Це пульсування безлічі краплин
там, де правічний безмір часоплину.
Тремтливу невпізнавану краплину
несе у нескінченне часоплин.
А у краплині падали сніги,
перелітали віхоли грудневі,
і все довкола ждало день по дневі
приходу празникової снаги,
світилися прикраси ялинкові,
засяяло засніженим світам
те свято світле й сріберне, і там
дивилось немовля у сповиткові
крізь плівочку краплини: часоплин,
і цей правічний безмір часоплину
несе у нескінченне ту краплину,
де свята ждуть, між безлічі краплин.

Із мови бджіл на мову джерела
я переклав слова повеликoдні.
У літеплі розлийводи сьогодні
блакитна тінь до обрію брела,
де нетрища шипшини, де верба,
блакитна тінь, сумирна жалібниця
брела туди, де вдосвіта насниться
яскрінь позанебесного герба,
і я брестиму там, де тінь брела
у літеплі розлийводи сьогодні,
слова перекладатиму Господні
із мови бджіл на мову джерела.


11 листопада 2010 р., Київ

Ми житимемо там, де ми жили –
Де сон метелика, де спомини бджоли,
Де повна плоді піднебесна таця,
Де в пáзолоті павітри й жнива,
Де в горнім горлі крапелька жива, –
Нам жити там і знов туди вертаться,
Блукавши поміж гонів і годин,
Коли на нас подивиться Один,
Коли на нас пресвітле сяйво лику
Сяйне з-поза всегорньої габи,
Надовкруги оглянемось, аби
Знайти величину рівновелику.


4 вересня 2010 р., Київ

... Що там було, стривай?
Задуха декорацій,
Зачуханий Горацій,
Зашмульганий трамвай,
Завзятий піонер
На стежці каменястій,
Продовжувач династій,
Хранителька манер,
Старійшина, старці,
Трофейні чорнобурки,
Напучування дурки
З указкою в руці,
Пеніцилін, коклюш
(Чи коклюш), санаторій,
Омана Євпаторій
У плісняві калюж,
Пикате і рябе –
Полковник-самогубця,
Його любаска Любця –
Друкарка в МҐБ,
Відомий місту ЗІМ,
Вітрянка, жовтяниця.
У жовтні місту сниться
Чума холодних зим,
Завскладом погорів,
Повсюди спів Джамбула,
Держава не забула
Своїх оленярів,
Застуда не зника,
Завжди напоготові,
Культурно-побутові
Діла відставника,
Передміський «Тайвань»,
Товкучка опупенна,
У прихлипах Шопена
Вервечки поховань,
Варенична, пивна,
Кондукторки бедраті,
Русалка на цераті
У пахощах вапна,
«Склотара», «Індпошив»,
«Утиль», «Ґалантерея»,
Заручини в єврея,
Завмаґа хтось пришив,
Сльота, «манту», «пірке»,
Нудота карантинна,
У місті скарлатина,
Ковтати щось гірке,
Лахмітники, склярі,
«Гострю ножі», хворіти,
Напливи «Ріоріти»
В якомусь попурі,
В якоїсь там рідні
Поштівка з Палестини,
Безвихідні гостини,
Пропащі вихідні,
Вже ради не даси,
«Закусочна», «Сифонна»,
В коробці патефона
Згасають голоси...

20-25 лютого 1997, Erding

... а я не стояв, не стою і не стану
Отам, де мурмила плебейського стану,
Нездари, нетеси, нечеми та хами.
... а я – з бджоленятами, поміж птахами,
Отам, де метелик летить до звіряти, –
Аби лише з ними свій обрій звіряти.

26 вересня 2009 р., Київ

І

З сукупності
Надмірностей, бистрот,
Машин, пожадності
З’явилася держава.
Було піддáнство тверджею, мечем,
Було законом, зладою. Держава
Постала осереддям
Кустарного, розсіяного зла:
Тим незміренним панцерним утрунком,
Що в ньому людям дáно грати роль
Лише травних бактерій. Тут усе
Ґрунтовано на користі, на зиску,
На виживанні пристосованих,
На силі.
Її мораль – здоровий егоїзм,
Мета буття – травний процес, мірило
Культури – то виходків чистота
І рівночасно випорожнень ємність.


II

Щонайдавніша
Регалія держави –
То виробництво крові.
Суддя як виконавець Каїнових функцій
Непогрішимий і недоторканний.
Убивця без патенту не злочинець,
А конкурент:
Йому нема пощади.
Кустарне ремество неприпустиме,
Коли є монопольне господарство.


III

З усіх насиль
Людини над людьми
Убивство – щонайменше,
Найтяжче – виховання.
Правителі не можуть
Убити спадкоємців, але кожен
Воліє знапастити їм життя:
В дитині змалку зріє узурпатор,
Якого треба
Вчасно загнуздать.
Сенс виховання –
То самооборона від дітей.
Тож назирці за ранґом людовбивць –
Учений Комітет
Компрачикосів,
Що вправні в виробництві
Геть знезаражених
Кастратів-громадян.


IV

Фіск є грабіж, а власність є крадіжка,
Крадіжка-бо
То є єдина форма
Законного надбання.
Держава
Має монополію
На виробництво
Фальшивих грошей.
Профіль на монеті
І герб країни на кредитнім знаку –
То є те саме, що відбитки пальців
На антропометричному листку:
Розписка в злодіянні.
Але руки
Грабіжників є глибоко доволі,
Щоб награбоване утримати.
Злодюги,
Розбійники й бандити – лиш вони
Достойні буть
Родоначальниками
Правлячих династій,
Батьками титулованих домів.


V

А в наші дні, коли усім потрібно
Прямим, загальним, рівним і таємним
Обрать достойного –
Єдиний є критерій
Для виборів:
Мистецтво кандидата
Обмовить супротивника
І довести
Свій власний хист облудника й злочинця.
І через те парламентським вождем
Є завше найзухваліший, а тáкож
І щонайадвокатніший з усіх.
Політика – то бруд,
Їй завше треба
Людей практичних,
Що не бридять кров’ю,
Мерців перéторгом,
Скуплянням нечистот...
Та виборці ще до сьогодні вірять
У змогу із трьох сотень нечестивців
Створити для країни
Чесний уряд.


VI

Багато істин, правда є одна:
Штампована і визнана є правда.
Готована
З бруднющої білизни
Під невсипущим наглядом держави
На всі потреби,
Мізки і смаки.
Її до кави сервірують завше –
На аркушах ранковий свіжодрук,
Її ковтають нашвидку в трамваях,
І кожен, хто уранці мав укол,
На цілий день переконання має
І політичний погляд:
Сперечатись,
Галасувати і голосувать.
З державних фабрик, із мануфактур,
Як алкоголь, як сифіліс, як опій,
Патріотизм, тютюн і сірники, –
Із патентованих наркотиків
Газета
З усіх отрут є найсильніша їдь,
Яка дає нечувані прибутки.


VII

Два класи завше є поза законом
В абиякій державі:
Кримінальний
Та правлячий.
Вони за революцій
Міняються місцями,
В чім, по суті,
Відмінності немає,
Але кожен,
Допавшися до влади, визнає,
Що він осердя, стрижень, вісь держави,
І зловживає правом грабежу,
І розстрілу, й насильства, й пропаганди,
Щоб довести кривавий самогон
Страт, самосудів, громадянських воєн
До перегону рядових судів,
Революційний уряд має й мав
Активом терору
Покрить пасив убивць,
Так революція
Перетрясає класи
Й побільшує державність:
Так при кожній
Бунтарній спазмі подичілих мас
Оті залізні зашморги ґароти
Ще дужче тиснуть шийного хряща.
Благонадійність, шпіонаж, цензура,
Проскрипції, доноси і терор –
То є здобутки й геній революцій!

Наомі ШЕМЕР                            

ЗОЛОТИЙ ЄРУСАЛИМ                            
(Текст пісні)                        

З івриту переклав Мойсей ФІШБЕЙН                            

Повітря гір – вино духмяне, Таке п’янке вино Там, де глицевий вітер тане, О, дзвінна далино. О, сниво в дереві й камінні – Занурене у сни, Завмерло Місто в самотині, Схилилось до Стіни. Приспів: Єрусалиме золотий, Моя любове осяйна, Либонь, я звук твоєї арфи, Її струна. (Двічі). Вже ані сліду до майдана, Криниці без води, І вже Храмина богодана Забула всі сліди. І у печерах вітер з горя Застогне де-не-де, І Єрихонський шлях до моря Нікого не веде. Приспів. Тебе я славитиму нині І простягну вінець, Твій син молодший без гордині, Останній твій співець. Твоє ім’я неопалиме Пече мені вуста. «... забуду я, Єрусалиме...». Любове золота! Приспів. Ми до криниць і до майдана Вернулись не дарма: Там, де Храмина богодана, Уже сурмить сурма. Все променисте, все прозоре В печерах і в полях, І перед нами наше море І Єрихонський шлях. Єрусалиме золотий, Моя любове осяйна, Либонь, я звук твоєї арфи, Її струна. (Двічі). ***********************************

... веснóпис... літопис... богопис... Агов!
Ще сяйво вишневих моїх корогов,
Ще горнуться тихо ягнята і коні,
Ще моляться півні, що другі, що треті,
Ще сниво, де мерхне лице на портреті,
Ще сниво, де світиться лик на іконі,
Ще сниво, де з нами немає розстань,
Ще сниво. О, скресни, воскресни, розтань,
Розлийводи горні, всепавітри вишні
І ласка Його коло мене лишати
Цю синяву, лагідне око лошати,
Незайману прохолодь білої вишні.


29 – 30 квітня 2009 р., Київ

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

(За Федеріко Ґарсія Лоркою)

Десять гарних панянок у Відні.
І плече, плаче Смерть на плечі.
Передпокою тисяча вікон.
Голубиної смерті плачі.
І окраєць, відтятий від ранку,
В Ґалереї Морозу повис.

Ай, ай-ай-ай,
Осьде вальс, осьде вальс,
Осьде вальсу замкнуті вуста.

Я жадаю тебе, я жадаю
Там, де мертвий журнал на стільці.
У печері віночка лілеї,
Де любові нема, навманці.
В ліжку, там, де пітнявіє місяць,
Де в горланні сліди і пісок.

Ай, ай-ай-ай,
Осьде вальс, осьде вальс,
Обійми переламаний стан.

Цей вальс, цей вальс, цей вальс, цей вальс,
Його подих – то вщерть і бренді, і Смерть,
І у морі лишається шлейф.

Осьде Відень, концертна зала,
Повна поглядів ця круговерть.
Хлопчаки позмовкали у барі,
Вже засуджені блюзом на смерть.
Хто ж несе до твоєї подоби
Ту гірлянду обтятих сльозин?

Ай, ай-ай-ай,
Осьде вальс, осьде вальс,
Осьде вальс, він роками вмира.

Ось горище, де граються діти,
Де я маю з тобою лягти
У примарі угорських ліхтарень
В полуденні солодкі світи,
Я побачу прикутих до горя
І овечку, й лілеї снігів.

Ай, ай-ай-ай,
Осьде вальс, осьде вальс
"Ти знай, повік не забуду тебе!"

Цей вальс, цей вальс, цей вальс, цей вальс,
Його подих – то вщерть і бренді, і Смерть,
І у морі лишається шлейф.

Ми станцюєм з тобою у Відні,
Де я маску ріки понесу.
Ґіацинт на моєму рамені,
Твоїх стегон пригублю росу.
І душа моя згине в альбомі,
Де світлини, де мох. І вуста,
І твоєї краси половіддя
Понесуть мою скрипку й хреста.
Ти нестимеш мене у тім танці,
Він обіймами нас обів’є.

О, любове моя, Осьде вальс, осьде вальс,
Він є твій. Все твоє, все твоє.


З англійської
переклав Мойсей Фішбейн

Оригінальне виконання: Leonard Cohen
Take This Waltz
(After Federico Garcia Lorca)

Смакує джин і так, і сяк,
а содову не пити, й
хто хоче може мати
мене за талер битий.
Мій суджений, мій суджений
був сьомий крук, до хати
шугнув, і чує всяк:
день полуднем просяк.
Мій суджений, мій суджений
мав чорне „каррр!”, носяк
він пнувся у кубельці
до мого серця пхати,
зненацька – хлоп! – сторонський хлоп,
і любчик на видельці.
Вже кожен може мати
мене за талер битий.
А серцю, знай, ні так, ні сяк
при тій ціні,
а зимно й ні в далечині,
де крук, де не сама ти.
Тож мої друзі
почали мене топить…
Даруйте келих – то шартрез, то пить,
я там пливу – яйце, жовток, жовтяк.

29. 6. 1951

           Пам’яті Макса

Киця-чорнявка
нявка і нявка,
нявкать раденька
киця руденька,
десь від самотності та гіркоти
сумно понявкують сірі коти,
пахне котові у сні смакота,
чути зі снива нявчання кота,
діти розвісили широко там
вуха й піднявкують милим котам,
я і котів, і дітей обійняв:
„Няв!”

Туди, де гречка біла,
В солодкий білий світ
Мала бджола летіла,
Пахкий лишала слід.

Лиш під моє віконце
Той слід пахнýв медком –
Його злизало сонце
Рожевим язиком.

Він був простий собі ведмідь
І жив серед ведмедів,
Та мріяв блискавку зловить,
А зблиснула – не вгледів.

Лиш літо листям відшумить –
У меді, у живиці, –
Знов до весни засне ведмідь,
Бо жде він блискавиці.

У верблюда – перестуда,
Ну й халепа у верблюда...
Хоч верблюдова оселя,
Хоч верблюдова постеля –
Це розпечена пустеля,
А не поле снігове –
Він невдахою живе...

З усіх вужів найвужчий вуж
кудись повзе між двох калюж,
найвужчий вуж повзе чимдуж
і так собі міркує вуж:
„Де б я не був, де б я не жив –
я найпринадніший з вужів,
найсимпатичніший з вужів!”

Півні співають опівдні,
Співають опівночі півні, –
Які ж то годинники дивні
Мають вони в курнику?
Чуєте: – Ку-ку-рі-ку-у-у!..

І не важко
анітрохи,
аніскільки,
анікраплі
на одній
нозі
стояти
довгоногій
чаплі.
І не важко
аніскільки,
анітрохи,
анікрихти
на маленьких
ноженятах
їжакові
бігти.

Слоненяті снився сон,
Що воно – великий слон.
І велося слоненяті
Уві сні – немов у святі.

Ките, ките, покатай!
Сяду верхи на кита й
Помандруємо в Китай!
Тільки я і тільки ти.
Що за диво ті кити!

О двадцять першій п’ятдесят
П’ятнадцять синіх поросят
Питали всіх, чи є десята.
О нетерплячі поросята!
Над поросятами сова
У сниві бачила слова, –
О, як любили сни совині
Ті юні свині, сині свині!

                    Пам’яті Тьопи, Макса, Ніки,
                    Філі, Бусі, Лади, Біляни,
                    Крейзика, Проні – найбільших
                    маленьких друзів.

Скільки гарної малечі!
Діти лисячі й лелечі,
Цапенятко й собача,
Кожне хоче обійняти,
Вовченя чи левеня ти –
Пригорнись до оленяти!
Та й курча вже зустріча...

Нумо двері одчиняти
Для малого зайченяти!

Я вранці встав, і день устав
і тихо дивиться у став,
і пообтрушувало сни
гілля, що спало до весни,
і знову сонце, знов теплінь,
і знов – цвірінь, цвірінь, цвірінь!..

Зійшлись мисливці, де ріка
Ховається у полі, –
Один хверцює голяка,
А двоє – зовсім голі.
І три рушниці – три стволи –
Несли вони з собою, –
Дві – не заряджені були,
А третя – без набою.
Десь бух-бух-бух неподалік –
Вони в зайців стріляли, –
Один од них одразу втік,
А двох – не наздогнали.
Вони спокійні, далебі, –
Луна пливе з долини,
В кишеню зайця пхнув собі
Той, хто без одежини.
І раптом – глип! – серед ялин
Стежини незнайомі
І дивний дім – немає стін,
Дверей і вікон в домі.
Вони у двері – тук-тук-тук,
Уже в ногах утома, –
Хазяїн вискочив на стук,
Хоча й не був удома.
– Пожити хочемо у вас, –
Один з них промовляє, –
Зварити зайця саме час,
А посуду – немає.
– До ваших послуг баняки
На кухні пречудові,
В трьох баняках – вода з ріки,
Та вибачте на слові,
Сказати хочу, хоч воно
Дрібниця, кожен знає, –
В двох баняках – розбите дно,
А в третім – дна немає.

(уривок)

Є у нас великий сад,
в нім росте усе підряд:
редька, рожі, бараболя,
кипариси і квасоля.
Вчора садом я іду,
бачу – диво у саду:
кактус-велетень, – породу
я таку не бачив зроду:
замість гострих колючок –
їжачок та їжачок.

            З івриту.

… що там поза овидом жаріє?

Ще роки й дороги до жарінь,
прóхолодь, роса, ранкова рінь,
дівчинко, дитинонько, Маріє,
стрінь ранкові павітри долин,
горніх сотворінь ранкові трелі,
кришталі божистої тарелі,
дим, барліг, оливини, полин,
ще до ніг метелики й блавати,
ще нема димóвища багать,
ще не скоро, дівчинко, благать,
небеса, дитинонько, благати,
ще ягня ступає до води,
ще духмяна тінь торкає губи,
цвіт і зéла, ще немає згуби,
ні моління „ … о, не доведи!”,
ні двигтіння, ні палахкотінь,
ні вогню, що горнеться до тіла,
все довкіл таке, як Ти хотіла,
все довкіл це тільки цвіт і тінь,
кубла і оливини, де жодні
душі не сполохані, дарма,
вже недонавернена юрма
коло нерозверстої безодні,
це яскріння Міста, це жаріє
вічність поза овидом Твоїм,
це Єрушалáїм, це, Маріє,
Єрушá, Маріє, Елогíм.

11 - 12 березня 2008 р., Київ

---

Єрушалáїм (іврит) – Єрусалим.
Єрушá (іврит) – спадок.
Елогíм (іврит) – Бог (Божий).

… громи, погроми, згарища, гонитви.

Час, Боже: мить сумирної молитви,
і павітри торкатимуться тіл,
і проливні періщитимуть рам’я,
і пошепки: „… ще бачитиму Храм я”
(…вино, хлібина, вечоровий стіл…),
і подумки: „… сяйне з-поза туману”,
час: тихий сніг, позанебесну манну,
занурено в розколину пласку,
час, Боже: онде юрмища захланні,
час: онде біла тиша на закланні,
дарована кривавому піску.


8 – 9 березня 2008 р., Київ

Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету -
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ

* ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ - скульптор.

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Спаси мене, позанебесний Отче,
О, як воно клубочеться й клекоче,
О, як пече димовище руде,
Вгорнувши розпорошуване тіло,
Завіхтирило, Боже, задвигтіло,
Завіхтирило, Господи, гуде.

Я вже потойбіч болю...

2 березня 1996 р.,
Altenerding

Поміж ровів, каналів і канав,
Де в молитвах вечірніх німина є,
Де крик, не воскресаючи, конає,
Господь, не воскресаючи, конав.

Колядники, колядки, словеса,
Бучна яса, із пригорщі пашниця,
Різдвяна ніч. А вдосвіта насниться,
Що наш Господь у нас не воскреса.

Святвечір 1996 року,
Altenerding

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК

Найбіліший голуб злетів – я можу тебе любити!
У завмерлім вікні коливання завмерлих дверей.
Тихе дерево увійшло в тиху кімнату.
Ти так близько, ніби ти зовсім не тут.

З моїх рук береш ти велику квітку.
Вона не біла, не червона, не голуба, але ти береш її.
Де вона ніколи не була, там вона залишиться назавше.
Нас не було ніколи, отже ми залишимось при ній.

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.
Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.
Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!
Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.
Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.
Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:
Дивіться, я сплю у неї!
Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.
Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.
Ти мусиш чужій сказати:
Дивися, я спав у них!

... а тоді примарились лілеї,
сяєво зволожених лілей.
По дзюрчанню залишався глей
пагорбів, де зéла Галілеї
по ранковій пáзолоті, мла
коло джерела зникала, коло
диму, пéрсті, папороті, кволо
три воли плуганились, мала
горлиця витуркувала, вітер
тихо поза пагорбами тлів
там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті,
там, де ні сльозиночки у пéрсті.
Онде вже відлунює: „Спаси!”

26 березня – 9 липня 2006 р., Київ

Вірш читає М.Фішбейн (2.0 mb)

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Чи приверзеться, чи то примикититься:
Трощена цямрина, брижі при дні,
Перського безу зволожена китиця
Світиться в листі, три снива, три дні
Млисті, три проливні млисті, три пломені
Горнього присмерку млисті, коли
Вдосвіта сниться порожнє кубло мені,
Трощена цямрина, грудка золи,
З-поза криниці нечутно проїхала
Трощена хура, в досвітнім бузку
Мерхне обличчя. Навпомацки віхола,
Хвища по душу мою боязку.

Ані світиночки в темряві, ані
Голосу темної корби, коли
Поза криницею тихі воли
Бачили, як до пресвітлої Пані –
Там, де краплини живої смоли,
Там, де худобина в переступанні, –
Впала лелітка, молися й моли
Вдосвіта, поміж зелá і золи,
Попелу й цвіту: „Затьмарено бані,
Ані світиночки в темряві, ані
Голосу корби. Хай буде. Звели”.

8 – 11 березня 2006 р., Київ

... і сад, і коло золотаве
навколо саду і чола,
і знову коло, і бджола,
і літо в літеплові, аве
Марія, аве, горня вість,
і кружеляння до нестями,
і поза горніми вістями
прозорі крила... крила... шість
у полудневім палахтінні,
коли довкіл не чаклуни,
не чорна мла, не час луни,
коли бджола навколо тіні
за колом коло, замалі
в липневім літеплі істоти,
легке крило війнуло, хтó Ти,
недонаверненій землі.

21 – 23 серпня 2005 р., Крим

Не полонез. Ні жидів, ні поляків
Поле не знає. Це поле не макове.
Полум’я... Поле... Примарилось, Якове?
Це з-поза попелу: ”Якове... Яків...”
Там, поза полем, барлоги ведмежі,
Там, поза полум’ям, олово, олово,
Грай, моя скрипонько, сни, моя голово,
Попелом, полем, перейдено межі,
Скрипонька ляже в хустину картату,
Не полонез, не примарилось, Якове,
Олово, олово, поле не макове,
Якове... Яків...Татусеньку... Тату...

1 – 2 серпня 2004, Київ

... пошепки: „Димовища, сірчані
Пломені од мене одведи,
Онде, Отче, пагорби в сюрчанні
Поночі дісталися води,
Онде сон сумирного ягняти,
Голубина злагода, зело,
Кубла і оливини, обняти
Все, що є, що житиме й жило,
Леготи злетіли”. Не займало.
Не було. Не снилося. Сюди –
Онде, Отче, – явлено замало.
Онде, Отче, ондечки. Суди.

17 – 20 березня 2004 р., Київ

... ще невтаємничені... ще ниці...
У прачорній пíтьмі прастоліть
білу прохолоду плащаниці
змученому тілу простеліть.
О, ранкові душі – о, блавати!
Чорний виднокрай заголубів.
Миро зливи буде обливати
в золотім серпанку голубів,
золота ранкова паляниця
за пралісом сходитиме, ось
те, що нам у снах довіку сниться,
те, що нам серпанками взялось,
у блакиті легшатиме тіло,
білино, пір’їночко, війни
понад тим, що відпалахкотіло,
у прийдешнє сяйво Таїни.

6 – 7 серпня 2005 р., Крим

Коли осатанілі зави й зами
Задихано посунуть на пором,
Він житиме папером і пером
Там, де пором заповнено возами.

Він, відданий паперу і перу,
Помітить на поромі три бідони,
Затерту репродукцію „Мадонни”
Й малюнки з краєвидами Перу.

Подумає: „Не переймаюсь тим я,
Що гарбузи – мов купа черепів,
Що повний віз чи плакав, чи рипів,
Коли спекота пропікала тім’я”.

І навіть не торкнувшися пера,
Він вимовить і сам себе послуха:
„Тамтого року тут була посуха.
Та й нині тут посушлива пора”.


Святвечір 2004 року, Київ

Хвища вгорнула повісмо бараків,
Там, поза хвищею, жевріє Краків,
Грай, моя скрипонько, скрипонько, грай,
Там, поза Краковом, тиха Равенна,
Зграя вовків стрибоне на рамена,
Онде пантрує ще тисяча зграй.
Знову повіяло кров’ю від Ками,
Знову від Ками відгонить вовками,
Що ні про нього не знали, ні про
Це закривавлене шмаття білизни,
Ні про його незагоєні близни,
Ні про його незагойний Дніпро.

13 січня 2004 року, Київ

Оця свіча погасла, і оця
Свіча погасла, і оця свіча є
Згасання, коли око помічає
В імлі позанебесного Отця.
Пломінчик гасне. Це алмазна кліть.
Це чорнота. Це темрява. Нахилим
Алмазний безмір темряви на килим
Земної мли, що починає тліть.
Там, поза тливом, зéла, і барліг,
І дим, і джерело, і знову тливо,
І знову Він торкається пестливо.
Досвітній світ Йому в долоню ліг.

3 – 4 жовтня 2004 р., Київ

Поскидаймо файні мешти*,
Повзуваймо постоли.
Віри вітрові не ймеш ти,
Поза вітром постели –
Там, де (поночі насниться)
Поза шибою хрести,
Поза площею в’язниця,
Поза хвищею брести –
Там, де множити на двісті,
А ділити на п’ятсот,
Де сніги – то горні вісті
Недоторканих висот,
Де (наснилося) стакато
З-поза шурхоту зелá,
Там, де вдосвіта строкато,
Коли вистигла зола,
Де оркестри, квіти, строфи,
Там, на розі всіх епох,
На порозі Катастрофи
Той метеликовий Бог.

Усі марноти, всю мороку
забувши там, де пилюга
це кара горлу, кара оку,
побачу Діву карооку,
ту, що вклоняється Пророку,
ту, що до ніг Йому ляга
того незгаданого року,
побачу юрмище, нівроку,
(в досвітній пíтьмі повно зграй),
воно іде поволі з краю
(а я отам, я онде, скраю),
де мла ховає горню зграю,
де ні джерел, ні водограю,
де спрага (онде я згораю),
заграй, кінóре мій, заграй
там, де одвіку і донині
я йду, заграй мені, аби
ранкові роси на гудинні,
гроза і зéла в літній днині,
Ріка... і Схили... й теплі дині... –
з-поза блакитної габи.

17 – 18 січня 2005 року, Київ
____________________________________

Кінóр – найдавніший арфоподібний музичний інструмент
(„Арфа Давидова”).

Юга колихлива довкола вола,
Довкола долини, довкола дороги,
Довкола розколин, дорога вела
До світлого тла, колихалися роги,
Пливло видноколо, суха ковила
Його лоскотала, солона луска
Вгортала дорогу, тоді в огортанні
Здавалось волові, долина пласка,
Долина сліпуча, півтони гортанні
Знаходили прихисток, тінь колоска,
Попереду мріли покручений шов
Посохлого річища, спалена крона,
Здавалось волові, допіру пройшов
Цією долиною Бог виногрона,
У тливі зникали сліди підошов,
Сяйнуло, сліпуче осяяло двох,
Долину, вола, що плуганився кволо,
Де коло розколини чортополох,
Коли окропив колихке видноколо
Цей Бог виногрона, заклечаний Бог.

17-19 січня 1998 р.,
Altenerding

Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.


Париж, 21 вересня 1902

(Rainer Maria Rilke — в перекладі Мойсея Фішбейна)

сонце
пряж
колискова про літа є
колоскова пролітає
спека
пляж

ляж
десь далеко голуби є
десь далеко голубіє
кряж

я ж
голосіння про гармати
мла осіння
погар мати

княж

3 – 4 січня 1996 р., Altenerding

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче прóливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Щó проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
Вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.

Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.

Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.

В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.

Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

Це вони, розпорошені гарби,
Це вони, спорошілі горби,
У розколинах давньої фарби
За горбами чотири гарби.
Це вертання, це рідні пенати.
Це юрма безголосо горла,
Це юга, це несуть розпинати
Розпорошені крила орла.
Спорошіле димовище. Тливо
Спопеляє зникомі дуби...
Це торкає рука тріпотливо
Порошини старої доби.

11–15 квітня 2002 р., Erding

...поперемелювали жорна
ніжнозелену світлотінь,
у місті музика мажорна,
у місті проливні цвітінь,
у місті свято, я вже учень,
я споглядаю цей парад,
ані нудних словосполучень,
ані докучливих порад,
у місті свято, все раптове,
сяйне, сліпуче, це мій друг,
це я, це решта, ми братове
і всі братове надовкруг,
у місті свято, ще півноти,
ще півросинки на бузку,
ще півлелітки до темноти,
що вгорне душу боязку
там, де зупиниться стрімливо
стара платівка, де текла
зелена мла – зелене мливо,
зелена крапелька тепла.

20–23 квітня 2002 р., Erding

Господи, порожньо в нашій господі,
Господи, холодно й вогко, насподі
Голос господаря зниклого змок,
Поза дверима затьмарено схили,
Господи, порожньо, дай мені сили,
Двері потрощено, ржавий замок,
Вітер жене хмаровиння, достоту
Голос нічий, безнащадну істоту,
Поза дверима згасання яси,
Поза сльотою темнота осіння,
Онде в кутку дотліває насіння,
Порожньо, Господи, іже єси.

30 червня – 9 серпня 2002 р., Erding

…а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакат…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів — неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє — тільки прямо
(Нова прем’єра “Дяді Вані”),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки — тільки криво
(На всіх екранах — Ґеловані),
Усе, що складно, — дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.


Гермашка.
…strasse
2 травня 1999
Altenerding

Ця вулиця зникома,
Це дерево старе,
Там, де стояла кома,
Поставили тире,
І годі намовляти,
Що втрата замала,
Колиску немовляти
Завія замела,
Лягла не до паркана
Зимова кропива,
Юрма недоторканна
Зіниці пропива,
В місцині непрозорій
Криниця кажана,
Чи храм, чи лепрозорій,
Чи крейда крижана,
І скрипка не воскресла,
І згадано не все,
Що крига новоскресла
До безвісти несе.

26 жовтня – 16 листопада 2000 р.,
Altenerding

Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…

25 травня 1999
Altenerding

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Битий шаг переказали,
Чутку переповіли,
Перелюднені вокзали,
Перелатані чохли,
Перев’язана валіза,
Переплутані купе,
Ржаве звалище заліза,
Перевтілення скупе,
Дрібка солі, оковита,
Переселення, юрба.
Мла, снігами оповита.
Три гудки з-поза горба.

5-8 лютого 1998 р.,
Altenerding

Ще не джерсі, ще часи фільдеперсу,
Вибрані глави “Короткого курсу”,
Риб’ячий жир вітамінного морсу,
Лектор ЦК пережовує тирсу,
Пильна увага народів до Марсу,
Мирна флотилія суне до пірса,
В кожнім селі повідомлення ТАРСу,
Довге “ура” фізкультурному торсу,
Довге “ура” трудовому ресурсу,
Довге “ура” прогресивному персу!

24 травня 1999

Дивна Книга про смачну,
Перетравлювано-свіжу
І таку здорову їжу,
Я й собі смачного вріжу,
А потому розпочну:

Комбайнер біля керма:
Ця хода всепереможна,
Сумніватися не можна:
Ця республіка заможна,
Сливи, персики, хурма.
Соковита бастурма.
Сниться міліціонеру
Чи то Мао, чи то Неру:
За приховану фанеру
Десь роками чотирма
Їм обломиться тюрма
(То не сон, а просто деза),
Сняться, бля, босяцькі леза,
Сниться шмара нетвереза
(Чи твереза, то дарма),
Знає шмару Кострома,
Шмара має осетрину,
Має фізію вітринну:
“Ти бери мене, Марину,
Взагалі та зокрема”,
Ця шалава не дріма,
Сниться йо.ана облава,
Сниться суче слово “Слава!”,
Сниться корпус пароплава,
Біла палуба, корма,
Амністована юрма.
Ця тюрма всепереможна,
Шмарі снитися не можна,
В Костромі босяцький Неру
Пре украдену фанеру,
Ця облава нетвереза,
Слово “Слава!” — суча деза,
Осетриною шалава
Маже корпус пароплава
Там, де палуба, корма…
Комбайнер біля керма.

15 червня 1999

Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…

20 травня 1999
Altenerding

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.

Святвечір 1998 року,
Altenerding

Десята ранку. І квиток без дати.
І поміж оксамиту запинал
Твоє кіно. Старий кіножурнал,
І місце №. І у пітьмі ждати.
І промайнуть позаторішні Штати.
Екстериторіальний карнавал.
Кіножурнали короткотривалі!
Хитливі паралелі. Фестивалі.
Далекі хвилі. Воля. Тралі-валі.
Індонезійський церемоніал.
Осяяння розкриленого лева.
Але квиток без дати. Це не ти.
Повільно порошіє: королева,
Троянди, площа, сфера кришталева…
І місце №… №… Не знайти.

12-13 січня 1998 р

На горах мороку, на пагорбах імли
Вони Його уздріти не могли.
У безмірі згасала їхня ватра,
І тріпотіло припутня крило,
І споночіле юрмище брело,
І тліли розпорошувані шатра,
І звірина торкалася колін.

Чітке число вкарбовано у тлін.
Солона ржа, спогадування родив,
Зела, роси, недоторканних піль,
Коли довкола ця кривава сіль
І хтось під них цей безмір заскородив.

17 січня – 2 лютого 1997 р., Altenerding

Сім тисяч літ мине,
І золотого дня
Розкрилена рідня
У небо несумне
Покличе, по плечу
Крильцятами війне, —
Я в небо осяйне
Бджолою полечу.

8–9 лютого 1997 р., Altenerding

…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція —
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.

23–24 березня 1997 р., Altenerding

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

14 – 15 грудня 1996 р., Altenerding

…І чорний крук на чорному сидів,
І не було ні жител, ні садів,
І круче око, чорне і незряче,
Спогадувало житла і сади,
І мить, коли він залетів сюди,
Коли очей торкнулося гаряче.
На чорній кручі крук осліплий кряче,
І попелом заметено сліди,
Сиди і кряч, заблуканий, сиди
І кряч, і кряч, осліплений, неначе
Ти можеш воскресити їх, жебраче, —
Згорілі житла, спалені сади.

21 – 22 лютого 1995 р., Мюнхен

…ще теплого Великодня пора.
Він визира її з-поза Йордану,
убивану, невбиту, незриданну,
що світиться Йому з-поза Дніпра,

за проливнями землю визира,
заклечану, зеленену, пожадану:
„Я йду до тебе, Я тобі постану
торканням голубиного пера”.

І світиться у темряві століть
Його сльоза, незаймана й нетлінна.
І у долоні пломеніє віть,

над безміром кривавиться калина,
оце ж бо Він: упавши на коліна,
коло Дніпра навколішки стоїть.

21 січня 1996 р., Altenerding

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі, в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари. Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі, у цій холоднечі
Шукаю подиху Вашого, Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям.

1972 р., Крим

Хвильку прохолоди й супокою
В ці липневі, ці спекотно-білі
Небеса, на ці автомобілі,
Що пливуть — розпечені — хисткою
Дниною, на ці померлі тіні,
Голоси, що плавились і зникли
В спеці, на пекельні мотоцикли
В довгому нестримному тремтінні,
На лице, на очі, вкриті потом,
Що його не витерти рукою, —
Хвильку прохолоди й супокою —
Решта буде потім, решта — потім…

1972 р., Київ

Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.

Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.

І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.