна топчеться п'ята
По сильних і слабких.

Чекали ми в страху восьми
У ступорі німім,
Бо восьмий час -- це Долі глас
Над юрмиськом людським,
А Доля зла -- вже запасла
По шибениці всім.

Нам залишалось тільки ждать
В апофеозі мук;
Із уст, що стиснуті були,
Не линув жоден звук, --
Немов безумства барабан,
Лунав лиш серця стук.

Й той час наспів -- годинник бив, --
Й без меж відчаєм він
Торкнувся змучених сердець
Й лунав з усіх сторін,
Мов прокаженого в пітьмі
Відлякувальний дзвін.

Й видінням грізним заглушив
У грудях наших схлип:
Вже кат вірьовку закріпив
Й чувсь шибениці скрип;
І від стовпа неслась мольба,
Що перейшла у хрип.

Той смертний хрип й останній схлип
Звучать в ушах моїх
І застить світ кривавий піт
Видінь тих навісних,
Бо хто життя жив не одне,
Й помре не раз у них.

ІІІ(1)
Не тішить зір тюремний двір
Із муром цегляним:
Тут він страждав, як страти ждав
Під небом цим сумним
Й, щоб самогубства не вчинив,
Сторожа поруч з ним.

Їм нерозлучними з ним буть,
Вдень стежить і вночі,
Щоб ехо чуть його зітхань,
Молитви всі й плачі;
Але до них байдужі ті,
В руках чиїх ключі.

Був розпорядок строгий тут,
Що комендант завів, --
"Смерть -- найприродніша з речей," --
Своє знов лікар вів
І капелан два рази в день,
Як жить на світі, вчив.

А той курив два рази в день
І пиво своє пив;
Здавалось: й тіні страху він
У душу не пустив;
Кураживсь навіть: страти час
Наблизити б хотів.

Чому ж не плач чув наглядач,
А дивні речі ці?
Не смів питать, бо мусив знать:
Ці в'язні -- не ченці;
То ж мовчазним слід буть із ним
Й мать маску на лиці.

А може й смів, та не зумів
Допомогти йому,
Та й що із жалістю робить,
Що замкнена в тюрму?
Де слів узять, щоб розігнать
Скорботу цю німу?

Ми йдем гулять, трястись, кульгать,
Мов дурників парад;
Пекельних слуг зібрав цей круг,
Й хоч йдуть всі невпопад,
Та бритий лоб -- хай жлоб чи сноб --
З'єднав у маскарад.

Ми льон прядем й канат плетем,
В крові вже нігті в нас;
Збираєм пил, шкребем настил,
Аж поки день не згас;
І двір метем, й по воду йдем --
Брязк відер повсякчас.

Копаєм, рвем, ламаєм, б'єм,
Та й ще серед всього
Встигаєм ми горлать псалми
Й не згадуєм його --
І в серці завмирає страх
Від гамору цього.

Таївся страх у нас в серцях
Й був тихим його крок;
Забули ми, що звук сурми
Звістить вже скоро строк, --
Й от бачим яму у дворі
Й навкруг -- землі горбок.

Мов зла оплот, розкривши рот,
Зіяла яма ця
В мольбі прийнять й навік обнять
Ще теплого мерця;
І кожен знав: до ранку ще
Повісять молодця.

Ми мовчки йшли, в душі ж були
Пітьма, і смерть, і жах;
Сновида мов, повз нас пройшов
Кат з клуночком в руках;
Й по камерах ми розбрелись,
Щоб ніч зустріть в сльозах.

Ховався страх по всіх кутках
У цю скорботну ніч;
Мов у труні, всі мовчазні,
Німотність зусібіч;
Відчай утрат плив із-за грат
З блідих, мов смерть, облич.

Він спати ліг, як тільки б міг,
Хто звідав благодать;
Наглядачі за ним вночі
Не знали, що гадать:
Який же сон вчас похорон? --
Й те, що останній -- знать!

Зате не спав той, хто ридав,
Хто ще не відав сліз:
Пройдисвіт, злодій, хуліган
В очах відчули різь,
В чиїх серцях проснувся страх
І душу відчай гриз.

О, в таку ніч жахлива річ --
Чужу вину відчуть!
Й себе розп'ять, й слова проклять
Невинних жертв почуть!
Й свинець немов, не сльози -- кров
Вже по лицю течуть.

Безшумно крались сторожі
І стежили пильніш,
Та бачать схилені в журбі
Фігури сірі лиш;
Й -- о, диво з див! -- поклони бив,
Й хто не моливсь раніш.

Всю ніч в мольбі в німій журбі,
Щоб осушить до дна
Ту чару, мов полин, гірку,
Як мари вже й труна
На когось ждуть, і смак відчуть
Розкаяння вина.

ІІ
Шість тижнів вже в дворі гуляв
З тих пір, як в сіре вбравсь,
У шапочці для гри в крикет;
Й хоч крок легким здававсь,
Та ще не бачив я, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
І на хмаринки білі в нім,
Що павами пливуть.

Він не ламав рук, наче той
Безумець, що втопив
Надію в розпачу морях
Й сльозами окропив:
Ні, лиш на сонце він дививсь
Й ранкову свіжість пив.

Рук не ламав він, не зітхав
У роздумі сумнім,
Повітрям він лишень впивавсь
Цілющим і п'янким;
Проміння сонця ротом пив,
Немов вино у нім.

То ж ми, що кинуті були
У цей круговорот,
Про власний забували біль
Й тягар своїх скорбот,
Й дивились тільки на того,
Кого ждав ешафот.

Бо дивно бачить крок його
Веселий і легкий,
Й незвично в погляді стрічать,
Щоб смуток був такий,
І співчувати, що його
Настільки борг тяжкий.

Весною віти дуб і в'яз
У зелень одягнуть,
Йому ж своє з дерев теж є,
Щоб шибениці буть,
Що родить плід із наших бід,
Коли на ньому мруть.

Бажали б всі жить у красі,
Й хто взяв би за взірець:
Обнявши вмить усю блакить,
Стрічать так свій кінець,
Як та з петель, що з конопель
Замінить комірець.

Під скрипку добре танцювать,
Як врода є й любов;
Флейт й лютні звук вливсь в серця стук --
Верне їх пам'ять знов, --
Й завиєш сам, коли ногам
Опори не знайшов.

То ж кожен з нас в нім без прикрас
Себе зрів день при дні
І знемагав, як впізнавав
Й свою в його вині,
Й до власних мук додав розпук,
Й горів в його вогні.

Й ось якось не з'явивсь гулять
Він на тюремний двір:
Затвердили вже -- догадавсь --
Найвищу з усіх мір
І з ним, веселим чи сумним,
Не стрінусь вже з цих пір.

Зійшлись, як в бурю два човни,
У морі зла й журби,
Але з них жоден не послав
Ні знаку, ні мольби;
Бо стрілись ми не в ніч святу --
В день сорому й ганьби.

Тюремний мур звів для зажур
Й вигнанців двох з'єднав;
Жорстокий світ згубив їх цвіт,
Від себе Бог прогнав
Й той, що для втіх схиля нас в гріх,
В сильце своє спіймав.

І
Не вдяг він розовий мундир,
Хоч той же колір змив
Вина і крові з рук своїх:
Кров і вино пролив,
Як з мертвою його знайшли, --
Кохану в ліжку вбив.

Коли вже з в'язнями гуляв,
В старе і сіре вбравсь,
У шапочці для гри в крикет;
Й хоч крок легким здававсь,
Та ще не бачив я, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
І в кожну хмарку осяйну,
Які по нім пливуть.

І я по тому ж брів кільцю,
Хоч з іншого кінця,
Й гадав: за що ж він сподобивсь
Тернового вінця,
Коли хтось ззаду прошептав:
"Повісять молодця."

О боже! Мурів цих тягар
На мене враз упав,
Й цей купол голову мені,
Немов обруч, стискав,
І поряд з болем його свій
Я вже не відчував.

Бо зрозумів, що так його
Прискорювало крок,
Й цей відчай, що в його очах,
З яких постав думок:
Кохану вбив -- то ж і йому
Вмирать надходить строк.

Вбивають всі любов свою,
Відчувши в серці щем,
То словом лесті чи образ,
То сміхом чи плачем;
Цілунком Юди -- боягуз,
Сміливець же -- ножем.

Один вбиває юним ще
І старцем вже -- ще хтось,
Могла б і хтивість це зробить,
Й це б розкоші вдалось,
А жалість в хід пускає ніж,
Щоб мук не додалось.

Любив хтось менше, а хтось більш;
Той всох, той повен вщерть;
Один знесилено тремтів,
А інший був, як твердь;
Вбивали всі любов, та все ж
Не всім розплата -- смерть.

Не всім відчай знать і ганьбу
Й безжальний долі строк,
Як шию в зашморг одягнуть,
Обличчя ж -- у мішок,
Й повиснуть ноги в пустоті,
Здійнявшись на вершок.

Не всім сторожу мовчазну
І вдень мать і вночі,
Що чує ехо їх зітхань,
Молитви всі й плачі --
Але до них байдужі ті,
В руках чиїх ключі.

Їм не будитись вранці й зріть,
Як в камеру зайшли
В сутані білій -- капелан,
Шериф -- в наряді з мли,
І комендант з лицем таким,
Мов маску надягли.

Не їм тюремних процедур
Принизливість важка,
Де й огляд в лікаря, чий рот
Вульгарний не змовка,
Й годинника "тік-так", немов
Удари молотка.

Не їм скорбот сухим піском
В рот спрага увійде,
Аж поки кат на ешафот
В ременях поведе,
Й на шиї зашморг забринить
І спрага вся пройде.

Не всім вдавалось з віщих уст
Почуть про свій кінець,
Коли в душі шаленства дрож,
Що ти іще не мрець;
Не всім могилу зріть свою
Й скорботний свій вінець.

Не всім очима в неба синь
Останню мить стрічать,
Й востаннє дать з безкровних уст
Молитві прозвучать,
Й відчуть цілунком на щоці
Кайяфину печать.